Вона хотіла бути слідчою, але доля привела її в журналістику. 23 роки Сніжана Кутракова в цій професії, 10 з них працювала в ток-шоу «Говорить Україна», керувала програмою кримінальних розслідувань «Гучна справа», а за рік до війни очолювала соціальний проєкт «По-людськи». А розпочався її журналістський шлях з Донецького обласного радіо. Там Сніжана вперше зустріла свого майбутнього чоловіка – теж журналіста – Сергія Кутракова. Вони могли б у найближчий рік святкувати 25 років у професії, та війна 2014 року внесла свої корективи для обох медійників: він став військовим, вона – його надійним тилом. Історія Сніжани і Сергія – спеціально для НСЖУ.
Для неї війна почалася задовго до 24 лютого 2022 року. Російський ворог прийшов у її рідний Донецьк ще в 2014 році, коли Сніжана Кутракова вже майже дев’ять років жила з сім’єю в Києві. Проте це ніяк не завадило їй відчувати біль за свою малу батьківщину. Біль і сором одночасно.
«Чоловік зателефонував і сказав, що в нього все добре, а за секунду його можуть убити – це війна, і він постійно мені про це нагадував»
– За подіями тоді спостерігала через телевізор, а ще батьки і друзі-журналісти розповідали. На очах сльози, а в голові одна думка: «Донецьк, не роби цього». Було соромно, соромно. Бо через купку привезених «тітушок», гопників і акторів з прапорами РФ на всіх донеччан по всій Україні дивилися зі зневагою. Це не перебільшення, це правда. Хто ж любить зрадників. Але Донецьк, маю на увазі донеччан, не зрадив Україну. Людей «розвели» зрадники у місцевій владі та й у Верховній Раді, які так прагнули того «русского міра», нехай він згине, – починає свою історію журналістка.
Сніжанин чоловік одним із перших вийшов на Майдан. Спочатку пішов як журналіст, який висвітлював події Революції Гідності, а згодом покинув журналістику і пішов добровольцем захищати свій край.
– Сергій був на Майдані під час Революції Гідності від початку до кінця. Потім пішов добровольцем в АТО, тоді вступив до батальйону «Азов». Пройшов Іловайськ – то, напевно, був найстрашніший період. Там було пекло і не було зв’язку. Чекання – страшна річ, виснажлива, – говорить дружина журналіста і військового, – З Іловайська тоді він повернувся, та вже у вересні був поранений у Маріуполі. Поранення ноги було, куля навиліт пройшла. І пізніше, вже у лютому, в Широкіному під Маріуполем його поранили в руку.
Те, що з 2014 року називали конфліктом, до 2016-го почали заморожувати. Люди і у вільній Україні, і в «сірій» донецькій зоні пристосовувалися до життя в реаліях, які мали. Чоловік Сніжани звільнився у запас і згодом пішов працювати в поліцію Києва, а як почалася повномасштабна війна – не вагався жодної миті.
– Мій чоловік на війні. І він зараз зателефонував і сказав, що в нього все добре, а за секунду його можуть убити – це війна, і він постійно мені про це нагадував. Мене це аж дратувало. «Ти маєш бути готова, це війна, це – мій обов’язок, а твій – виховувати дітей». А ще доводиться постійно бути готовою до його рішень і не обговорювати цих рішень: приймати і підтримувати – важко це чи ні, згодна з тими рішеннями чи ні. Звісно, я пишаюся, що він захищає Україну. Захист країни – це шляхетна справа, – говорить Сніжана.
Не сперечалася Сніжана і 25 лютого, коли разом із двома синами проводжала чоловіка і батька до військкомату. А 24 лютого вона пам’ятає подробицях.
– Я почула крізь сон вибухи. Далеко-далеко. І думаю: «Грім? У лютому?». І сплю далі. Другий вибух – знов, думаю, грім. Вже з третім вибухом я прокинулася. Зателефонував чоловік. Він працював у поліції, був на нічній зміні. І одразу – як психолог: «Добрий ранок. Попий кави, погуляй з собакою і буди дітей. Що сталося? Зроби так, як я сказав. Почалася війна». Сказати, що в мене був ступор, – нічого не сказати, – згадує журналістка.
