Оріхівська газета «Трудова слава», що на Запоріжжі, призупинила свій вихід із початком повномасштабного вторгнення РФ. Майже з перших днів загарбники намагаються стерти з лиця землі це невеличке місто. Працювати і видавати газету там стало неможливо, адже передусім необхідно було рятувати життя.
Скільки триває повномасштабна війна, стільки Світлана Карпенко почувається боржницею перед передплатниками… Крайній номер «Трудової слави» усією редакцією переробляли на ходу: він мав вийти 24 лютого, але затримався на два дні.
– Ми зверстали її 24-го, уже на 25-е, але її аврально довелося переробляти. Новий варіант ми відправили в друкарню, але далі все – вакуум. «Укрпошта» була паралізована. У нас нічого не ходило, не можна було дістатися до Більмака, щоб доставити той тираж, – починає свою сумну історію редакторка.
Готувати наступний номер вже не було сенсу. Колектив роз’їхався хто куди. Тепер новини Оріхова публікують на власних сторінках у соцмережах.
– Мої журналісти – а нас троє – всі виїхали. Ми просто перейшли на свої сторінки у соціальних мережах. Тільки один ветеран-журналіст, наш фотокореспондент, ще тримається. Він живе неподалік нашої редакції. Часом приходить, щоб побачити, що там тепер, – розповідає Світлана Карпенко.
Щодня Оріхів потерпає від щільних ворожих обстрілів. Нині місто зруйноване більше ніж на 80 %. Розбита уся критична інфраструктура: немає ні світла, ні газу, ні опалення. Від того, на що загарбники перетворили її квітучий Оріхів, у Світлани завжди з’являються сльози на очах.
– Без сліз я про це не можу говорити. Я там народилася, там пройшли мої юність і становлення… Зрештою мені вже шостий десяток, то просто важко будувати щось нове на новому місці. Але це ж був не просто переїзд, а евакуація з міста, яке майже знищили, – зітхаючи каже журналістка. Її найстрашніший прогноз, який вона дала на початку відкритого російського вторгнення, на жаль, збувся.
– Я одразу і колегам, і всім знайомим говорила, що в нас буде тільки одне завдання після 24 лютого – просто вижити. Дехто вважав мене дивачкою і ледь не божевільною: «Ну що ти таке кажеш – не буде такого!». Я ж відповідала: «Ну мені так здається». Виявилося, що це був не просто миттєвий вияв інстинкту самозбереження, – каже наша співрозмовниця.
Зараз Світлана облаштувалась в Запоріжжі. Підтримує тісний зв’язок Запорізьким Центром журналістської солідарності. Від них перших отримала не лише гуманітарну допомогу, а психологічну підтримку, що вкрай важливо для людини, яка в одну мить втратила все через цю страшну війну. Фізично, каже Світлана, вижити вдалось, а морально важко. Медійниця досі почувається боржницею перед своїми читачами і чекає на той день, коли її «Трудова слава» розповість своїм передплатникам про Перемогу України.
– Ми призупинили свою діяльність. Ми чекаємо перемоги і в будь-якому випадку працюватимемо, намагатимемося відновити роботу, щоб віддати борг, який є перед передплатником, перед нашим читачем, а потім писати про відновлення рідного краю, – підсумувала Світлана Карпенко.
“ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни” – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
