У журналістиці Олена пропрацювала понад 35 років, з них 20 років – у Всеукраїнській газеті «Факти та коментарі» власним кореспондентом у Донецької області. На цій посаді її застав початок бойових дій на Донбасі. Улітку 2014-го зі всією родиною Олені довелося тікати з окупації, яка загрожувала їй щонайменше підвалом. Втім, як і всім журналістам із Донецька, які працювали в українських виданнях, та всім її землякам, які не приховували своєї патріотичної позиції.
Кремлівська пропаганда давно «стерла» українців з лиця землі
Те, що Україна має битися за свою незалежність з Росією, Олена зрозуміла 9 років тому в січні 2014 року. -До окупації рідного міста протягом кількох місяців я майже щодня працювала на вулицях Донецька. І, спілкуючись із учасниками патріотичних акцій, а потім – і проросійських, бачила, хто і як сприяв захопленню Донбасу, а хто відчайдушно чинив опір їй, борючись за те, щоб Донбас залишався частиною єдиної України. –говорить пані Смирнова. – Усі патріотичні акції у Донецьку проходили під гаслами: «За єдину Україну» та «Путін, ми не хочемо війни.
Війною в Донецьку повіяло наприкінці лютого – як і в Криму, який Росія анексувала буквально за три тижні – за прискореним сценарієм.
-Перебуваючи в епіцентрі подій, я ще тоді дійшла висновку, що подібний сценарій окупації наших земель був прописаний у Кремлі задовго до початку цих подій і в його реалізацію Москва вклала чималі гроші. Олена Смирнова почала висвітлювати події, які стали переломними для її рідного Донбасу, майже з перших днів Донецького Євромайдану, на який невелика група донецьких активістів вийшла з прапорами України та Євросоюзу до пам’ятника Тарасу Шевченку у центрі Донецька, неподалік Донецької обласної адміністрації одночасно з киянами – 21 листопада 2013.
З того дня люди приходили сюди майже щодня. Обговорювали те, що відбувалося у столиці, співали українські пісні, збирали гроші, продукти та теплі речі, щоб передати все разом із тими земляками, які вирушали на столичний Майдан. Іноді активісти організовували мирні ходи містом. Число учасників цих акцій зростало. Їх не всі підтримували, але спочатку ніхто на них не нападав.
У грудні 2013 року Партія Регіонів спробувала організувати в Донецьку «Антимайдан». До Донецької обладміністрацій організовано підвезли з області масовку з місцевих бюджетників – помітингувати на підтримку президента Януковича за «стабільність». Але самостійно прихильники «стабільності» на жодні акції не виходили.
І ніхто тоді ще не кликав у регіон «рускій мір», «рятувати» Донбас від «бандерівців», яких там ніхто так і не побачив. Такі гасла з’явилися після того, як «бандерівцями» донбасян почали залякувати високі посадовці. У січні 2014-го на брифінгу в обладміністрації, бічні ходи в яку раптово почали заварювати залізними листами, секретар Донецької міськради Сергій Богачов та начальник обласної міліції Роман Романов стали переконувати пресу в тому, що вирішили зміцнити після того, як співробітники облДАІ нібито зупинили на підступах до Донецька колону автобусів із 700 мешканцями Західної України, які нібито їхали на Донбас, влаштовувати провокації.
Міф «про 700 бандарівців» в українських ЗМІ все дружно висміяли. Але чиновники-колаборанти продовжували ретранслювати маячню, яка мчала тоді і з екранів РосТВ.
-Я з продукцією кремлівської пропаганди познайомилася 7 січня 2014 після дзвінка моєї родички з Росії. Вітаючи мене з православним Різдвом, вона поцікавилася, чи не збирається моя сім’я перебратися до мого батька? Мій тато останні роки свого життя проживав у РФ. Родичка пояснила, що спостерігаючи по телевізору за подіями в Україні, вона бачить, що у нас «неспокійно». Я відповіла, що – це внутрішні справи нашої країни, ми самі мирно розберемося, можливо, змінимо владу, як це вже було 2004 року. Мовляв, не бачу сенсу зриватися із міста, де в нас життя налагоджене і є своє житло, яке у разі переїзду доведеться продати. І тут родичка мене приголомшила: «А що у Донецьку все ще можна продати житло?». Я здивувалася, бо тоді в нас нічого «воєнного» ще не відбувалося, і вирішила подивитись російську телепрограму «Вісті».
