Роман Кривко – журналіст із 17-річним досвідом. Усе своє життя прожив у рідному Харкові: виріс, здобув освіту, одружився, тут народились його сини. Та коли на світанку 24 лютого на балконі його квартири вибухом розбило все скло у вікнах, терміново евакуював сім’ю, а потім довелося рятуватися й самому. Про перші вибухи, хаос у місті, розлуку з сім’єю та повернення додому Роман розповів журналістам НСЖУ. Спілкування проходило у Івано-Франківську, де пан Роман знайшов теплий професійний прихисток у Центрі журналістської солідарності.
«Люди не вірили, що таке може статися»
– 24 лютого десь о 5-й ранку мене почала будити дружина. Я прокинувся і запитую «Що сталося?», а вона: «А ти хіба не чуєш? Послухай!» . І тоді я почув глухі вибухи. Виявилося, що в цей момент в нас уже не було вікон на балконі. Ми почали потихеньку збиратися. Я пішов у гараж за машиною. Йти доводилося по склу, бо воно з вікон під’їзду посипалося на сходи. Чесно кажучи, я думав, що не дійду. На вулиці вже стояла купа людей з речами, з тваринами. Хтось плакав. Урешті я таки забрав автівку, і ми поїхали, – згадує Роман.
Виїхати з Харкова було вже непросто. Місто скували затори. Роман хотів, щоб це був сюжет фільму про апокаліпсис, та налякані діти поряд, хаос навколо і звуки вибухів десь на околицях повертали в страшну реальність. Доводилося усвідомлювати: те, що відбувається просто зараз на його очах, змінює життя всіх українців безповоротно.
– Це було як в американському блокбастері, коли щось стається, і люди масово виїздять. Ніхто не зважав на світлофори, бо всі хотіли якомога швидше прорватися через перехрестя. Такого в Харкові раніше не було. Люди не вірили, що таке може статися, тому до евакуації не був готовий ніхто, – свідчить журналіст.
Декілька днів родина прожила в селі у родичів неподалік Харкова. Зрештою дружина з молодшим сином поїхали за кордон, а старший вирішив залишитися з батьком. І 1 березня вони повернулися до Харкова.
– Ми приїхали додому. У нас було відносно спокійно в порівнянні з Північною Салтівкою й центром міста. Я продовжив працювати на радіо дистанційно. Але 6 березня окупанти обстріляли Харківську телерадіовежу, і працювати так, як раніше, вже не було можливості, – розповідає Роман. – Тоді вирішили, що виходитиму в ефір на Національному раді, і я щодня розповідав про ситуацію в місті.
Наприкінці березня обстріли стали значно потужнішими. Почалися перебої з електрикою, вода була привозна. Жити в таких умовах було складно, а ще складніше – продовжувати працювати. Роман із сином мусили покинути Харків, хоч на серці було неймовірно тяжко.
– Ми сіли і заздалегідь подивилися, який евакуаційний потяг є в розкладі. Добре, що в нас це було організовано. Побачили, що буде поїзд на Ужгород. Ну Ужгород – так Ужгород. Коли приїхали на вокзал, людей було небагато. Майже в останній момент прийшла працівниця вокзалу і переписала в розкладі: замість Ужгорода – на Івано-Франківськ. Отак ми й поїхали до Івано-Франківська, – розповідає пан Кривко.
У Франківську декілька днів прожили в хостелі. Згодом Роман зв’язався з колегами з «Суспільного», вони допомогли знайти житло. А пізніше завдяки Івано-Франківському Центру журналістської солідарності з’явилися офіс і техніка, а з ними повернулася й улюблена робота.
– Мені дали офіс, де був комп’ютер, інтернет, а ще Національна спілка журналістів видала мені диктофон – дуже потрібна для моєї роботи річ. Так я зміг повернутися до створення програм, познайомився з багатьма журналістами, які теж були змушені покинути свої домівки, – розповідає журналіст-радійник.
Потроху Роман звикав жити в іншому місті, на відстані від дружини й молодшого сина, від вірних друзів-харків’ян. А щоб бодай щось йому нагадувало любий серцю Харків, він купив велосипед – не абиякий, а саме харківського виробництва.
– Велосипед не новий – за оголошенням знайшов. Та виявилося, що йому потрібен капітальний ремонт, а ніхто зі спеціалістів не хотів за це братися. Мені всі казали «Краще продайте – позбудетеся купи проблем», та я не міг покинути «земляка» в біді. І мені підказали майстра – Миколу Багрія, колишнього тренера з велоспорту, який виховав багатьох видатних спортсменів колишнього Радянського Союзу. Він узявся мій велосипед полагодити, – з радістю говорить Роман. – Поставив нові спиці, відцентрував колеса, а головне − навчив ним користуватися, бо тут спортивне кермо, мені не доводилося раніше на такому їздити.
У жовтні Роман таки вирішив повернутися на декілька днів до Харкова, бо тривала підготовка до опалювального сезону. Каже, найбільше здивувало те, що на тлі розбитих багатоповерхівок життя в його місті вирувало.
– Коли я повернувся, обстрілів уже було не чути. Місто живе, майже все працює. Але не на Північній Салтівці, де я мешкав раніше і де був мій дім. Туди люди приїздили здебільшого закрити вінка, навіть з’явився жарт «Якщо в тебе на вікнах ОSB-плити немає, то ти не такий як всі». А в інших кварталах життя кипить. Магазини працюють, громадський транспорт безкоштовний. Їздять автобуси, метро, дістатися можна куди завгодно. А який красивий сад Шевченка! Там висадили багато квітів, скрізь прибрано. Я був дуже вражений, – каже журналіст. – Але, завершивши всі справи, поки що повернувся до Франківська, який так гостинно прийняв нас із сином.
В одному Роман впевнений на 100% – він обов’язково повернеться додому, в рідний Харків. По-перше, каже, треба відбудовувати місто. А по-друге, ніхто краще не розкаже про життя вільної від окупантів Харківської області.
–У мене вже немає ніяких підстав, зокрема й моральних, перебувати за межами міста, адже влада почала готувати його до зими. Я сподіваюся, що там можна буде зимувати. Це по-перше. А по-друге – дуже хочеться робити якісь «живі» репортажі, спілкуватися з людьми не тільки телефоном, а й особисто. Це ж і є суто журналістська робота. Люди мають знати, як безпечно поводитися, де їм отримати допомогу, яка ситуація на фронті, що робиться в місті – це завдання місцевих журналістів. У цьому, власне, я свою роботу й бачу. І робитиму це, доки буду в місті, доки буду в професії. Це моя журналістська місія, – переконаний Роман Кривко.
“ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни” – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
