Ірина Ситнік працює в журналістиці 21 рік. У 2014 році стала головною редакторкою тижневика «Степова зоря». Війна розкидала її колектив по країні, а газета опинилася на межі закриття. Та ситуацію кардинально змінили грант, вихователька дитсадка і вчителька історії.
З головою – у волонтерство
Середа, 23 лютого, була звичайним днем для жителів Петропавлівки, що на Дніпропетровщині. Ірина Ситнік, головна редакторка тижневика «Степова зоря», підписала до друку черговий номер газети і спокійно чекала на його вихід наступного ранку. Але газета не вийшла…
– Ранок 24 лютого був страшним. Я все дізналася з новин, почала телефонувати сестрі – вона живе в Дніпрі. Тоді ніхто нічого не розумів, була паніка. Газета не вийшла: логістика порушена, пошти закрилися… До квітня ми сяк-так змогли випускати ще газету, а далі – все. Мої працівники пішли у вимушену відпустку, я залишилася сама, – розповідає Ірина.
Перше, що зробила Ірина, – поринула з головою у волонтерство. Місцеві жителі масово виїжджали з селища, а натомість переселенці, переважно з Донецького регіону, заїжджали щодня. Їх усіх потрібно було десь розміщувати. Тож, Ірина, так би мовити, стала тимчасовим ріелтором-волонтером.
– Через знайомих дівчат ми почали шукати житло, писали оголошення, з’ясовували, хто здає в оренду квартири. Я давала свій телефон, щоб мені телефонували, хто міг здати житло, хто міг заселити. Сідала в свій автомобіль їхала оглядати квартири, – ділиться спогадами наша співбесідниця. – Потім шукала холодильники, матраци, постільну білизну – все-все. Люди ж іноді мали з собою тільки документи, більше нічого.
Не святі горшки ліплять
Порожнє приміщення поряд із редакцією Ірина перетворила на волонтерський штаб, куди місцеві жителі зносили все необхідне для переселенців. Редакторці стало зручно і людям допомагати, і час від часу працювати за комп’ютером. Адже надія відновити друк газети «Степова зоря» ні на хвилину не полишала Ірину. Ще б пак: з 2001 року вона віддано працювала в редакції і вже не уявляла собі життя без газети.
– Я шукала гранти для газети і знайшла таки! Написала заявку, і мені дали добро. Але колективу ж уже не було. Де взяти журналістів? Думала про це й одночасно розробляла бюджет, – згадує редакторка.
Незабаром до волонтерського штабу завітала дівчина. З переселенців, подумала Ірина, побачивши незнайомку.
– Прийшла дівчина і запитала, що тут за волонтерський пункт і чим можна допомогти. Я бачу – молода, можливо, потрібна робота. Я завжди кажу, що журналістська освіта може бути, а може й ні. Писати можна навчитися. От і кажу їй: «А ви хотіли б працювати в редакції?» Вона сказала, що подумає, і зникла, – з усмішкою згадує пані Ситнік.
Але минуло кілька днів – і незнайомка, якій Ірина запропонувала журналістську роботу, повернулася до редакції.
– Ми познайомилися. Дар’я Юдіна, переселенка з Авдіївки, що на Донеччині. Студентка Слов’янського педагогічного університету, за фахом – вихователька дитячих садків і початкових класів. Її родина не збиралася виїжджати з міста. Каже, звикли до обстрілів. Коли всі збирали валізи і їхали, вони облаштовували бомбосховище. Та коли їхній район обстріляли «градами», швидко зібралися й виїхали з міста, – розповідає редакторка.
Осіли в Петропавлівці, бо тут мама Дар’ї знайшла роботу на шахті. А коли сама студентка отримала пропозицію спробувати себе в журналістиці, зізнається, що стало лячно.
– Пропозиція несподівана. І це ж моя перша робота. Я боялася відповідальності: нікого не знаю, мені складно спілкуватися з людьми. А потім обговорила вдома з сім’єю і вирішила: а чому б не спробувати? – каже Дар’я Юдіна.
Спочатку, зізнається дівчина, було складно призвичаїтися і до нового життя, і до нової роботи. Та все вдалося – завдяки підтримці батьків і досвідченої редакторки.