Після перегляду того телешоу Олена скам’яніла від жаху, зрозумівши, що кремлівська пропаганда вже «стерла» нашу країну з карти світу, а українців – з землі. Телеглядачам вселяли, що Україна має лише один шлях – знову стати автономною частиною РФ, як Татарстан чи республіка Марі Ел.
-Я навіть сказала, частиною Російської імперії. До того ж, «приєднатися» пропонувалося добровільно, для початку – Південному Сходу України, де значна частина жителів була російськомовною і нібито хотіла цього – запевняв ведучий Дмитро Кисельов. А незгодних із такою ідеєю вже тоді оголосили «нацистами» та «бандерівцями», «зрадниками пам’яті дідів, які воювали» та перемогли фашизм, та погрожували їм розправою. «Немає такої країни – Україна», – говорив російський пропагандист на державному(!) телеканалі РФ, якому довіряли мільйони телеглядачів, – продовжує наша співрозмовниця. – Після перегляду я передзвонила родичці, поцікавившись, як саме ми, українці, перебуваючи у своїй країні, заважаємо росіянам добре жити в їхній країні? Вона чесно зізналася, що особисто їй ми не заважаємо, але уряду РФ, напевно, видніше, якщо так говорять по телевізору. Це було напередодні 16 січня-2014 року.
І чомусь так збіглось, що саме з цього дня “тітушки” з-поміж спортсменів-боксерів міста Горлівка, яких організовано привозили до Донецька місцеві колаборанти, почали нападати на активістів та журналістів, які збиралися на Донецькому Євромайдані.
-Мені здалися ці вилазки частиною сценарію поетапного окупації, написаного в Кремлі. Разом із гопниками підвозили і якихось бабусь, які за командою організаторів закидали нас крупою, монетами та брудом, кричали: «Продажна преса». Спочатку знімав ці «народні протести» місцевий журналіст із Горлівки Олексій Петров, який незабаром став до лав бойовиків «ДНР» (самопроголошеної «Донецької народної республіки»). Але невдовзі у Донецьку почали працювати й журналісти російських телеканалів, на яких чомусь ніхто не нападав, – свідчить журналістка. – А вже 22 січня 2014 року я чітко зрозуміла, що Донбас приречений на окупацію. Людей, які прийшли того дня до пам’ятника Шевченку, відзначити День Соборності України, “тітушки” відтіснили у скверик на протилежному боці вулиці і вже там активістів та журналістів стали бити та поливати зеленкою та фукорцином (їдка червона рідина), відбирати у них українські прапори та палити.
Режисерів агресивної пропаганди та їх помічників слід судити поряд із військовими злочинцями
«Вистави» для російських пропагандистських ТБ-шоу про нібито «народні» протести проти «київської хунти» з лютого 2014 року в Донецьку знімали майже щодня. І на тлі цих кадрів кремлівські «гебельси» Кисельов, Соловйов, Симоньян і Кеосаян, Скабеєва та Попов наполегливо вселяли своїм глядачам, що жителі Криму та Донбасу, та й усього Південного Сходу України хочуть, щоб їхні регіони отримали автономію, у найближчому майбутньому бачать себе у складі РФ. Це були «вистави» із солідним бюджетом. Наприклад, на мітинги та марші, на яких висували згадані вимоги, привозили багатотисячну масовку.
Хоча до 2014 року великої кількості прихильників автономії ніхто тут не спостерігав: на день пам’яті «Донецько-Криворізької республіки» (ДКР), яка проіснувала в 1918 році лише 1 місяць, і була швидше не політичним, а економічним об’єднанням промислових регіонів, збиралося лише 7-10 прихильників такої автономії, двоє з яких померли, а двоє переселилися до РФ. Навіть у лютому 2014 року мітингувальників біля пам’ятника комісару народного господарства ДКР більшовику «товаришу Артему» було небагато. І кількість цих людей не зросла навіть за роки існування так званої «ДНР».
Усі проросійські мітинги рясно декорували тонами прапорів тоді ще не оголошеної «Донецької народної республіки», георгіївських стрічок та російських триколорів, яких у такій кількості на Донбасі раніше не було.
Проросійські мітингувальники, попереду яких були місцеві колаборанти, а за ними – різношерстий натовп, серед якого було багато людей із помітними слідами кримінального минулого, вже у лютому 2014-го за командою організаторів скандували: «Росія». А вже 1 березня 2014 року мітингувальники спробували захопити обласну адміністрацію та повісили на флагшток перед будівлею російський прапор.
