Тележурналісту В’ячеславу Твердохлібу довелося виходити пішки з оточеного росіянами Маріуполя. У кишені куртки він ніс найцінніше –флешку з доказами злочинів російських загарбників, усю правду про вбивства мирних маріупольців і знищення великого промислового міста на узбережжі Азовського моря.
«Відчуття наближення біди з’явилося 16 лютого»
…Від Маріуполя до найближчого села – 20 кілометрів, але ситуація в місті була вже настільки критична, що журналіст вирішив вибиратися звідти в будь-який спосіб. Не маючи власного транспорту, він вдень і вночі йшов пішки. Намагався оминати блокпости окупантів заради флешки, яка не мала потрапити до рук ворога. Адже світ молився за Маріуполь, але насправді до кінця ніхто не усвідомлював, у якому пеклі перебували місцеві жителі.
– Було б дуже шкода, якби було втрачене те, що я знімав, ризикуючи життям. Це має обов’язково залишитися. Адже потім щось відновиться, щось взагалі знесуть, багато людей загинули, багато – перебувають невідомо де, і про страшні маріупольські будні початку повномасштабної війни може просто не залишитися свідчень. Тому для мене важливо було зберегти увесь свій матеріал, – починає свою розповідь В’ячеслав.
Сам він за кілька днів до початку великої війни відчув: буде щось страшне. Як саме відчув – не може пояснити: інтуїція підказала.
– Відчуття наближення біди з’явилося 16 лютого. Я зробив невеличкий запас води, навіть дрова припер. Сусіди до мене викликали поліцію: мовляв, захаращує тут усе, сміття розводить… Потім, коли в Маріуполі сталася справжня катастрофа, вони запитували: «Коли це все закінчиться?» Кажу: «Не знаю». – «Але ж ти знав, що почнеться щось!» – згадує журналіст.
«Щодня ставало гірше, гірше, гірше. У місті були гори мертвих людей …»
Останній випуск новин з Маріуполя на ТВ-7 вийшов саме 24 лютого. Наступного дня у місті вже були значні проблеми з електрикою і зв’язком. Ще за кілька днів усі блага цивілізації зникли взагалі. На той момент В’ячеслав виїжджати ще не планував, а почав завзято волонтерити й одночасно знімав воєнну хроніку Маріуполя.
– Щодня ставало гірше, гірше, гірше. У місті були гори мертвих людей… Я фільмував і фотографував, бачив, як мертвих людей залишали на зупинках загорнутих, на санчатах вивозили… Пам’ятаю, на проспекті Металургів на санчатах лежало загорнуте тіло і написано «бабушка, труп» і адреса, – згадує жахливі моменти наш співрозмовник.
Маріуполь поступово перетворювався на руїни й великий цвинтар.
– У нас за ринком «Каліфорнія» є одна з братських могил: тільки там за один день були поховані 163 людини. А скільки разів люди самі підбрали трупи і одного, двох, трьох загиблих у дворах закопували! Зазвичай мертвих ховали у вирвах від снарядів: яма вже була, то там їх і прикопували, – ділиться свідченнями тележурналіст.
Щодня тих вирв ставало дедалі більше. По місту стріляли цілодобово, Маріуполь удень і вночі здригався від вибухів. А найжахливішим був удар по драмтеатру, в якому переховувалися сотні мирних маріупольців. Апокаліптичне видовище після вибуху назавжди закарбувалося в пам’яті журналіста.
– Я прийшов до драмтеатру після того, як на будівлю скинули бомбу. Нікого навколо. Все ще диміло, місцями й горіло. Там ще один чоловік ходив і шукав своїх родичів. Нікого живого вже не було… Навіть у підвалах… Ми з ним спускалися туди. Було завалено все. Ось кухня польова – вона була завалена уламками. Не було сумнівів: люди загинули, – з болем говорить В’ячеслав.
«Якби окупанти знайшли мій телефон, вони, безперечно, вбили б мене»
Після майже трьох місяців життя у воєнному Маріуполі В’ячеслав наважився вибиратися. Останньою переконливою краплею для нього став випадок з його приятелем, якого затримали загарбники.
– Росіянин почав стріляти з пістолета під ноги зі словами «признавайтесь, кто из вас ВСУшник». І в одного з наших попало – рикошетом у руку. Якось його відпустили аж на 23-й мікрорайон до лікаря. Він, коли повернувся, каже: там на 23-ому, на околицях, майже мирне життя: там з дитячими візками матері гуляють! Давайте виходити, бо ми поблизу «Азовсталі», вони ж дожиматимуть тут наших, – згадує події тих днів пан Твердохліб.
З міста виходили пішки. Дорогою часом хтось міг підвезти кілька кілометрів. В’ячеслав каже, що за себе страшно не було. Більше хвилювався за флешку, на якій закарбовані реальні докази злочинів росіян у Маріуполі.
– Я знімав усе, що на той час відбувалося в місті. Ходив практично під обстрілами і намагався фільмувати все навколо. Робив це для того, щоб ці кадри побачив світ. Якби окупанти знайшли мій телефон, вони, безперечно, вбили б мене і водія, тому я довго мудрував, як цю інформацію винести з міста, – розповідає В’ячеслав Твердохліб. – А потім думав, як же заховати цю флешку, і зрештою спала на думку ідея з цукеркою, яку я провіз у кишені від Маріуполя до Запоріжжя.
«Можна все відбудувати, але десятки тисяч загиблих людей неможливо повернути»
Тимчасовий прихисток В’ячеслав знайшов у Запоріжжі, де знімає сюжети про життя в обласному центрі й переселенців з Маріуполя для ютуб-каналу ТВ-7. Журналіст сумує за рідним містом і вже знає, про що будуть його сюжети після визволення Маріуполя.
– Я хотів би згадати всіх людей, які загинули, але як це зробити… Напевно, я пройшов би місцями, де найбільше загинуло людей. Потім зайшов би до волонтерського центру, обійшов би місця, дорогі серцю, пам’яті… Можна все відбудувати – і житло, і храми, і театри – і навіть владу можна змінити будь-яку, але десятки тисяч загиблих людей неможливо повернути, – підсумовує телевізійний журналіст із Маріуполя В’ячеслав Твердохліб.
“ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни” – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
