Головна редакторка одного з найвідоміших херсонських видань «Кавун.City» Євгенія Вірлич разом з чоловіком Владиславом Гладким продовжувала працювати в окупації аж до липня. Вони ховалися від ФСБ, змінювали квартири й вигадували шифри, але врешті-решт довелося виїхати з рідного міста.
«Поганий зв’язок був, і багато людей думали, що ми не в Херсоні. Але не було жодного дня, щоб ми пропустили новини»
Для Євгенії Вірлич 11 листопада – як другий день народження. День звільнення рідного міста Херсона вона разом з іншими тимчасовими переселенцями з півдня відзначила в центрі столиці як велике свято.
– У магазинах ще є товари виробництва нашої області – ми купили саме їх і святкували! А крім того, тортики були і смакота різна, бо як же таке не святкувати!Хоча спочатку ми не вірили: було враження, що прапор, який партизани розтягнули на площі Свободи, – це або монтаж, або фальшстарт… Ми побоювалися, що зарано радіти, та потім, коли побачили людей, які збираються на площі, зрозуміли, що це таки правда, – радіснокажежурналістка.
Чоловік Євгенії – Владислав Гладкий, журналіст і громадський активіст – святкував визволення Херсона разом із дружиною. Каже, що залишатися в окупації було вкрай небезпечно, хоча певний час вони не збиралися виїжджати і майже пів року працювали підпільно – писали правду про те, що відбувається в окупованому Херсоні.
– Перші місяці були там. Поганий зв’язок був, і багато людей думали, що ми не в Херсоні. Але не було жодного дня, щоб ми пропустили новини, – згадує про життя в окупованому місті журналістка. – Щодня працювали, бо інакше російські пропагандисти взагалі заполонили б увесь тамтешній інформпростір своєю брехнею. Я виїхала останньою з нашого колективу, інші журналісти мого видання евакуювалися ще навесні. Працювати було дуже складно: у нас не було можливості вийти і зробити фото чи відео, бо це було іноді смертельно небезпечно, але ми бачили все, мали інформацію й продовжували писати. Писали про все, що відбувається. Багато розповідали про колаборантів: частина відкритих реєстрів працювала, і ми використовували всі ресурси, де могли взяти інформацію про їхню діяльність, – розповідають наші співрозмовники.
«Кавун.City» – одне з найпопулярніших на Херсонщині видань. Люди писали до редакції навіть під час окупації, ділилися інформацією, тому Євгенія вважає, що перестати підтримувати видання, якому вірять, було б зрадою. Та небезпека зростала з кожним днем. А триматися допомагали читачі, колеги і Національна спілка журналістів України.
– Багато було підтримки від наших читачів, а підтримка, яку нам надала НСЖУ, – взагалі безцінна, її взагалі ні з чим не можна порівняти: це постійне спілкування, допомога у вирішенні різних проблем, – каже Євгенія. – Я навіть завжди інформувала НСЖУ про те, що можу потрапити в небезпеку.
«До нас приходили – ми знаємо, що саме до нас. Шукали серед сусідів, у дворі»
А небезпека чатувала на Євгенію та Владислава чи не щодня. Вони знали, що їх шукають, тож кілька разів змінювали місце проживання. Вистачало й колаборантів, які просто здавали людей.
– До нас приходили – ми знаємо, що саме до нас. Шукали серед сусідів, у дворі. Одного дня Євгенія зіткнулася з ними. Тому нам довелося передислоковуватися і не один раз. Але потрібні ж хоч якісь продукти – магазини закриті були, заміновані, розграбовані, тож доводилося виходити і шукати, де купити щось поїсти, – розповідає Владислав Гладкий. – Я зустрів, на жаль, деяких людей: вони побачили, що я в місті, і наступного дня в нас вирвали лічильник на світло в під’їзді. Перевіряли, чи справді ми є вдома. Та ми не відреагували ніяк.
У подружжя почалися пригоди. Їм довелося жити життям підпільників-партизанів, вигадувати шифри, часто змінювати місця дислокації.
– Ми боролися на місцевому інформаційному фронті за Україну й український Херсон, а люди нам допомагали. Налаштували через людей, яким ми довіряємо, доставку продуктів: нам передавали їжу, а ми продовжували працювати. Психологічно було дуже важко, – згадує Владислав. – Особливо стало страшно після того, як по мене прийшли. Дзвінок у двері – я розумію, що це чужі. Обережно підхожу, дивлюся у вічко – бачу кремезного чоловіка з автоматом. Поліцаї прийшли шукати. Починає на себе двері тягнути, а я тримаю двері зсередини.
У цей момент, хоч тоді все обійшлося, Владислав остаточно зрозумів, що час таки їхати з міста. Бо співпрацювати із окупантами подружжя не збиралося, тому залишатися в Херсоні означало наражати себе на знущання і смерть. До виїзду готувалися ретельно, адже обов’язково мала бути історія, чому саме необхідно евакуюватися.
– Я максимально зробив собі вигляд пересічного мирного жителя, – продовжує Влад. – Поголився, порізався, заклеїв поріз папірчиком, шапочку натягнув, окуляри… Взяв кота в переноску… Не повірите, але кіт нам допоміг чи не найбільше! Двері автобуса на блокпосту відчинилися, я сидів з котом, і «кадирівці», які заходили в автобус, дивилися не на людей, а на кота – мовляв, який красень!
«Найголовніше – побачити своїх!»
Так Владислав і Євгенія опинилися в Києві. Тепер потроху звикають до столичного життя. Вже мають улюблене місце – парк поруч із новим житлом. Кажуть, що закохалися в Київ. Повертатися до рідного Херсона подружжя поки що не поспішає, бо для роботи їм потрібні постійні зв’язок та інтернет, а на щойно звільнених територіях із цим великі проблеми. Але херсонські журналісти точно знають: той день, коли вони на повні груди вдихнуть повітря рідного міста, обов’язково настане.
– Я хочу відправити допомогу для родин, де є діти з інвалідністю. Їм необхідні ліки, які треба приймати постійно, а ліків же не було. Навіть, якщо були, то це російські замінники, які не є нормальними ліками, і це ще й було страшенно дорого, – ділиться планами Євгенія. – Мені хочеться приїхати в місто, можливо, зробити якийсь репортаж звідти. Та найголовніше – побачити своїх! – додала наостанок Євгенія Вірлич.
“ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни” – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