-Ми з колегами-журналістами бачили, хто віддавав команди масовці, але фізично ніяк не могли цьому завадити, – бідкається Олена. – Наприклад, 1 березня триколори РФ на проросійському мітингу на центральній площі Донецька розгорталися за помахом руки «журналістки» з РФ Вероніки Богми, яка тоді знімала сюжети якраз для «Вестей». Вона ж режисувала 3 березня картинку прориву протестувальників на закрите паркування біля будівлі обладміністрації. А супроводжував пропагандистку в уже захопленій Донецькій обладміністрації тодішній головний міліціонер області Роман Романов, який сам того дня привів до сесійної зали сепаратистів на чолі з «народним губернатором» Павлом Губарєвим, які й захопили будівлю, влаштувавши там свій штаб.
Фальсифікували події та факти у своїх сюжетах співробітники росЗМІ усвідомлено. Наприклад, колишній оператор «Першого каналу» Росії Іван Романов у 2017-му зізнався російському телеканалу «Дощ», що отримував вказівки з Москви, як подавати новини. Наприклад, мирний марш за єдність України, на який 28 квітня 2014 року в Донецьку вийшли тисячі людей, атакували організовані групи проросійських бойовиків, внаслідок чого два десятки учасників маршу серйозно постраждали. Проте, за словами екс-оператора, за вказівкою з редакції журналіст підніс ці події так, ніби заворушення спровокували українські ультранаціоналісти.
-Вважаю, що за такі фальсифікації кримінальну відповідальність поряд із військовими злочинцями мають понести і сценаристи, і режисери-постановники пропагандистських сюжетів, російські «журналісти», учасники масовок, а також українські чиновники та правоохоронці, які склали присягу, – переконана журналістка Олена Смирнова.
Викрадення та вбивства мирних жителів в окупації відбувалися щодня
Навесні-2014 працювати в регіоні журналістам українських ЗМІ, та й будь-яких нелояльних до окупантів ЗМІ, з кожним днем ставало складніше та небезпечніше. Доводилося всіляко «маскуватися»: носити непомітні шапочки та темні окуляри, щоб якийсь колаборант тебе не впізнав. Незабаром всі змушені були перейти на псевдоніми і сховати свої посвідчення, оскільки на журналістів та активістів патріотичного опору сепаратисти оголосили справжнє полювання.
-Людей, які говорять українською мовою, затримували прямо на блокпостах бойовиків. Викрадені зазнали тортур, сотні людей були скалічені або вбиті в полоні. Доля багатьох зниклих ще 2014-го і зараз невідома, – свідчить Олена.
Але незважаючи на те, що в березні Крим вже був анексований, а з середини квітня 2014-го на Донбасі вже фактично точилася війна, яку тоді з політичних міркувань називали «антитерористичною операцією» (АТО), і північні міста Донбасу до липня-2014 перебували в окупації, у Донецьку прихильники єдиної України все ще продовжували виходити на антивоєнні мітинги. Одночасно активісти донбаського опору дзвонили до Києва – до СБУ, РНБО, МВС, зверталися до членів сформованого на Майдані уряду та кандидатів у президенти, які приїжджали до області напередодні виборів 25 травня 2014 року. До всіх вони зверталися з проханням, надіслати до Донецька українську армію, до якої могли б приєднатися і чоловіки, готові боротися за Україну. Але майже всі адресати відповідали невизначено: «Дійте за ситуацією». А як діяти у такій ситуації ніхто пояснював.
Мій вибір обійшовся мені дуже дорого, але у багатьох моїх земляків взагалі не було вибору
Коли в липні 2014-го Донецьк був остаточно окупований російськими бойовиками, Олена зрозуміла, що зволікання з від’їздом з міста може коштувати свободи. До цього часу багато її колег уже поїхали, а активісти донбаського опору пішли в перші українські добровольчі батальйони, деякі з них зараз знову на фронті.
-Я виїжджала з Донецька з усвідомленням того, що завдяки картинці, створеній кремлівською пропагандою, вихідці з Донбасу роками носитимуть тавро сепаратистів. Я це відчула і на собі. І навіть після повномасштабного вторгнення агресора 24 лютого 2022 року, ще не до всіх співгромадян дійшло, що війна почалася з Донбасу не тому, що «донецькі бабки покликали Путіна», а тому що географічно цей регіон знаходиться біля кордону з Росією. Для країни-агресора дуже зручно створювати на чужих територіях біля своїх кордонів плацдарми для подальшої експансії. Подібний сценарій Росія реалізовувала вже не раз, створивши біля своїх кордонів такі квазіреспубліки – плацдарми, як Придністров’я, Абхазія, Південна Осетія, – наголошує журналістка.
