«Хотілося б, щоб зусилля НСЖУ у відстоюванні прав журналістів і ЗМІ не були марними й зараз, коли готується до прийняття Закон «Про медіа» – Олександр Кульбака.
Газета «Вісті» у Слов’янську Донецької області – найстаріша в області: 10 вересня вона відзначає 103 річницю від дня заснування. Була вона і «Більшовиком», і «Комуністом», мала логотип «Известия». Після набуття Україною Незалежності газета отримала свою нинішню назву «Вісті», а після реформування української преси на її базі створено ТОВ «Медіа група Слов’янськ».
До читача «Вісті» приходять з публікаціями як російською, так і українською мовами. Хоча російська поки що переважає. «Поступово привчаємо своїх читачів до української мови. Населення регіону двомовне: місто більше російськомовне, у селах частіше звучить українська мова»,– розповідає директор ТОВ «Медіа група Слов’янськ» Олександр Кульбака.
Тираж видання, яке знавало колись часи і тридцятитисячних накладів, становить нині плюс-мінус 2500 примірників, з яких 70 відсотків – передплата, 30 відсотків – роздріб. До війни, коли друкувалися на сучасному обладнанні в друкарні газети «Донбасс», «Вісті» виходили в кольорі. А потім війна внесла свої корективи, і не тільки в тираж, який серйозно втратили під час вимушеної тримісячної перерви, коли Слов’янськ перебував під контролем бойовиків Гіркіна-Стрілкова, а й у колір шпальт. Тепер «Вісті» друкуються в Краматорську, де не такі, як колись у Донецьку, виробничі потужності, а до того ж, в колективі змушені суворіше заощаджувати. Тому й вирішили перейти на чорно-білий варіант.
І, як показала практика, не в кольорі справа, бо в другому півріччі нинішнього року, на противагу більшості українських видань, «Вісті» додали в передплаті більше ніж півсотні примірників.
Так – передплатою – земляки оцінили газету за те, що вона під час карантину не тільки не припиняла виходу в світ, а й не зменшувала обсяги – звичні дванадцять шпальт з незмінно цікавою інформацією, аналітичними матеріалами щотижня приходили до поштових скриньок і на пункти продажу.
Та все-таки, за словами Олександра Кульбаки, навіть при тому, що «Вісті» – єдина тепер у місті суспільно-політична газета (популярна приватна громадсько-політична газета, яка до карантину видавалася у Слов’янську, припинила вихід у світ), утримувати тираж стає все складніше. До всього, частку аудиторії забирають газети реклами та оголошень, що вміщують і програми телебачення.
***
Найскладніша не тільки для ЗМІ проблема на сьогодні – затяжна економічна криза, що за останні карантинні півроку тільки поглиблюється. Що «Вісті» витримали ці півроку, не припиняючи виходу в світ, уже сказано. А в розмові з паном Олександром з’ясовується, що гартувати економічний характер у редакції почали ще за кілька років до реформування, коли в 2016 році повністю відмовилися від фінансової допомоги тодішніх співзасновників.
Це була своєрідна «пробна куля»: вирішили спробувати власні сили – чи зможуть виживати без бюджетних коштів. Як виявилося – не тільки вижили, а й працюють з річним прибутком, котрий подеколи сягає до ста тисяч гривень. А це дає можливість для конкурентних зарплат, які трохи не дотягують до рівня середньої по області. На додачу – премії кожного місяця, а також до Дня журналіста, Дня народження газети тощо.
Дається все це не так легко: гроші «з неба» не падають. Найперше – жорстка економія. Спочатку порадилися, і всі приміщення редакції, без яких у колективі можуть обійтися, були передані в комунальну власність. Пояснюють це очевидним: навіщо редакції зайві приміщення, коли їх не можна здавати в суборенду? Тож залишили три кабінети та ще й відмовилися від їх опалення.
Передали також співзасновникам (під час реформування) і половину майна редакції (в тому числі – легковий автомобіль). Для чого? Щоб було серед депутатів менше розмов на тему «Журналісти «Вістей» озолотилися…», і щоб без проблем відпустили газету «на вільні хліби»…
– Сьогодні, щоб видати газету, нам достатньо мати в редакції три комп’ютери, багатофункціональний принтер, і один просторий кабінет, який можна використовувати, як своєрідний ньюз-рум – каже Олександр Кульбака. – Бо вдома у кожного співробітника є власна техніка. Отже нам цих трьох кабінетів більше ніж достатньо, тим більше, що ще задовго до коронавірусного карантину ми в редакції вже опанували дистанційну роботу. Журналісти електронкою пересилають підготовлені матеріали головреду, той, після вичитки – дизайнеру, який також верстає номер вдома. Збираємося всі разом у редакції лише раз на тиждень – у день фінальної верстки: щоб завершити номер і обговорити наступний.
