Розташоване на стику трьох держав – України, Молдови, Румунії місто, в назві якого звучить французький акцент. Торговельний порт. Залізнична станція. Тут завершує свій шлях Європою, вливаючись в Чорне море, величний Дунай. Це Рені – колишній районний центр, а тепер – центр Ренійської громади в Ізмаїльському районі Одеської області.
Ось уже більше вісімдесяти років тут виходить у світ газета «Ренійський вісник». Багато різного було на її шляху: успіх і творчість раптом переривалися владною чиновницькою сваволею, а потім, уже під час широкомасштабної війни , редактору газети доводилося вести свій бій – за відновлення і збереження газети. Тут живе справжня журналістська стійкість.
«Дуже хочу зберегти «Ренійський вісник» до кращих часів, щоб відзначила наша газета ще не одне своє 80-річчя», – каже редактор і видавець Петро Хаджи-Іван. І про все це була наша розмова.
Перше запитання – не про тираж, склад редакції, де друкуються. До 2024 року часопис виходив у світ російською мовою. Чому?
Петро Хаджи-Іван пояснює:
«До нашої громади, крім Рені входять сім сіл, з яких – п’ять молдавських, одне болгарське, одне гагаузьке. Половина населення на території громади – молдавани за національністю. Ось така у нас читацька аудиторія. Та й я сам за національністю – гагауз, народився в Молдові, та багато років живу та працюю на Одещині. Думаю, що серед редакторів я один – гагауз (усміхається – ред.).
Причому варто сказати, що так само, як і по всій Україні, більшість наших передплатників – люди старшого віку, які прожили з російськомовним «Ренійським вісником» багато років. Трапляється, що старенькі самі вже не можуть читати, і тоді просять почитати їм газету молодших членів сім’ї. Тож друкована газета для наших передплатників – символ стабільності: є газета, значить життя триває.
Жителі нашої громади, як і всі в Україні, ненавидять російського загарбника, що руйнує життя людей, але в силу обставин радянських часів вони не вивчали і не знають української мови. Коли я оголосив, що згідно з українським законодавством газета має перейти на українську мову, було багато дзвінків, люди при зустрічах говорили, що вони не зможуть читати і розуміти написане.
Я не виправдовую своїх земляків, але по собі знаю, як протягом багатьох років незалежності України чиновники так і не знайшли шляхів до ненасильницького впровадження української мови в нашому регіоні.
Якось довелось розмовляти з колишнім директором Долинського будинку культури 88-річним Миколаєм Чебану, і він сказав: «У наші складні часи газета – найефективніші і водночас найдешевші ліки для серця. Але я російською насилу спілкуюся, а українську й поготів важко розумію. Не знаю, чи зможу читати газету українською. Шкода, бо майже 70 років передплачую районну газету, з яких майже 50 був позаштатним автором».
На щастя, зараз ситуація змінюється: в школах українська мова стала вже рідною. Довелося побувати на Різдвяних святкуваннях в найвіддаленішому – гагаузькому селі, і там дуже порадували діти, які щедрували і колядували українською. Головне, що діти вже й між собою , і з учителями спілкуються українською.
І, до речі, варто сказати, що наша газета багато років є активним учасником і багаторазовим призером конкурсу «Українська мова – мова єднання. Отже, мовне питання для нас зовсім не чуже».
До мовних приєдналися поштові проблеми. «Укрпошта» зробила все, що могла, щоб нашкодити газеті
Мовна проблема регіону – складна, але зрозуміла. Не вистачило у держави Україна розумної наполегливості, щоб перебороти насаджену десятиліттями в усіх колишніх республіках російську мову. А от пошта – вона ж була своя, рідна, працювала, як злагоджений механізм. І раптом усе напрацьоване посипалося…
Всеукраїнська біда з так званою реформою «Укрпошти» дісталася і Ренійської громади: друковані медіа і тут стали поштовикам не потрібними. За словами Петра Хаджи-Івана, з семи сіл громади у трьох ліквідовані поштові відділення, не стало листонош, які були своєрідною єднальною ланкою між передплатником і газетою.
Він каже:
«Вважаю, що держава цілеспрямовано майже знищила «Укрпошту», щоб знищити друковані ЗМІ. Таким чином позбавляючи значну частину людей похилого віку, особливо у сільській місцевості, права на отримання інформації. Адже більшість з них не сидять в інтернеті, їхні телефони – кнопкові. Таке ставлення до місцевої преси, на мою думку – злочин, а особливо в умовах війни, коли – навпаки – потрібно було підтримувати місцеві ЗМІ.
