Шеф-редакторка київського інформаційного агентства «Українські новини» Валентина Дуткевич 24 лютого мала йти до лікаря. Її будильник був заведений на 5.30, але прокинулася вона на годину раніше. І в той час у робочому чаті всі вже говорили про війну.
«Перша думка була: це ж треба якось роботу на сайті налагодити»
– Я зайшла в наш колективний чат, а колеги вже активно обговорювали, що робити, бо всім було очевидно і зрозуміло – почалася війна. Я живу сама, і в той момент мені стало дуже страшно. А перша думка була: це ж треба якось роботу на сайті налагодити, – розпочала свою історію пані Дуткевич.
З перших годин повномасштабного вторгнення редакція «Українських новин» одноголосно вирішила продовжити роботу на сайті, навіть попри неспокійну ситуацію в Києві. Декілька журналістів чергували в офісі, а решта – віддалено.
– Ми вирішили, що на той момент необхідна саме перевірена інформація, яка завжди для нас була пріоритетом, бо найпершою проблемою, яка виникла того ранку, був величезний потік дезінформації. Наприклад, у Києві почалася пожежа в одному з районів, а люди вже почали писати, що то через ракетний удар, хоча пожежа не була пов’язана з війною. Звісно, все через те, що почалася паніка. Тому для нас було важливо надавати правдиві дані з офіційних джерел, – каже журналістка.
«Найцікавіше, що перед повномасштабним вторгненням я мала намір переїхати до Одеси і вже майже остаточно вирішила»
Та згодом ракетні вибухи було вже чутно ледь не по всьому місту, і тоді Валентина вирішила евакуюватися, бо розуміла, що іншої нагоди може й не бути.
– Я чула вибухи, і це підсилювало усвідомлення того, що відбувається. Мої друзі теж почали писати, що в когось тремтять вікна, в когось навіть склянки з полиць попадали від вибухів. І я подумала, що треба виїжджати. Найцікавіше, що перед повномасштабним вторгненням я мала намір переїхати до Одеси і вже майже остаточно вирішила. Давно про це мріяла, тим паче, що працювала я переважно віддалено. От кажуть же: бійся своїх бажань… – зізнається Валентина. – В мене були спаковані валіза і рюкзак з усім необхідним, але я не знала, що мені робити з котом. Не уявляла, чи пустять з ним в потяг і навіть в укриття, та все одно вирішила взяти із собою. Підійшла до метро «Оболонь», стою й думаю, заходити чи не заходити. Десь годину так простояла і вирішила …повернутися додому. Але тривога мене чомусь не відпускала, і в останній момент я таки сказала собі: «Ні, треба щось робити, бо потім можу не виїхати».
Куди триматиме шлях, журналістка не знала. Свого улюбленця вона відвезла до знайомих за місто, а сама, взявши лише рюкзак і телефон, вирушила в евакуацію.
– В метро вже було дуже багато людей, які ховалися там, на вокзалі було так само. Ці скупчення ще більше посилювали відчуття тривоги. Потяги затримувалися – на пів години, годину. Мій теж затримувався на 40 хвилин, а коли під’їхав, туди такий натовп пішов. Усі хотіли врятуватися, – каже наша співрозмовниця.
Люди ховалися від ракетних ударів у метрополітені
Фото: facebook.com/BrahinskyyViktor
«Мабуть, робота була єдиним, що тримало нас»
Наступного дня Валентина була вже на Львівщині. Увесь цей час журналістка продовжувала працювати, й на новому місці швидко налагодила стабільну роботу сайту та зв’язок з колегами.
– Звісно, війна вплинула на нашу роботу, бо зникла реклама, коштом якої ми переважно й жили. Нашого бюджету ледь вистачало на заробітну плату, тому доводилося скорочувати штат, а інколи працювати й на волонтерських засадах. Але ми все одно працювали понаднормово, бо розуміли наскільки це важливо. Мабуть, робота була єдиним, що тримало нас, адже бачити, як безжально знищуються міста нашої країни, як обстрілюють Київ, як гинуть родини в Одесі, куди я мріяла переїхати, як страждає схід нашої країни, просто нестерпно… Хочеться справедливості і правосуддя. Тому я вважаю, що цю ненависть треба спрямовувати на конструктив, бо якщо в ній жити, то ми руйнуємо себе. І коли мене наповнює це руйнівне відчуття, я стараюся якомога більше працювати, ну й моя команда – теж, – розповідає пані Дуткевич, для якої журналістська праця – далеко не тільки заробіток.
– Я створила для себе певні особисті ритуали, бо зрозуміла, що мені потрібно це, і я не можу без них тримати рівновагу, хоч на перший погляд вони здаються несуттєвими. По-перше, випити склянку теплої води, як мінімум, щоб відчути себе, своє тіло. По-друге, зробити зарядку, бо життя – це рух, і мені важливо зробити зарядку, в яких би умовах я не перебувала. Навіть в укритті стараюся приділити собі ті 10 хвилин – час особисто для себе. Це може бути також розмова з рідними людьми. Коли я відчуваю тривогу, то телефоную їм і спілкуюся. Мені здається, що це найкраще заспокійливе. Ну а робота – це поза всім іншим: це дисциплінує, «збирає докупи» і завжди змушує зрозуміти, що ми потрібні. Зрозуміло, що чимало вже «на автоматі» робиться, адже це напрацьовувалося роками, але тепер в нас є багато й нового, а це теж досвід, який необхідно приймати. Війна зруйнувала наші плани, але ми збудуємо нові, − підсумувала Валентина.