Заробляють в редакції «Вістей», як і всі, на передплаті і рекламі: приблизно 50 відсотків доходу дає передплата, решта – реклама (здебільшого це, на жаль, звичайна «регуляторка»). Піднімати передплатну вартість з нинішніх майже трьох сотень гривень на рік, коли людям доводиться думати, куди краще витратити кожну копійку, небезпечно: так можна втратити читача. Тож пішли назустріч побажанням передплатників, і якщо раніше можна було передплатити на строк не менше, ніж на квартал, то тепер приймають передплату з будь-якого місяця.
***
Постає звичне вже запитання щодо стосунків з поштовиками. В редакції «Вістей» розповідають, що раніше багато спілкувалися з листоношами і в місті, і в районі, укладали з ними різні угоди, старалися домовитися про співпрацю. Але з часом упевнилися, що толку від тих домовленостей не видно. Щоправда, краще стали складатися справи з доставкою: якщо років зо два тому не було тижня, а то й дня, щоб люди не телефонували зі скаргами на доставку, то тепер таких скарг майже немає. І передплатні гроші пошта повертає редакції майже без затримок.
– Всі зусилля Національної спілки журналістів щодо вимог до поліпшення роботи Укрпошти не проходять даремно, – упевнений пан Кульбака. – У всякому разі, в нашому регіоні деякі поліпшення в роботі поштарів ми відчуваємо. Хотілося б, щоб не були марними зусилля НСЖУ у відстоюванні прав журналістів і ЗМІ й зараз, коли готується до прийняття Закон «Про медіа». Якщо прийняти запропонований народними депутатами законопроєкт без значних коректив, то закон може взагалі знищити українську незалежну журналістику (особливо друковані та онлайн ЗМІ), нормально працювати засобам масової інформації буде не реально, а журналісти стануть абсолютно не захищеними. Тоді хоч професію міняй…
***
Штат «Вістей» нині складається з п’яти співробітників – троє журналістів, включаючи пишучих директора і редактора, дизайнер, бухгалтер.
– Видання газети «Вісті» – це сімейний бізнес, – посміхається Олександр Кульбака. – Ми з дружиною – журналісти і обоє працюємо в редакції. Я понад тридцять років, дружина майже двадцять. Тепер я – директор підприємства, дружина Ольга – редактор газети. У 2013 році до редакційного колективу приєднався і син Григорій. Інакше, напевно, й бути не могло, адже він виріс «на планерках», які не припинялися і вдома.
Спочатку я намагався відмовити Григорія йти в журналістику, але він настояв на своєму, і тепер, маючи вищу економічну освіту, веде економічну тематику (і не тільки) у «Вістях».
А в 2016 році, якраз на День Незалежності України, стартував власний журналістський проект Григорія – інтернет-видання «Карачун», яке він заснував за власний кошт, і видає, як приватний підприємець. «Карачун» досить швидко вийшов на лідируючі позиції у регіоні, нині сайт має в середньому 10 тисяч (а буває і значно більше) унікальних відвідувачів за добу. Це дає можливість залучати рекламодавців і отримувати певний прибуток.
На жаль, цього прибутку не вистачає, аби поповнити штат сайту, зробити його реконструкцію тощо. Докорінного оновлення потребує платформа сайту, яка досить проста, але не сучасна. Та на все це потрібні чималі гроші, яких бракує, адже «Карачун» не має ні фінансових покровителів, ні донорів, ні грантів.
***
Бентежить досвідченого журналіста проблема, яка тривожить багатьох: з кожним роком люди все менше читають і все менше бажають читати, віддаючи перевагу відео і заголовкам в інтернеті. Бентежить те, що газети, якими б цікавими вони не були, втрачають свого читача.
Олександр Кульбака упевнений: він має бути граючим тренером – пишучим директором. Займатися тільки організаційною роботою і бути просто начальником – це не дозволена розкіш, до того ж так працювати йому не цікаво. Тому він активний автор багатьох номерів своєї газети, пише і для «Карачуна», який є самостійним виданням.
Чимало цікавих матеріалів Олександр привозить з журналістських прес-турів і журналістських фестивалів, у яких бере активну участь. Так, днями повернувся з дводенного прес-туру по Луганській області, організованого Харківським прес-клубом. Перші враження про все побачене і почуте вилилися в ґрунтовних матеріалах «Журналіст «Вістей» побував на кордоні з ЛНР», «Як живе та виживає «помідорна столиця» Луганщини». На підході ще кілька матеріалів, у яких зроблено акценти на важливих моментах у житті цієї прифронтової області.
Згадуючи добрим словом прес-тури, що організовував Український журналістський фонд під керівництвом Людмили Ольховської, поділився:
– Думаю, ті наші прес-тури, які відкривали всю Україну і зарубіжжя, запам’яталися не одному мені. Стараюсь і тепер багато їздити і багато писати. Вважаю, кабінетний журналіст втрачає живий зв’язок з життям, і то вже не журналіст, а людина, яка думає, як досидіти до пенсії. Я так не хочу.
Ольга Войцехівська