Місцеві газети завжди писали історію своїх регіонів. Тепер, коли вони зникають, де через кілька десятиліть братимуть місцеві матеріали майбутні історики і дослідники? На сайтах, в соціальних мережах? Не думаю. Адже інтернет при всій його потужності навряд через кілька десятків років дасть інформацію про те, наприклад, як боронять наші земляки Україну, як віддають за свободу найдорожче і безцінне – життя. Фіксує газета й про те, як працюють підприємства і підприємці, як бореться за виживання АПК, чим живуть в нашій громаді освіта, медицина, культура, спорт.
Болить і те, що тисячі професійних журналістів залишилися без роботи. А люди похилого віку позбавлені можливості передплачувати улюблені місцеві газети.
Ренійська громада не дуже чисельна, але до початку реформи «Укрпошти» у 2018 році, тираж складав 2300 примірників. Починаючи з 2019 року чисельність передплатників газети стала стрімко падати, і в 2022 році їх кількість становила менше тисячі. Після введення пересувних поштових відділень люди стали отримувати газету з величезним запізненням, а то й узагалі вона десь губилася. Передплата через «Укрпошту» знизилася в рази, і передплатних коштів з таким накладом вистачало на два-три місяці».
«Ренійський вісник» мав всі шанси зникнути з інформаційного поля
Хтось інший, можливо б, здався, припинив видання. Та тільки це не про Хаджи-Івана. Петро Хаджи-Іван з тих, хто тримає інформаційний фронт своєї газети навіть тоді, коли може здатися, що вийти з крутого піке вже не можливо. Про це красномовно заявляє історія кількарічної давнини.
Сталося так, що в силу різних обставин місцева влада раптом захотіла бачити на чолі редакції іншу людину. Як писав сайт «Бессарабія.UA», нова редакторка обіцяла газету вивести на новий рівень – створити медіа холдинг, об’єднавши друковане ЗМІ з місцевими інтернет медіа. Натомість ця редакторка, як сказано, «перетворила газету на філію сайту і ютуб-каналу», матеріали потрапляли на її шпальти не раніше, ніж через тиждень після інтернет-платформ.
Передплату було пущено на самоплив, і як результат – за кілька років її керівництва тираж друкованої версії замість 2300 примірників становив трохи більше 800. Зрештою вона написала заяву про звільнення. Очолити газету запропонували Петру Хаджи-Івану.
За інформацією сайту «Бессарабія.UA», «якби Петро Федорович не дав своєї згоди, тоді б справді постало питання про закриття газети. Він погодився і заявив, що зважаючи на складне фінансове становище, працюватиме без зарплати».
Не опустив рук і не погруз у тяганині з чиновниками. Став успішним видавцем нових видань
На час вимушеної перерви в роботі в «Ренійському віснику» Петро Хаджи-Іван не став боротися за відновлення на посаді. Він пішов іншим шляхом – став успішним видавцем двох відомчих газет, кожна з яких виходила раз на місяць і мала обсяги від восьми до шістнадцяти сторінок. Газети належали власнику великих сільгосппідприємств Придунав’я, який дав повну свободу Петру Федоровичу і тільки зазначив, що газети мають бути цікавими для читачів.
Одна з них – «Долинське» – видавалася тиражем 1200 примірників, друга видавалася тиражем 2000 примірників і мала назву «Придунайська нива». Великого штату у пана Петра не було, працював один і справлявся: газети виходили вчасно, були наповнені місцевим матеріалом. Писав журналіст не тільки про справи підприємства, а й про життя громад, де ці газети виходили.
Найширшу аудиторію видання мали в електронному вигляді, коли їхні читачі пересилали своїм друзям і знайомим, і таким чином їх читали по всьому світові, де нині живуть і працюють вихідці з Ренійської громади.
А ще невтомний редактор, заробляючи непогані гроші у відомчих газетах, за власний кошт видавав і розповсюджував безкоштовно свою власну газету з красномовною назвою «Моя районка».
Про якість публікацій всіх цих газет може засвідчити той факт, що частенько їхні матеріали за згодою редактора передруковували обласні та навіть центральні газети. Залишити цікаву, успішну роботу, яка, до всього, давала можливість пристойного заробітку, щоб зберегти зруйнований «Ренійський вісник», – це був сміливий крок. І Хаджи-Іван зробив цей крок у жовтні 2022 року, коли в країні вже вирувала велика, широкомасштабна війна.
