Юлія Ольховська пережила затримання російськими військовими, провела сім місяців в окупації, виїздила на короткий термін, але поверталась до Мелітополя через сімейні обставини. Проте, знову жити під окупацією не змогла. Зараз Юлія працює на вільних теренах України, розповідаючи читачам про долі й повсякдення мелітопольців, що чекають на звільнення свого міста.
Ворожі танки побачили вже 24 лютого
Перша половина 24 лютого запам’яталась Юлії ще як досить звичайний, хоча й тривожний, робочий день. Якби хтось сказав їй, що вже за кілька годин вона побачить «русскій мір», навряд чи повірила б.
Ольховська працювала на сайті mv.org.ua. Писала про життя міста і вела стрічку новин. Рано-вранці, як і решта колег, почула вибухи в Мелітополі. Аж вікна задрижали. Як потім з’ясувалося, це був ракетний обстріл. На початок робочого дня в офісі зібралися всі працівники. Керівництво запропонувало піти додому всім, однак усі залишилися на місцях і продовжили працювати. Кореспонденти розподілили між собою теми: робота банкоматів, АЗС, аптек, крамниць. А Юлія вирушила подивитися, в якому стані укриття.
– Пішла дворами багатоповерхівок, просила зустрічних показати, де тут «їхнє» бомбосховище, цікавилася, чи знають вони, у кого ключ, — згадує Юлія. — Ситуація була нічим не радісна: мешканців більшості будинків дивилися на мене як на не дуже адекватну людину. Хтось знав, де розташоване укриття, але не знав, хто має ключ. Хтось казав «Ключ у старшої (старшої будинку — ред.), але я там ніколи не був». Деякі сховища були відчинені, але виявилися не сховищами, а просто підвалами, причому занедбаними. Мені вдалося знайти єдине укриття, яке відповідало нормам, та ще й мешканці будинку знали, як туди потрапити.
Передавши на сайт цей репортаж, журналістка поверталася на роботу. Дорогою зазирнула на Центральний ринок — купити щось на обід. І раптом почула від продавчині тривожну інформацію.
– Нібито в селищі Якимівка, тобто за 27 км від Мелітополя у бік Криму, над місцевою адміністрацією і відділком поліції вже висять російські прапори. Я дуже обурилася! Я ще не вірила, що до нас прийшла війна. Почала сваритися з жінкою, вимагала, щоби вона не поширювала чуток… А повернувшись до редакції, вирішила цю інформацію перевірити. Ми з водієм сіли у службове авто і поїхали до Якимівки. Пообідати так і не встигли.
В Якимівці редакційна бригада переконалася на власні очі, що українські прапори на місці. Однак це, на тепер останнє, як виявилось потім, відрядження Юлії по рідному краю тільки починалося.
— Звідкись же ці чутки з’явилися, потрібно перевірити, поміркували ми і вирішили їхати далі, до селища Новоолексіївка, за 75 км від Якимівки (це вже Херсонська область). Зателефонували нашій директорці, і вона підтримала ідею – з умовою, що будемо обережні. Ми поїхали.
І на межі Запорізької й Херсонської областей вони зустріли колону російських танків.
—Піднімаючись на пагорбок, ми побачили, як з нього назустріч нам починають спускатися танки. Розвернутися і втекти вже було неможливо. Ми з’їхали на узбіччя, де вже стояло кілька машин. Колона танків рухалася зі швидкістю пішохода, її з усіх боків супроводжували автоматники з піднятою зброєю. Повільно підійшли до нас. Ми спитали, що нам робити. Вони кажуть: їдьте собі спокійно куди треба, мовляв, «ми йдемо до вас із миром». Я ще поцікавилася «Через дві години повертатимемося — ви нас пропустите?». Військовий пильно глянув на мене й відповів щось на кшталт «Ми з вами ще побачимося». Ну ми й поїхали, придумавши на ходу, що нам треба до Генічеська — він поруч з Новоолексіївкою. Власне, «мир», з яким йшли росіяни, ми побачили вже на з’їзді з траси у бік Генічеська. Там догоряв наш БТР і лежали тіла наших хлопців, – розповідає наша співрозмовниця.
Діставшись Генічеська, вже повністю захопленого росіянами, мелітопольці побачили силу-силенну ворожої техніки й військових. Біля відділку поліції редакційному водію наказали звернути — вочевидь, там ще лежали тіла місцевих жителів, що загинули, намагаючись чинити опір.
