Василь Мирошник – головний редактор золочівської газети «Зоря», одного із провідних видань Богодухівського району Харківщини. Початок повномасштабної війни застав пана Василя вдома. У той четвер рано-вранці він збирався їхати до Харкова – забрати свіжий тираж газети. Але плани різко змінилися, коли над його головою пролетіли ракети.
«Протягом 2-3 місяців виїздила САУ. Вона зупинялася на північній околиці Золочева і починала лупити 18-20-30 разів по житлових масивах»
– Щочетверга я виїздив з дому дуже рано, тому що ми забирали газету з друкарні о 7-й годині ранку. От я вийшов у двір, завів автомобіль, і в цей час над моєю головою пролетіло дві ракети. Буквально через хвилину, може менше, я почув вибухи з боку Харкова, в який я збирався їхати. А ракети летіли з боку Росії, поряд з Золочевим, у нас тут буквально 20 кілометрів – і вже кордон з Росією. Грайворон, Борисівка, якщо ви чули такі назви російські. Ці ракети впали у Харкові, – згадує Василь Мирошник.
Через кілька хвилин журналіст таки завів автомобіль, але машина ще не зрушила з місця, як зателефонував син і благав батька нікуди не їхати. Тираж уже надрукованої газети Василь Мирошник так і не забрав, бо тоді на першому плані було питання безпеки рідних і колег. Пан Василь вирушив до Харкова трохи згодом і жахнувся від побаченого.
– У нас досить унікальна зона: Богодухівський район об’єднує Золочівську, Краснокутську, і Малодухівську громади, і тільки в нашій Золочівській громаді велися бойові дії. Ще унікальність цієї громади була в тому, що на самому початку війни ми вивозили до себе людей з Харкова. Я вивозив онука з Північної Салтівки, вивозили свата з-під обстрілів. Я доїхав до Харкова лише через два тижні: який там був жах! Розбите скло від автомобілів на дорозі, дроти від тролейбусів – скручені, як спіраль… Залишки людського одягу, кров на асфальті. Ми організовували матеріали про те, як вивозять людей з Харкова, як допомагають їм. Мушу сказати, що дуже класно спрацювала тоді наша громада: розселювали людей, одягали, годували… А люди ж деякі приїжджали «голі й босі», – розповідає журналіст.
Гаряче у Золочеві стало тоді, коли захопили населений пункт Макарове -Турове, сусідній із відомою Козачою Лопанню. Золочів розташований у низині, йому діставалося чи не щодня.
– Це не були якісь випадкові попадання. Протягом 2-3 місяців виїздила САУ. Вона зупинялася на північній околиці Золочева і починала лупити 18-20-30 разів по житлових масивах. Потім їхній придурок, який виступає від російської армії, розповідав, що в Золочеві знищено танково-ремонтний завод. Але у нас взагалі ніякої промисловості не було. А затим ще якусь біолабораторію вигадали – з мишами чи з кролями, і скупчення військової техніки, хоча тут її не було. Словом, з того боку вони ломанулися на Козачу Лопань і на Охтирку. Золочів нікого не цікавив, – каже журналіст.
«Ворота від редакції знайшли десь за 200 метрів, біля адміністрації. Мій кабінет прошило уламками»
Але редакцію газети «Зоря» в Золочеві, переконаний редактор, розбили точно навмисно. Вдарили по офісу цілеспрямовано – на нього, без сумніву, вказали місцеві колаборанти. На щастя, того дня Василь залишився вдома.
