Кожен кілометр прикордоння Сновської громади з рф, що на Чернігівщини, щоденно зазнає обстрілів і руйнувань, найбільша гіркота – коли гинуть люди. Сновська міська громада визнана зоною активних бойових дій, у 2025 році кількість населення там особливо скоротилася, багатьом довелося шукати більш безпечні місця для проживання. Але життя рухається уперед, його миттєвості зупиняються хіба що на шпальтах місцевої газети «Промінь» у світлинах та публікаціях. І не лише для місцевої аудиторії, pdf-версії видання розлітаються по усьому світові, де є друзі «Променя», досягають Америки й Ізраїлю.
З 2002 року головною редакторкою газети працює Олена Компанець. У її долі переплелася чорна трагедія через жахіття війни та неймовірна стійкість матері і журналістки.
Найболючіше через війну журналістка тримає глибоко у серці…
У 2022 році у родині Олени Компанець з радістю чекали поповнення. У донечки Віки з чоловіком Валерієм, які жили у Чернігові, повинна була народитися бажана дівчинка. Появи сестрички з нетерпінням очікував чотирирічний Владиславчик. Тривожність підкрадалася з випусків новин, де все частіше звучало: «Війна!» Але не хотілося вірити… Та 24-е лютого невблаганно наближалося. І коли вибухи розітнули ранок, Віка з Валерієм та синочком вирішили їхати до батьків чоловіка у село Ягідне, глибинку Чернігівщини, подалі від кордону з ворогом. Там – добротний дім, з їжі все натуральне. Для вагітної жінки якраз те, що потрібно. Але й в найстрашнішому сні ніхто не міг уявити, яка трагедія розіграється у селі і який страдницький шлях чекає Вікторію та усю родину.
– У лютому Віка була на восьмому місяці вагітності, залишалося почекати зовсім небагато. Спогади про той час нам даються дуже важко, вони нас не відпускають, і, мабуть, ніколи не відпустять, – чуються сльози у голосі пані Олени. – У село зайшли окупанти й стали чинити неймовірні звірства. Про все це стільки написано і розказано. Але це потрібно повторювати й повторювати, аби світ не забував… А нам того ніколи не стерти з пам’яті і сердець.
Бо хіба забудеш, як на очах у рідних помер сват, стікаючи кров’ю через важке поранення від прильоту, він був працьовитий і гарний чоловік. Хіба забудеш ті жахіття, що довелося пережити онучку, зятю й свасі у шкільному підвалі, куди зігнали майже чотириста чоловік, без туалету, в неймовірній задусі?..
Хіба забудеш, як на коліна перед озброєним бурятом упав мій онучок, благаючи не вбивати його маму?.. Хіба забудеш, як Віку, бідолашну, зрешетило уламками?.. Живого місця не було, аж 37 уламків упилося в тіло. Що пережили, словами не передати: довгий шлях до Швейцарії, багатогодинні операції. Все – ніби вчора. У маленької шансів вижити не лишалося. Віка була без свідомості, але перед очима у неї зринає страшна картина, як її бездиханну дівчинку, ненароджену квіточку, чужі руки кладуть у чорний пакет… Загибла через війну моя восьмимісячна ненароджена внучка лишилася без імені…
Минуло три роки, але і Віка, й усі ми не відійшли від тієї біди. Вона з родиною живе у Чернігові. У Владиславчика шрам лишився через поранення. Він у нас дуже хороший хлопчик, добре вчиться, любить спорт. Донька й зараз бореться з недугами, бо не всі уламки вдалося видалити. Вона міцна духом, народилася 7 січня, я б сказала, в один день із Богом, тоді було таким традиційне святкування. Щоденно дякую Господу, що дає сили триматися, попри всі випробування. У моїй родині четверо дітей, синочок Кирилко – сонячний, ми живемо разом. Вірю, що усіх найрідніших мені людей оберігає щира молитва, – каже пані Олена.
Історія газети «Промінь» налічує 108 років
Сновська газета «Промінь» 28 квітня 2025 року відзначила поважну дату – 108 років від часу заснування. Відзначила без святкових слів чи подарунків, зафіксувавши більш ніж сторічний відтинок часу роботи кількох поколінь місцевих журналістів.
