«Коли я дізналася, що орки відступили, мені зателефонував редактор і спитав, чи зможу я вийти на роботу. Без жодних роздумів я сказала «так»
Валентина відома як журналістка не тільки на Чернігівщині, а й в усій Україні. Вже понад 20 років вона працює в одній з найтиражніших газет країни «Вісник Ч», а також у газетах «Чернігівський вісник» та в «Газеті по-українськи». Про те, що від Росії можна чекати чого завгодно, Валентина знала ще з 2014-го, саме тоді до кримінальних новин у її практиці додалися й історії про чернігівських героїв, які несли службу в АТО\ООС. Втім, якщо з РФ все було зрозуміло, то уявити, що Білорусь дозволить окупантам зайти зі своєї території, уявити не міг ніхто.
– Так склалося, що наша область має найдовший кордон з цими країнами. Багато хто мав там родичів і ходили один до одного в гості. Ніхто не міг повірити, що Лукашенко дозволить здійснитися цьому жахіттю і, мабуть, саме через це, на початку повномасштабного вторгнення, більшість людей вирішили залишатися в місті, – починає свою історію Валентина.
Сама вона 24 лютого була практично прикута до ліжка, адже вдруге за останні чотири місяці тяжко хворіла на ковід. З самого ранку діти вирішили відвезти її у більш безпечне місце до бабусі в село. Зв’язатися з колегами в пообідню пору було вже неможливо, бо кожен поспішав потурбуватися про власну безпеку та безпеку рідних. І тільки згодом, зв’язавшись з редактором, Валентина дізналася, що йому дивом вдалося вижити під час одного з обстрілів.
– Наш редактор весь час облоги перебував у Чернігові. Йому у двір упав снаряд, і нашу редакційну машину теж пошкодило, бо вона стояла у нього у дворі. Як він уцілів, я не знаю – мабуть, щасливчик. Багато хто з колег мені казав: ще два дні – й росіяни могли б зайти в місто, тому більшість просто різали і закопували свої посвідчення. Хтось намагався за можливості писати щось нейтральне, але при всьому бажанні я того робити не могла, бо не було ні інтернету, ні зв’язку, ні телевізора навіть. Єдине, що в мене було, це радіо, і коли я чула, що 70 % міста знищено, була тільки одна думка: а як же мій дім? – згадує журналістка. – Доки ми були в облозі, я постійно молилася. Просила в Бога «Зроби що-небудь, нехай би він здох. За що нам ці страждання?» І коли я дізналася, що орки відступили, мені зателефонував редактор і спитав, чи зможу я вийти на роботу. Без жодних роздумів я сказала «так».
«Найбільше мене вразила історія чоловіка, який вибрався з могили зі зв’язаними руками й зав’язаними очима»
І вже наприкінці квітня Валентина прямувала до рідного Чернігова. Але дуже швидко радісні відчуття від повернення додому змінилися на біль і смуток.
– Ми їхали по єдиному вцілілому мосту в місті, а вздовж дороги була купа розбитої цивільної техніки. Жах… Стояли розстріляні автівки, розтрощені фури, перевернуті поштові машини. Військової не було жодної, це ще раз підтверджує, що ворогу було байдуже на людські життя, – з болем каже Валентина.
Серед тих автівок Валентина впізнала одну. Вона належала онукові однієї з її колег. У березні 16-річний хлопець разом зі своєю дівчиною, її мамою та друзями намагалися вибратися з міста. Але той день став фатальним для всіх пасажирів.
– Орки почали стріляти по машині. Хлопець, 16 років, одразу загинув і опізнати його рідні змогли тільки в травні. Мама дівчинки була ще жива, вона змогла відповзти від авто, але померла, бо їй не надали допомогу. Її тіло знайшли пізніше у лісосмузі. А найстрашніше, російські вояки ще й підпалили машину, щоб замести сліди, – розповідає про жахливі факти звірства росіян журналістка.
У квітні місто поступово оживало, проте навіть повітря в ньому було наповнене жахом і невичерпною тугою за тими, чиє життя забрала війна.
– Ви тільки уявіть, на Чернігівщині вбито 22 дитини, частина з яких загинула не просто від уламкових поранень… 14 березня російські військові розстріляли братів-близнюків Богдана і Євгена Самодіїв, їм було по 17. Вони просто йшли вулицею села, і окупанти відкрили по них вогонь. Євген загинув на місці, а Богдан – дорогою в лікарню, – згадує страшні факти медійниця.
Валентина розповідає, що в місті немає жодної родини, яку не зачепила б війна. Більшість втратили житло, хтось втратив близьку людину, а хтось і цілі сім’ї.
– Найбільше мене вразила історія чоловіка, який вибрався з могили зі зв’язаними руками й зав’язаними очима. Їх було три брати, старший – АТОшник, середній служив раніше, а молодший, Микола, трохи заїкався, тому його не взяли в армію. І що найстрашніше, їх видав хтось з односельців. Орки вивезли їх на пилораму, били, а потім викопали яму і почали по черзі стріляти. Того, що був АТОшник, убили першим, потім середнього, а коли стріляли в Колю, куля пройшла крізь щоку навиліт: він упав в яму на братів, а окупанти не зробили контрольний постріл. Щоб вижити, прикинувся мертвим. Він розповідав, як йому було важко дихати, коли яму засипали землею, і як він не міг вибратися, бо очі й руки були зав’язані, – здригаючись розповідає Валентина і каже, що страшних історій на Чернігівщині дуже багато.
«Наші передплатники чекають газету. Вони передплатили її на друге півріччя. Вони повірили нам»
Відновити роботу редакції було непросто. Тираж значно зменшився, адже багато передплатників виїхали за кордон, а багатьох забрала війна. Подорожчав і папір, тож тепер замість звичних 16 сторінок газета виходить на 8-12 сторінках. Втім, незважаючи на це, за допомогою грантів і міжнародних партнерів «Вісник Ч» продовжує працювати для своїх читачів».
– Наші передплатники чекають газету. Вони передплатили її на друге півріччя. Вони повірили нам. Як кажуть у важкі часи, друзі пізнаються в біді, і ми зрозуміли, що наш читач залишився з нами. Як ми могли його підвести? Ніяк, – усміхається наш співрозмовниця.
Чернігів поступово відновлюється, але люди й досі перебувають у напрузі. Постійні обстріли з території РФ не дають забути про війну ні на хвилину.
– Але це боротьба за свободу і незалежність. Це те, чого ніколи не було в Росії. А ми, навіть коли триває війна, можемо вільно висловлюватися і не боятися осуду. Я впевнена, наші читачі, бачачи всю картину і розуміючи увесь цинізм Росії, ще багато років поспіль розповідатимуть про це своїм дітям, онукам, щоб ці злочини не були забуті. Я хочу підкреслити: журналісти справді важливі. Ми теж ризикуємо, але ми хочемо, щоб наша робота згодилася для земного суду над рашизмом. Я вірю: він точно буде, – переконливо каже журналістка Валентина Остерська.
“ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни” – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.