Олена Возна – телевізійна журналістка, яка до повномасштабного вторгнення працювала на каналі СТБ у проєкті «Один за всіх». 24 лютого вона мала розпочати нове життя і заступити на нову посаду, але масовані обстріли мирного Києва вщент розбили всі плани. Єдиним і головним завданням для Олени у перші дні війни було збереження власного життя. Прихисток дівчина шукала на Житомирщині, але окупанти наче переслідували її.
«Я не одразу зрозуміла, що відбувається, а потім почула потужний вибух»
– 23 лютого ми з колегою прийшли писати заяви, щоб нас звільнили, бо 24-го мали йти на підвищення. Ввечері ще пішли відсвяткували цю подію. Я записалася на восьму ранку в салон, бо хотіла цей важливий день зустріти в новому образі. Десь о першій ночі повернулася додому і лягла спати. Та вже о 5-й ранку прокинулася від того, що в мене під вікнами дівчата щось дуже жваво обговорювали. А така активність зранку не властива нашому району, – каже Олена. – Я почала прислухатися, а вони кажуть: «Черги великі. Я вже речі зібрала, зараз із дитиною маємо їхати». Я не одразу зрозуміла, що відбувається, а потім почула потужний вибух.
Той вибух остаточно розбудив журналістку. В розпачі вона кинулася телефонувати колегам, а через кілька годин керівництво попросило всіх рятуватися.
– Ми з братом вирішили, що він допоможе мені з валізами, і я піду до нього, щоб ми були разом. Він винаймав квартиру разом з другом, у якого є дружина з дитиною. І ми всі разом розмірковували, куди поїхати. Обговорювали як варіант Кіровоградську область, але оскільки я родом з Миколаєва, то з жахом уявляла, що буде, якщо раптом влучать в Південноукраїнську АЕС або почнуть бити по Вознесенську. Потім братів друг сказав, що в нього батько живе в Житомирі, і ми вирішили їхати туди. На цьому й зупинилися,–- розповідає телевізійниця.
Але виїхати того ж дня їм не вдалося. Через кілька годин почався масований обстріл Києва. Ніч Олена з братом і друзями провела в укритті, а близько п’ятої ранку виїхали на Житомирщину.
– Складали маршрут так, щоб об’їжджати всі потенційно небезпечні місця. Трималися якомога далі від аеропорту й заводів. Коли їхали житомирською трасою, тоді саме стріляли по Жулянах. У нас була своєрідна схема: одне віконце відкрите, тобто одна людина слухає, наскільки близько гатять (якщо скло тремтіло, то ми розуміли, що треба шукати укриття), а друга людина в цей час «на телефоні сидить» і шукає укриття, тобто місця, де можна зупинитися, щоб перечекати, − згадує Олена.
«Он у лісі вже танки російські стоять. Поховалися, мабуть, але ж ми всіх бачимо»
Першу зупинку зробили в селищі Макарів, що на Київщині. Там планували купити продуктів у дорогу. Олена й подумати не могла, що вже завтра по тих крамничках битимуть російські ракети.
– Наступного дня ми побачили на відео, як туди зайшли російські війська. Там були прильоти – якраз біля тих магазинчиків, де ми пили каву. І було відчуття, що війна ніби йде за нами слідом, – вела далі співрозмовниця.
Перші дні на Житомирщині були схожі на марафон з цілодобовим відстеженням новин і спробами зателефонувати друзям та рідним.
– Ми намагалися засинати якомога пізніше і прокидатися якомога раніше, щоб нічого не пропустити. Влаштували чергування: один моніторить, а інші сплять. Якось тато цього місцевого хлопця прийшов і зі сміхом каже: «Он у лісі вже танки російські стоять. Поховалися, мабуть, але ж ми всіх бачимо». В лісах камери були, й лісничі справді їх бачили. Тоді ми зрозуміли: треба рухатися далі, – розповідає Олена.
Оленині родичі запропонувати переїжджати до Коломиї, на Франківщину. А їй самій було все одно, головне – не чути вибухів.
– Десь через пів місяця я зв’язалася зі своїм керівництвом, і ми обговорили, як нам спланувати роботу, як переформатуватися, а через місяць уже працювали – таки вдалося трохи. Але наприкінці травня нам сказали, що реклами немає, тільки «соціалка», а доходів вона не приносить, і канал не може виплачувати зарплату, – із сумом зітхає журналістка.
«Вони боялися, що я можу втекти за тиждень, та для мене ця робота важлива»
І знову виклик. Як нині каже молодь, новий челендж – під час війни знайти роботу.
– Дівчата в Центрі зайнятості спочатку якось дивно дивилися на мене. Все перепитували: «А ви точно тут не програму знімаєте?» А я відповідаю, що ні – я справді шукаю роботу. У Коломиї не дуже багато медіа: я ходила на телеканал і в ще одне місцеве видання, але ви ж розумієте: зараз в регіональних ЗМІ ледь вистачає коштів на утримання тих працівників, що в них є, а про працевлаштування нових, як правило, не йдеться. І тоді мені запропонували роботу у пресслужбі районної державної адміністрації. При цьому декілька разів перепитували: «Ви ж розумієте, це – держслужба, й інколи зарплата менша, ніж мінімалка». Словом, вони боялися, що я можу втекти за тиждень, та для мене ця робота важлива, – зізналася Олена.
І вона не втекла з державної посади – ні через місяць, ні через два. Працює й досі, адже повертатися до Києва поки що не планує. Найскладнішу для України зиму Олена перебуде на Франківщині.
«Я вперше радію, що час так швидко плине»
– От зараз уже нова зима, а в мене такий стан, ніби ще попередня – 24 лютого. Відчуття часу тепер зовсім інше. Знаєте, я вперше радію, що час так швидко плине. Один день, два, місяць пролетіли… Я радію, бо розумію, що ми на цей день, тиждень, місяць ближчі до перемоги. І це дає надію, що Україна зможе повернутися, можливо, не до того життя, яке в неї було, але до мирного, – розповіла Олена Возна, колишня журналістка проєкту «Один за всіх».
«ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни» – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