– У нас у будь-який час доби може «прилетіти», днями у Сновську було дуже гучно, так гримнуло неподалік, що у моєму домі аж шибки тріщали… У багатьох населених пунктах чорніють вирви, від вибухів часто здригається земля і, здається, що палахкотить й небо. Російський снаряд не питає, у якому будинку мешкають літні люди чи діти, де редакція чи школа. Біль мирного населення не зупиняє агресора, – наголошує Олена Компанець. – Але попри всі виклики Великої війни редакція пишається тим, що наша газета-довгожителька продовжує свій шлях до читача, що ми працюємо. Кожна розгорнута сторінка є для нас великою підтримкою, свідченням, що преса з правдивою та перевіреною інформацією людям потрібна. Редакція виплекала плеяду відомих журналістів в Україні й області.
З особливою пошаною Олена Компанець розповідає про заступника головного редактора Олега Мірошниченка. Журналіст нагороджений орденом «За мужність», отримав відзнаку від Кабінету Міністрів України.
– Олег Леонідович з тих людей, які не терплять несправедливості, і не просто не терплять, а й відчайдушно борються з її проявами, у яких би «високих» кабінетах вона не коїлася. Олег має свої принципи і не поступається ними. Його у нас добре знають і поважають за здатність називати речі своїми іменами – навіть тоді, коли це небезпечно. А з помсти через викривальні публікації, які він друкував у газеті, а також мої, інших журналістів нам підпалювали двері в редакції, били вікна, хотіли спалити гараж. Але це нікого не зупиняло. Нині журналіст вже узяв до рук зброю. По-другому й бути не могло! Знаю, що проводить надважливу роботу, ризиків у якій вистачає. І хоч йому пропонували посаду при штабі, але Олег відмовився. Ми чекаємо його повернення у журналістику, – з оптимізмом зазначає головна редакторка.
Про дорогий «базар» від «Укрпошти» і проблеми з доставкою газет
Тиражі зменшилися ледь не втричі у порівнянні з довоєнним періодом, зменшилися і доходи редакції. Головна редакторка змушена констатувати, що сталося це не лише через бойові дії та виїзд людей із сіл близького прикордоння. Дуже «допомагає» руйнації місцевої преси «Укрпошта», яка з партнера перетворилася на якогось монстра, що відкушує у редакцій великі кошти за доставку, але виконує цю роботу вкрай неякісно, а передплату відсуває в кінець своїх послуг за важливістю. Особливо, на думку Олени Компанець, це стосується роботи у сільській місцевості, де зачинені стаціонарні відділення, натомість приїздять пересувні. Газети губляться, буває їх залишають напризволяще з котромусь з магазинів, в одне село можуть привезти пресу, яку передплатники чекають в другому. Частими є випадки затримок у доставці газет, які іноді надходять до передплатників із запізненням у кілька днів або навіть тижнів. Це знижує актуальність інформації та призводить до втрати інтересу читачів. У Сновську ситуація з доставкою преси краща, бо працює міське поштове відділення, де хоч і «оптимізували» штат листонош, але ті, що лишилися, добросовісно виконують свої обов’язки.
Пані Олена поділилася власними спостереженнями під час невеликого журналістського розслідування, яке вона провела, аби відслідкувати процеси передплати і доставки періодики. За кермом власної автівки головна редакторка вирушила услід за пересувним поштовим відділенням у село Іванівку, де колись працювала сільським головою.
– У мене була мета, зупинившись неподалік, побачити все на власні очі, – пояснює Олена Компанець. – Побачила. Перше, що роблять працівники пересувного відділення, це – відкривають багажник. У ньому чимало продовольчих товарів тривалого терміну зберігання: крупи, борошно, консерви. Таке враження, що до людей прибула пересувна точка торгівлі, а не пошти. Але ж яка дорожнеча на товари! Я зауважила, що банка сардин набагато дорожча за таку ж у міських торгових точках. Усім відомо, що магазини роблять свою націнку для продажу. Але в «Укрпошти» відсоток націнки значно більший. Щоб з лихвою окупити дорогу? І байдуже, що основними споживачами є люди поважного віку з невеликими пенсіями. За торгом поштовики мимохідь надавали й свої послуги. А ось про передплату навіть не згадували. Я вирішила поцікавитися, чи можна передплатити газету «Промінь», у відповідь почула, що передплатних квитанцій під рукою немає. Отак пошта перетворилася на крамницю чи навіть «базар» на колесах, і нікому не цікаво, що у громади є своя газета, у якій публікуються важливі теми для людей.