Каву пила, гортаючи стрічку новин, а сльози безупинно текли від заголовків «На Україну напала РФ», «В Україні оголошено військовий стан». І вже під виття сирени в столиці Сніжана бігла гуляти з собакою, а на вулицях біля під’їздів скупчувалися чоловіки і жваво обговорювали події, які тоді до кінця не вкладались в голові. «За що?» – запитання, на яке українці довго потім шукатимуть відповідь…
– Погуляла з собакою, все прямо і відверто розповіла дітям. І почали планувати, що робити далі. З подивом виявила, що чоловік зібрав тривожні валізки ще задовго до початку повномасштабної війни. Бо ж не звертала уваги – в родині у нас всі займаються спортом, і завжди купа рюкзаків різних зі спортивними речами. Прихопивши тривожні валізки, ми з дітьми і собакою пішли до школи в укриття, – розповідає Сніжана, яка до пізньої ночі 24 лютого чекала на повернення чоловіка з чергування, щоб далі вирушати в невідомість. – Отак як ми були в укритті без нічого: медикаменти, документи у валізі і жодних речей. Ми сіли в машину, і чоловік нас вивіз на Вінниччину. Приїхали о 5-й ранку, а о 9-й він пішов у військкомат. І вже наступного разу ми його обійняли через п’ять місяців війни.
«Були тоді розпач і нерозуміння. Наче втратила орієнтир, і це – найгірше»
Весь час, поки чоловік воював, Сніжана була його надійним тилом – і це не метафора. Допомагала у всьому. Вчилася бути для нього волонтером. Швидко потрібно було збирати все на фронт – шолом, рацію, розвантажувачі тощо. А ще від поганих думок завжди рятував Тор – поважний пітбуль, як каже Сніжана, її «антидепресант».
– З ним добре мовчати і добре розмовляти, весело гратися. Він надійний, затишний, це міцна гора. Все розуміє – варто лише подивитися в його очі, – каже Сніжана.
Вже у квітні вона з дітьми і собакою повернулася до Києва. Коли ворогу добряче дали «під дих», журналістка вирішила повертатися не лише додому, а й до роботи.
– Були тоді розпач і нерозуміння. Наче втратила орієнтир, і це – найгірше. Але нічого не буває даремно – тоді в житті у мене з’явився друг з пропозицією працювати разом на інформаційному фронті з Національною спілкою журналістів України. Треба було розвивати Центри журналістської солідарності, які дуже вчасно створили з метою допомагати саме журналістам-переселенцям. Колег, які рятувалися від війни, була сила-силенна. Маріуполь, Бахмут, Краматорськ, Покровськ, Харківщина, Херсон – журналістам із цих і багатьох інших міст і містечок потрібна була допомога.
Згодом з’явився проєкт «ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни». Концепцію проєкту розробила Національної спілки журналістів України, а виходить він за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders. Сніжана координує цей проєкт.
– Кожна історія журналіста – це свідчення. Сподіваюся, коли буде міжнародний суд над злочинами Російської Федерації, кожен факт, кожна фотографія, кожне слово, кожен відеокадр, який зафіксували журналісти-очевидці, будуть взяті до уваги. Історія Наталки Дєдової з Маріуполя. Найдраматичніша і найстрашніша в серії розповідей. Наталка втратила чоловіка в цій безглуздій війні. Росіяни прийшли в її дім, в її Маріуполь, і вбили її чоловіка майже в неї на очах. Це злочин, це вбивство мирного населення. Про такі випадки має знати весь цивілізований світ. Для чого має знати? Щоб нарешті зупинити зло і покарати, – переконана журналістка.
«Головне, що куля нас трохи похитнула, але не збила з ніг»
Сніжана сама в грудні 2022 року отримала звістку з фронту про важке поранення чоловіка під Бахмутом. Та доля і цього разу була прихильна до подружжя журналістів – попри сильну крововтрату і тяжкі поранення, Сергія врятували лікарі. Попереду повторна операція і курс реабілітації, але це не такий уже й складний шлях з огляду на те, що доводиться долати зараз усій Україні.
– Головне, що куля нас трохи похитнула, але не збила з ніг, – вважає журналістка.
А якщо раптом Сніжані неспокійно, то в неї є пігулка від депресії – її пес Тор. Поруч із ним і вона схожа на Валькірію. Сильна і впевнена у собі. Із такою жінкою і чоловікові можна трохи в лазареті побути, відновити сили і далі разом відновлювати рідну країну, щоб потім поїхати врешті до вільного українського Донецька.
«ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни» – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