Редакцію застали зачиненою, але сайт працював
За дві години журналістка і водій вирішили повертатись з Генічеська додому, бо було вже близько третьої пополудні. Виїхали на мелітопольську трасу й побачили величезну колону російської техніки, що рухалася з Криму в бік їхнього міста. На трасу, всупереч недавнім обіцянкам, працівників редакції не пропустили. Довелося повертатися до Генічеська і шукати ночівлю. Вдалося, але з величезними труднощами. Наступного ранку виїхали на трасу, і побачене ще більше приголомшило Юлію:
— Колона важкої техніки була нескінченною, — розповідає вона. — Танки, самохідні артилерійські установки, вантажівки з людьми рухались у два-три ряди. Крім того, машини йшли ґрунтовою дорогою поруч з асфальтом чи полем за лісосмугою. Через те, що техніка ця — «аналогов нет», постійно ставалися поломки: то заглухне щось, то колесо відпаде. Потік рухався, як черепаха. Ми змушені були, за вказівкою військових, їхати в цій колоні, інакше було неможливо. 50-60 км долали понад чотири години.
А на блокпосту окупанти не пустили Ольховську з водієм в бік Мелітополя, а відправили на Якимівку, де на той час уже другий день не було електрики і ледь працював зв’язок. Місцеві жителі, впізнавши маркований автомобіль «МВ», напоїли гостей кавою. Але прорватися додому того дня, 25 лютого, їм не вдалося. Ба більше: на наступному блокпості росіяни відібрали в них телефони і, погрожуючи зброєю, наказали повертатися до Якимівки.
До Мелітополя вони доїхали аж на четвертий день.
— Поки що не можу розкривати подробиць, як нам це вдалося, але обов’язково віддячу після війни добрим людям, які пускали нас переночувати й годували, — наголошує Ольховська.
Тим часом офіс «МВ» був зачинений з початку окупації. Оскільки редакція розташована поруч з міською радою, будівлю якої захопили загарбники, вони виставили у дворі медіахолдингу свій пост. Годі було й думати, щоб потрапити в офіс. Однак сайт продовжував працювати: журналісти писали новини і репортажі з дому. Події в місті називали своїми іменами. Одразу означили редакційну позицію: населений пункт захопили окупанти. Висвітлювали численні протести, адже патріоти щодня виходили під українськими прапорами.
Активісти спочатку намагалися пояснити росіянам, що їм тут не раді, потім вимагали «Геть з Мелітополя!», аж до того, що лягали під окупантські машини. Але ті діяли дедалі жорстокіше. Почалося викрадення людей. Першою з публічних осіб викрали Лейлу Ібрагімову – директорку міського краєзнавчого музею, відому проукраїнську активістку: рано-вранці 10 березня російські військові забрали її з дому й відпустили лише через пів дня. Міському голові Івану Федорову «пощастило» набагато менше: його викрали 11 березня і 16 березня після безуспішних жорстоких спроб схилити на свій бік обміняли на дев’ятьох російських полонених.
«Окупанти приїхали по мене о п’ятій ранку»
21 березня редакція «МВ» припинила працювати, а всі публікації, розміщені на mv.org.ua з 24 лютого 2022 року, довелося видалити. Газета «Мелитопольские ведомости» призупинила вихід. Цього дня Юлію Ольховську, ще двох співробітниць медіахолдингу і його власника Михайла Кумока затримали окупанти.
—Окупанти приїхали по мене о п’ятій ранку. Ми живемо у передмісті в приватному будинку. Вони зайшли у двір, гучно постукали у двері. Я відчинила, побачила озброєних людей і все зрозуміла. Вони були дуже ввічливі, не погрожували. Запевняли, що хочуть «только поговорить», проте попросили віддати всі наявні карти пам’яті. У телефоні чоловіка знайшли «ідеологічно неправильну» картинку, попросили видалити. Потім у їхньому супроводі я вийшла з двору, ми сіли в білий мікроавтобус без розпізнавальних знаків і поїхали в редакцію. Коли під’їхали туди, один з військових набрав когось по рації, повідомив, що ми на місці, і пішов у двір по ключ від офісу. Тобто ключ вони мали – не стверджуватиму: наш старий чи вже від нового замка, – веде далі пані Ольховська. – Я побачила гармидер в офісі. Виламані замки дверей, вирвані «з м’ясом» камери спостереження. Вдалося зазирнути у свій кабінет — на столі все перевернуте, при тому, що взірцевого порядку там не було й раніше. Що цінного для себе вони знайшли, не уявляю.