– Я приходила в редакцію, а там саме відновлювали випуск друкованої газети після перерви. Ірина писала, малювала макет, а я сиділа і вчилася. Потім почали писати новини разом. Вже в червні я опанувала верстку, і надалі це було переважно моєю справою, – розповідає новоспечена журналістка.
Так потроху Даша навчилася писати короткі новини і фотографувати. А потім у її журналістському житті був перший самостійний репортаж.
– Її перший репортаж був про весілля військовослужбовця. Із завданням Дар’я прекрасно впоралася, гарно написала. Зазвичай новачкам важко, а тут – ну просто дуже добре! Мені сподобалося. Тепер Дар’я пише й репортажі. А ще в неї дуже гарно виходять «зелені» теми. Як заготовити на зиму баклажани чи кабачки, наприклад, всілякі поради на різні випадки життя, – хвалить свою підопічну головна редакторка тижневика «Степова зоря».
Одночасно з випуском газети Ірина з Дашею разом вели Телеграм-канал, наповнювали сайт «Петропавлівка.city». Словом, роботи було чимало, і на все не вистачало ані рук, ані сил, ані часу. Саме тоді в них з’явилася помічниця Наталія Мадонова.
– 21 квітня ми виїхали з Мелітополя, окупованого ще з 24 лютого. Я не з самого Мелітополя, а з селища Мирне, яке поруч, але його ж теж окупували рашисти. Мій чоловік – військовий. Коли почалася війна, він був у зоні бойових дій. Я була сама з дитиною. Вдосвіта 24 лютого я не спала, було якесь недобре передчуття. Потім почали гучно гавкати собаки. Мені здавалося, що вибухи чутно десь далеко, але буквально через кілька хвилин вони пролунали поряд з нашими будинками, – згадує переселенка.
Наталія – вчителька історії, але ще в 2014 році опанувала професію фотографа і тепер, переїхавши з 5-річним сином з окупованої Мелітопольщини, шукала роботу.
– Вона прийшла, розповіла про себе. Сказала, що фотографує. А в нас є ТГ-канал. Ще одна пара рук була дуже потрібна. Так Наталія почала вести в нас телеграм-канал, сторінки в інстаграмі й фейсбуці. Тепер уже й матеріали на сайт пише, монтує відео. Тобто не тільки фотографує, а розвиває інші свої здібності, вдосконалюється щодня. Я, можливо, повторююся, але журналістом можна бути й без освіти. З цим народжуються, хоч, звісно, потрібно мати бажання і наполегливо працювати. Не святі горшки ліплять,– розповідає Ірина.
«Дуже шкода, якщо Дар’я і Наталія поїдуть. Хотілося б, щоб вони залишилися»
Дівчата не тільки наповнили редакцію життям, а й не допустили, щоб у Петропавлівці у воєнний час настав «інформаційний дефіцит».
– У нас зросла аудиторія на сайті. Дівчата одна одну доповнюють, можуть удвох поїхати на репортаж: одна бере інтерв’ю, інша фотографує. Великий район, багато сіл. Ми висвітлюємо різні події. Я знайомлю їх з людьми, щоб місцеві жителі знали, хто для них готує контент. Тепер у пріоритеті історії про волонтерів, матеріали про надання медичної допомоги. А також – про ринок нерухомості. Дуже багато переселенців цікавляться житлом. Донеччани й луганчани не хочуть далеко виїжджати, тож залишаються в нас, – додає головна редакторка.
Роботи у цього творчого колективу – справді непочатий край. Єдине, про що Ірина намагається не думати, – про розставання.
– Хочеться, щоб дівчата залишилися зі мною в колективі. Дуже шкода буде, якщо вони поїдуть. Я намагаюся про це не думати. Поки що ми наближаємо перемогу разом, а далі побачимо. Може, ми Дашу тут заміж видамо, і вона залишиться, – каже Ірина Ситнік, яка тепер знає, що нічого не варто загадувати наперед.
Бо для початку треба дочекатися перемоги України. А далі… Далі кожен вирішить по-своєму. Але це вже буде зовсім інша історія…