– Я ходив у редакцію і все одно намагався щось писати. Це дуже заспокоювало. Жити в цьому пеклі було дуже важко, і ми всіляко чіплялися за щось мирне, за щось вічне і звичне. І от в один із днів я не вийшов на роботу. Приїхав до мене товариш – ми добряче «посиділи» ввечері, випили. Допізна сиділи, і я вранці не зміг піднятися так рано, як завжди, встав пізніше. Проводжав друга, вивів з двору. Ми сідаємо в автомобіль – і ця клята САУ знову почала працювати. Пішли ми в погріб, бо «падало» десь неподалік. Тільки ми засіли в погребі, як телефонує мені товариш і каже: «Тобі в редакцію попало», – розповідає пан Мирошник. – Я думаю, що в Золочеві було і залишається багато колаборантів. Деякі із задоволенням фотографували наші руїни. Я під’їхав до редакції – бачу, що чогось не вистачає. А не вистачало паркана. Був європаркан, але його здуло вибуховою хвилею. Ворота від редакції знайшли десь за 200 метрів, біля адміністрації. Мій кабінет прошило уламками. Я переконаний, що це була наводка, тому що ми досить активно працювали в соціальних мережах. І на телебаченні в Росії уже був сюжет про нас. Що ми приїздили в село Уди, розповідали, що стріляють росіяни. Перебіжчик утік в Росію і називав там прізвище Мирошник. Нібито ми розповідаємо неправду. А я там взагалі не був до цього часу. Вони ж точно знали, що ми є. Точно бачили нашу роботу в соціальних мережах. І я зараз не перебільшую: вони дуже серйозно нас сприймали.
«У Золочеві людей переконували, що нас «накриває» українська арта»
Але команда газети «Зоря» продовжувала працювати, зокрема, чимало уваги приділяла соціальним мережам. Якось медійники примудрялися уникати зайвої уваги окупантів, що розташовувалися у Богодухівському районі. Але серед місцевих жителів було чимало симпатиків «руського міра», тому колективу газети довелося боротися й на інформаційному фронті.
– У Золочеві людей переконували, що нас «накриває» українська арта. Це тому, що населений пункт поруч із Росією, і ці настрої було дуже легко тут розвивати. Кацапи цим і користувалися в перші тижні війни. Зараз вони вже цього не роблять. Є декілька населених пунктів, де кордон з Росією – буквально за городами. Закінчилася ваша картопля і починається кордон з кацапами. Ми були переконані, що вони ніколи не стрілятимуть по цих населених пунктах – сусіди ж… Але зараз видно, що ця гидота лупить саме по хатах, по мирних людях. Уже ніхто не сумнівається в цьому, – сказав Василь Мирошник.
На визволення Золочева чекали довго, але воно було швидким. Василь Мирошник зрозумів, що місто вільне від росіян, коли одного ранку не почув жодного прильоту.
– У нашій ситуації нам не треба було нічого вигадувати, все дуже просто. Знаєте, як зрозуміти, що Макарове -Турове вільне від рашистів? Коли ти просинаєшся вранці, а по тобі не летить. Ми відчули відхід кацапні, який стався несподівано. Перед цим я спав. Я знав, що коли буде чути автоматні черги, то це вони йдуть. Вони мали йти з півночі. Ми спали з відчиненими вікнами – щоб встигнути вискочити, коли доведеться. Або пішки городами – але так є ризик потрапити в полон. А хлопці нам казали, що в полон краще не потрапляти. І покинути це місто ми також не могли. Так і жили. Але все було настільки погано, що я навіть з дому вивіз архів сімейний, – зізнається Василь Мирошник, життя якого суттєво змінила окупація.
– Під час війни я втратив 12 кілограмів ваги. Потім дізнався, що це було нормально для людини, яка потрапила в такі обставини. Люди стали дуже віруючими. От якось я мав їхати туди, де був блокпост, але подумав, що спочатку треба помити машину. І в цей час летить і падає там, куди я мав їхати. І потім я дізнаюся, що в той день на тій дорозі «накрило» нашого старосту Абдула Міхалова, розбило йому автомобіль. І це ж я мав би опинитися під тим вогнем. Не раз пересвідчувався: якщо кудись дуже не хочеться, або щось тримає – краще не робити того чи не їхати туди, – підкреслив журналіст.
***
Тепер пан Василь налаштований продовжувати випускати газету «Зоря» і відродити «Вісник Богодухівщини», оскільки відчув, як важливо доносити правильну інформацію до громадян, особливо в регіоні, географічно наближеному до Росії. У цьому прагненні Василю Мирошнику допомагає Національна спілка журналістів України, яка запропонувала фінансову підтримку випуску газети.
«ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни» – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