Поряд з роботою по відновленню «Ренійського вісника» Петро Федорович ще протягом року продовжував видавати відомчі газети, чим і заробляв на життя. А «Мою районку» відразу закрив – щоб не створювати конкуренції «Ренійському віснику».
Грошей у редакції не було, газета в боргах. Вся надія – на власні сили і друзів-помічників
Про своє повернення в «Ренійський вісник» Петро Хаджи-Іван розповідає:
«Дав згоду знову працювати редактором і одночасно отримав купу проблем. До мого повернення в газету міська рада виділяла на висвітлення діяльності близько 200000 гривень на рік і передплачувала ветеранам біля 200 примірників газети. Мені також була обіцяна підтримка, але, нажаль, вона суттєво зменшилась.
Отже – грошей у редакції не було від слова зовсім, газета в боргах. Єдиний кореспондент, який ще залишався, згодом працювати за копійки не зміг і звільнився.
До того ж, за час моєї відсутності колишня редакторка примудрилася добровільно втратити приміщення редакції. Це були два окремих будинка і гараж у центрі міста. За це сплачували, згідно договору з міськрадою на 20 років. символічну одну гривню на рік. З 2020-го року редакція розташовується в двох сирих маленьких кімнатах, за які сплачує міськраді оренду біля двох тисяч гривень. Нещодавно я відмовився від цих кімнаток, бо працювати в них неможливо, а на оренду немає коштів.
Головне – на той час не було оголошено передплату, і багато людей вже передплатили якісь інші видання. Ось тоді на допомогу прийшли друзі, люди, які добре мене знали за багато років праці в газеті.
На той час ще на повну силу працював Ренійський порт, навколо нього створювалися фірми і підприємства. Люди мали кошти і відгукнулися: через редакцію передплачували газету для ветеранів і своїх працівників. Це могло бути як два примірники, так і десять, двадцять, п’ятдесят і загалом додало до двохсот передплачених через «Укрпошту» ще більше ніж триста примірників. А ще вони давали в газету привітання та інші платні оголошення».
У перше півріччя 2025 року газета увійшла з тиражем 890 примірників
Варто сказати, що «Ренійський вісник» оголошує передплату не на рік, а на півроку, і сталося так після того, як лікарі діагностували у Петра Федоровича серйозну хворобу. Тоді він сказав собі: «Не дочекаються! Ми ще поборемось!», і хвороба завдяки лікарям та силі духу редактора відступає, розуміє, що в нього багато планів на майбутнє. Але передплату «Ренійського вісника» Хаджи-Іван оголошує не на рік, а на шість місяців. Каже: «Не хочу взяти кошти і не виконати зобов’язань перед передплатниками».
Тираж першого півріччя 2025 року становить 890 примірників. З них «Укрпошта» передплатила трохи більше двохсот, до неї додалася редакційна передплата. Ще близько чотирьохсот, як і в минулі роки, передплатили друзі редакції та редактора. 200-220 примірників редактор Петро Хаджи-Іван друкує власним коштом і поширює їх серед ветеранів громади.
Каже, що друк цих 200-220 примірників обходиться в загальному числі тиражу не так вже й дорого – кілька сотень гривень. Зате люди не залишаються без інформації, не відвикають від «Ренійського вісника», а коли зможуть матеріально, передплатять газету.
До того ж, 360 земляків Петра Хаджи-Івана отримують електронну версію газети по всьому світу.
До звичних витрат додається оплата праці перекладача
Наразі газета заробляє тільки за рахунок своєї передплати і публікації оголошень, привітань до свят, з днями народження.
А до звичних витрат на оплату друку і дизайнера влітку 2024 року додалась ще одна. З переходом газети на українську мову невеликі матеріали Петро Федорович готує українською сам, а деякі солідні публікації віддає на переклад українську спеціалісту, що потребує відповідної оплати. Така собі специфіка регіону.
На завершення
Сайт «Бессарабія. UA», коли редактор після вимушеної перерви повертався в «Ренійський вісник», написав: «Петро Хаджи-Іван – людина з великим журналістським і управлінським досвідом. Знаючи його, можна не сумніватися, що він зробить усе від нього залежне, щоб єдине в Ренійській громаді друковане видання продовжувало існувати і набувало нового обличчя та нового змісту».
Чомусь цим словам дуже віриться. Хочеться від щирого серця побажати «Ренійському віснику» і його видавцеві удачі, успіху, витримати незгоди і побачити розквіт газети у вільній Україні.
Ольга Войцехівська, «Журналіст України»