Приблизно до одинадцятої ранку, тобто впродовж п’яти годин, окупанти з Юлією «беседовали», тобто допитували її. Зокрема їх дуже цікавили грантові програми, які медіахолдинг упроваджував досить часто. Розпитували, як саме редакція дізнавалася про гранти, яким чином їх отримували, хто визначав теми публікацій… Та найзухваліше пролунала пропозиція журналістці від окупантів співпрацювати з ними.
— Вони переконували, що прийшли сюди назавжди, і я з цим змирюся. Мені обіцяли можливість «об’єктивно висвітлювати реальність», «рассказывать людям правду»… Звісно, й мови не було, щоби погодитися! — обурюється журналістка.
Того дня Юлію та її колег відпустили. Проте, щоб убезпечити життя і свободу працівників, керівництво «МВ» ухвалило рішення призупинити роботу своїх медіа. Працювати з підпілля для журналістів означало наражати себе на великий ризик, адже всі вони й далі жили під окупацією.
Крім карт пам’яті, під час затримання в Ольховської вилучили процесор домашнього комп’ютера. Потім повернули, але власниця ним більше не користувалася: каже, не впевнена, чи не встановили туди шпигунську програму. Поступово стало зрозуміло, що окупанти з самого початку мали списки всіх міських проукраїнських діячів, журналістів, учасників АТО, поліцейських – з адресами і телефонами.
— Звідки в них списки? Для Мелітополя це взагалі цікаве питання. Ця історія, схоже, готувалася задовго, – резюмує Ольховська.
НСЖУ надала ноутбук, а Центр журналістських розслідувань — зарплатню
Оскільки медіа призупинили свій вихід, то й зарплатні не було. У перші місяці компанія підтримувала співробітників матеріальною допомогою, потім Ольховська з сім’єю жили на власні заощадження. Джерело постійних доходів поновилося лише на вільній території. Сюди Юлія виїздила двічі. Спочатку влітку – з дочкою-студенткою. Дівчину вивезли з Мелітополя, бо їй потрібно вчитися, і взагалі, на слушну думку матері,залишатися в місті не варто.Це було в серпні і обійшлося в порівняно невелику суму. Їхали з перевізником-волонтером, який витрачав зароблені гроші на благодійні ліки для земляків. Водночас плата за виїзд з Мелітополя до Запоріжжя (125 км шляху) тоді складала в середньому 5 тис. гривень. На блокпості при виїзді окупанти дуже ретельно перемацували речі, особливо цікавилися телефонами, ноутбуками, планшетами. Вміст перевіряли вибірково, але прискіпливо.
— Я влаштувала дочку на вільній території, проте сімейні обставини змусили мене повернутися додому. Я й досі не впевнена, чи правильно зробила, що потім виїхала вдруге, — розмірковує журналістка, — бо хтось же має наших зустрічати (усміхається — ред.). Коли була в окупації, було дуже тяжко, але звикала. А коли виїхала на вільну Україну, де гостро відчула різницю, а потім повернулася в окупацію, то було просто смертельно. Я повернулася, побула два тижні, і чоловік сказав: «Не можу на тебе дивитися, бачу, що тут ти не зможеш жити. Їдь на вільну Україну. Після перемоги повернешся».
Вдруге Юлія покинула Мелітополь наприкінці вересня. Ще встигла до того, як окупанти запровадили обов’язкові перепустки для виїзду. На території, підконтрольній українській владі, зареєструвалась як внутрішньо переміщена особа. З роботою допомогли в ІА «Центр журналістських розслідувань». Тут вона після тривалої перерви отримує зарплатню. Оскільки залишилася без робочого інструмента, НСЖУ надала Юлії ноутбук.
— Тепер я можу повноцінно працювати. Дякую за це Спілці! — радіє Ольховська.
Юлія фігурує як потерпіла в кримінальній справі про викрадення людини. Як швидко просуватиметься розслідування, наразі сказати складно. У проєктах «Центру журналістських розслідувань» її публікації про окуповану Мелітопольщину виходять під псевдонімом. Проте Юлія з нетерпінням чекає моменту, коли знову зможе працювати відкрито, а головне — обійняти рідних удома без жодного страху. А це можливо тільки після нашої перемоги.
“ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни” – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
