Біженка-журналістка Марина Курапцева двічі рятувалася від «русского мира». У 2014 році евакуювалася з Донеччини, а навесні 2022-го – зі вщент зруйнованої Бородянки на Київщині. Зараз вона в Німеччині. Чи повертатиметься в Україну, поки що не знає. Бо, каже, втретє пережити подібне вже не вистачить сил.
«Я сіла на диван і плакала так, що все боліло»
Після першої евакуації у 2014 році Марина разом з батьками і сестрою майже одразу оселилися на Київщині в Бородянці. Професію не змінила, продовжувала писати. Написала багато історій про переселенців – таких же, як вона сама. Останнім часом співпрацювала з телеканалом «Дом» – писала новини для сайту. 24 лютого у Марини була ранкова зміна. І коли вона зайшла в робочий чат, її наче вдарило струмом.
– Я просто зайшла в чат – і кілька хвилин моя свідомість буквально відмовлялася сприймати те, що я бачила в стрічці новин. Тоді я навіть не подумала, де я перебуваю: Бородянка – це ж тил Бучі, Ірпеня. Тепер шкодую, що не одразу зреагувала. Потрібно було іти куди завгодно і як завгодно: пішки, через трасу – байдуже, – з болем згадує журналістка.
Але, як і більшість журналістів, 24 лютого Марина Курапцева продовжила працювати. Моніторила новини з українських міст, де жили її друзі, стежила, що пишуть про містечка й села навколо Бородянки. А після робочого дня разом із мамою пішла в магазин. Полиці були майже порожні, бо люди в паніці розкуповували все, що потрапляло їм у руки.
– Ми зустрічали розгублених людей. В аптеці була довжелезна черга, люди панікували й сварилися, – розповідає далі Марина.
Коли Марина повернулася з магазину, в її голові роїлась купа думок. Одна серед них найболючіше «била» в скронях: «Вони прийшли по нас удруге». Марина та її сім’я розуміли, їм знову доведеться втікати. Адже тепер війна була не тільки на її рідній Донеччині, а й по всій Україні.
– Я підійшла до шафи і почала збирати речі. Дивилася на них і думала, що знову треба покидати все. А за ці вісім років ми віддали дуже багато здоровʼя, багато працювали, щоб придбати всі ті речі, створити собі гідні побутові умови. А тепер усе знову втрачаємо, – каже біженка. – Я сіла на диван і плакала так, що все боліло. Бо я втратила життя вдруге – думала про батьків, про сестру. А «фінальний акорд» був, коли в чат підʼїзду написали «Вимкніть світло».
«Літак прицільно бив по людях, які втікали з міста полями»
25 лютого місцеві жителі шукали варіанти виїзду з Бородянки. Проте на той момент вже всі мости були підірвані, ні таксі, ні автобуси нікуди не рухалися. Марина «сиділа на чемоданах» і продовжувала працювати. Серед потоку новин виявляла недостовірну інформацію, щоб трохи приглушити паніку місцевих жителів. Та на другий день війни зрозуміла, що роботі кінець.
– 26 лютого я припинила працювати, коли знайома, яка жила на околиці міста, написала, що російська колона розбила перший будинок, і загинули люди. Я спакувала ноутбук, взяла «тривожну валізку», і ми з родиною побігли в бомбосховище поруч з будинком, – із сумом зітхає Марина.
В укритті тоді було понад 200 людей. І коли 1 березня Бородянку почали масовано бомбити з літаків, усі подумки прощалися з життям.
– Памʼятаю момент, коли літак робив коло і скидав бомби: пілот явно дивився, куди хто біжить. Доля секунди – коли ти можеш щось змінити. Люди почали бігти зі сховища, а я встала і почала матом кричати, щоб стояли. Якби вони побігли, то загинули б, – розповідає Марина. – Це вже потім ми дізналися, що літак прицільно бив по людях, які втікали з міста полями. Було враження, що вони прийшли не з якоюсь воєнною метою, а саме винищувати населення.
Місцева тероборона тоді давала гідну відсіч окупантам. Чоловіки просто «коктейлями Молотова» зупиняли «другу армію світу», але з авіаударами, зрозуміло, впоратися не могли. Людей в укритті більшало.
– На витяжці, яка була в бомбосховищі, «вишикувалася» ціла «батарея» з дитячих пляшечок. Дітей, жінок, старих людей і, здавалося, навіть собак і котів охопив відчай, – згадує журналістка.
Зрештою бійці ДСНС таки організували виїзд людей. Просто під обстрілами всіх евакуювали до сіл в Бородянському районі: Загальці, Мигалки й Пісківку.
«Я планую бути живою, підтримувати свою родину і працювати»
У Мигалках родину Марини на дві доби прихистили місцеві жителі. Весь цей час вона без зупину шукала можливості виїжджати далі. Через два дні відкрили «зелений коридор», і вже 5 березня журналістка з батьками і сестрою приїхали в Коломию. Далі через Національну спілку журналістів Марина звернулася до колег. Їм допомогли зібрати речі й порадили евакуюватися до Німеччини. Марина все життя буде вдячна німецькій родині, які дуже тепло прийняла їх в перші дні життя за кордоном.
– Господарка дому, коли дізналася, що ми любимо плести, замовила нам у подарунок пряжу, і це дуже нас розчулило. Німці постійно переймалися нашим здоров’ям, нашим настроєм, – розповідає Марина.
Трохи більше як півроку Марина, якій двічі довелося втікати від російської агресії, живе в Німеччині. Тепер окремо винаймає з сім’єю житло і скрізь, де можливо, розповідає європейським і українським ЗМІ про злочини російської армії.
– Після евакуації я тривалий час серед ночі часом прокидалася на підлозі, ховалася від обстрілів, мені снилися жахіття. Проте вже на другий день я давала інтерв’ю колегам із багатьох країн і, звісно, передусім, з України. Розповідала все, що знала, про злочини російської армії в Бородянці, – каже медійниця.
Запитання про плани на майбутнє у Марини, яка двічі мусила покидати свою домівку через війну, викликає паніку. Проте в одному журналістка впевнена: потрібно жити і працювати.
– Я планую бути живою. Сподіваюся, що не буде ядерної війни. Планую підтримувати свою родину і працювати. Планую шукати можливості для повернення в Україну. Але розумію: доки Росію не взяти під контроль, доки вона існує в такому вигляді, як є, ризики залишаються. А втретє я вже не зможу покинути все, – зізналася Марина.
І журналістику Марина теж покидати не збирається. Каже, зараз на ній та інших журналістах-біженцях, що живуть за кордоном, – велика відповідальність: робити все, щоб світ не забував про війну. Адже Україна бореться не тільки за своєї існування, а й за життя всієї Європи.
“ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни” – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