Звичайно, зручним для агресора було і те, що на той момент більшість жителів і Криму, і Донбасу були російськомовними. Гаслом «Захистимо російськомовних!» окупанти прикриваються й досі. Навіть після того, що ще 2014-го з Донбасу та Криму від «захисників» втекли понад 1,5 млн осіб, більшість з яких були російськомовними. І вже 2022 року від «визволителів» втекли з різних регіонів країни в рази більше українців, серед яких російськомовних теж чимало.
-Я, зокрема. Адже я думаю російською, і це, напевно, вже не виправити. Так вийшло, що школу та університет я закінчила на території Росії, де українську мову та історію, звичайно ж, не викладали, – говорить Олена. – Але, повернувшись до Донецька 1986-го року, я зробила для себе багато відкриттів з історії своєї країни та Донбасу. Дізналася про все те, що мені, не говорили ні в СРСР ні в школах, ні в університетах. Працюючи на Донбасі вже напередодні розвалу СРСР, а згодом у роки Незалежності України, я дізнавалася про визвольний рух українців, у тому числі на Донбасі, про Голодомор, про дисидентів. На моїх очах розгорталися шахтарські страйки, створювався музей Василя Стуса. Висвітлюючи все це, я зрозуміла, що в дитинстві нас тримали у якійсь штучно створеній «паралельній реальності».
В окупації ще є люди, які підтримують мою віру у перемогу
Улітку 2014 року родині Олени довелося виїхати з Донецька. Як виявилось, назавжди. Досить довго вони орендували під Києвом будиночок 1938 року побудови із частковими зручностями. І лише за півтора роки до повномасштабного вторгнення Росії переселилися у власне житло.
Минулого року виїжджаючи з Ірпеня, де прожили останні 8 років, сім’я Олени, як вимушені переселенці «зі стажем», розуміли, що це може бути назавжди, або – на довгі роки. Але Ірпінь опинився на шляху ворога до Києва. І в перші ж дні війни зазнав сильних обстрілів.
-Приліт снаряду до приватного сектору поблизу нашого будинку я спостерігала на власні очі, коли ми разом із моїми сусідами заряджали телефони, стоячи під козирком під’їзду будинку, який електрикам вдалося підключити до електропідстанції. Побачивши, які руйнування приніс цей снаряд, ми швидко зібралися в дорогу, – продовжує співрозмовниця. – Я спочатку залишила вдома все, що може бути небезпечним під час зустрічі з російськими військовими, зокрема, свою нагороду за професійні заслуги (орден «Княгині Ольги» ІІІ ступеня). А ймовірність такої зустрічі зростала з кожним днем. Дорога, якою ми виїхали з міста першого березня 2022 року, шостого березня була вже перекрита, Ірпінь був оточений і частково окупований. Місто звільнили вже 28 березня 2022 року, але дожили до цього не всі, хто ризикнув залишитись…
В Івано-Франківську Олені з родиною вдалося винайняти житло за допомогою донецьких друзів, які покинувши Донбас у 2014-му, оселилися тут. Знайти житло було нелегко, бо ціни на його оренду за нового напливу вимушених переселенців завжди і скрізь злітають до небес. Але загалом, Прикарпаття, зустріло привітно.
-Особливо мені хочеться подякувати Центру журналістської солідарності НСЖУ, який нам надає і гуманітарну, і консультативну допомогу, надає і можливість брати участь у громадському та культурному житті краю, а також надає приміщення – тим, хто журналістам, які не мають умов для роботи вдома, – розповідає Олена.
Саме завдяки тій турботі, якою оточили Олену багато людей в Івано-Франківську, вона нарешті змогла впоратися із ще однією серйозною проблемою, яку давно хотіла побороти, та все часу на це не було.
-Мені ніяк не вдавалося заговорити українською. Тепер у мене цілком пристойна «франківська» українська мова, – каже з усмішкою Олена. – Нещодавно ми їздили в Ірпінь, і плануємо туди повернутися, як тільки ситуація стане безпечнішою. Хоча я не перестану мріяти і про те, що можна буде повернутися і до Донецька, з окупацією якого я ніколи не змирюся.
Не змирюся з ти, що ми досі не змогли звільнити території, на яких залишилися люди, які не мали змоги переселитися звідки. На Донбасі все ще є люди, які майже 9 років вимушено живуть в окупації, але все ще чекають на ВСУ и вірять у перемогу України. І навіть знаходять у собі сили підтримувати і мою надію на нашу перемогу у цій війні.