Букетик бузку, поцілунок руки як щира вдячність
Пані Олена й сама не може визначитися, що для неї є медіа. Але це точно не бізнес і не робота. Бо й там, і там має бути дохід, заробляння коштів, а не витрачання власних. Як говорить редакторка, для неї і для колективу – це щось на кшталт волонтерства, яке виконується із затятою вірою у те, що все зміниться і буде добре, а зараз просто потрібно витримати і не здатися, це прояв її власної боротьби з нападниками. А може це своєрідне подвижництво, яке народилося через бажання спротиву і відчуття журналістської незламності. У редакції раніше було вісім працівників, зараз лишилося четверо. Редакторку підтримують колеги, підприємства-спонсори, друзі, рідні, чоловік, який нині за кордоном. Хтось може по різному розцінювати той факт, що гроші які він їй шле на найнеобхідніше, вона витрачає не на себе – на забезпечення редакційного приміщення теплом у холодну пору року. Від землячки-подруги Наталії Добронос, яка живе в Америці, час від часу надходять благодійні кошти, аби «Промінь» розповсюджували у рідному селі Кучинівка. Реклами майже немає, деякі кошти надходять за висвітлення діяльності влади, але і їх, і передплатних недостатньо для нормальної роботи.
Пробували писати заявки на гранти, та позитивних відповідей не отримали. А зараз коло грантодавців неабияк звузилося, і особливих надій на грантові кошти головна редакторка не плекає.
Колектив медіа сплачує усі податки до копієчки, друкарня вимагає передоплату за друк. Паски буває затягуються так туго, що й дихати важко. На зарплату коштів не завжди вистачає, тому і йдеться про волонтерство. Як і багато редакторів локальних медіа, Олена Компанець вважає, що газетам потрібна термінова державна підтримка, цільова, приміром, на друк видань. Бо як довго може триматися медіа на волонтерстві?
– Відповіді на це питання у мене поки що немає, – зізнається пані Олена. – Але розповім про два випадки, які для мене є цінними. І можливо вони дадуть деяку, якщо можна так сказати, підказку щодо волонтерства. Коли газеті було 108 років, у редакцію зайшла читачка з маленьким букетиком бузку. Сказала просто: «Це – за вашу працю, за те, що ви залишаєтеся з нами.» Я взяла той бузок, і, чесно кажучи, ледве стримала сльози.
А другий випадок… Тоді я не змогла стримати сліз. На шпальтах газети ми вшановуємо наших Захисників і Захисниць, віддаємо першу шпальту пам’яті полеглих Героїв, щоб люди знали, якими вони були патріотами. І ось у редакцію завітали кілька військових. Один підійшов до мене і поцілував руку зі словами: «Дякуємо, пишіть, бо це дуже важливо і потрібно як сьогодні, так і для майбутнього.» Потім запитав: «Що я можу для вас зробити?». Я, трохи розгублена, відповіла: «Придбайте нашу газету.» І він купив неподалік у гастрономі всі примірники «Променя», які там продавалися.
Для нас кожне слово, кожен прояв підтримки є надзвичайно важливими. Від Національної спілки журналістів України редакція отримала ноутбук, який завжди під рукою. Оргтехніку на Чернігівщину тоді привіз голова НСЖУ Сергій Томіленко, з теплом згадую зустріч, – продовжує думку головна редакторка, – Вважаю, що мені таланить на зустрічі з хорошими людьми. Поруч зі мною їх багато, це й читачі, яким потрібен «Промінь», і та жіночка, що принесла у подарунок букет бузку. Тому й намагаюся не схиляти голову перед труднощами. І пишу вірші…
Олена Компанець випустила дві збірки поезій. У 2024 році друком вийшла книга «У вишиванці – наче крила маю», де поетичним словом пані Олена відкриває серце своїм читачам, говорить про патріотизм, любов до життя і рідної України, про силу духу, яка їй притаманна.
Людмила Мазнова, інформаційна служба НСЖУ
Фото з архіву Олени Компанець
