Керівник стрічки новин газети «Україна молода» Іван Леонов разом із родиною виїжджав з Ірпеня під мінометні обстріли. Його дочки з кішкою в наплічнику стійко витримали ту швидку і складну втечу. Згодом і про це місто, і про злочини, які там скоять російські окупанти, дізнається весь світ і з жахом здригнеться, а дружина Івана на тривалий час втратить і спокій, і сон.
«Йшов мінометний обстріл, а люди стояли під мостом»
До повномасштабного вторгнення родина Івана Леонова жила в Ірпені, в багатоквартирному триповерховому будинку. Затишний двір: зелений газон на подвір’ї, кущ троянд, що «зазирає» в самісіньке вікно, мангал з барбекю. Квартира охайна і сучасна. Все життя Іван із дружиною працювали, щоб їм і двом їхнім дочкам було комфортно жити. А тепер від їхнього дому залишилося тільки згарище.
– Що казати, якщо підвісна стеля впала, цегла повигорала… Ну й дощами залило… Від попереднього життя залишився хіба деякий посуд, – говорить Іван.
Про те, що вони залишилися без нічого, родина дізналася в евакуації. Леонови змогли вирватися з Ірпеня в березні – вскочили «в останній вагон».
– Ми виїхали 4 березня вранці, – повертається спогадами в жахливі дні журналіст. – Наступного дня багато наших знайомих, родичів потрапили на відоме на весь світ фото: коли йшов мінометний обстріл, а люди стояли під мостом. А в день, коли ми виїжджали, вулиця Полтавська перетворилася просто на море людей. Ми могли взяти з собою лише по рюкзачку… Якщо тварина, то на руках. Наша дочка несла кицьку в спортивній сумці. Ми йшли, а вже неподалік за кар’єром танкові залпи були, мінометні обстріли. Ми все чули. Але тоді діти стійко все витримали – це потім воно далося взнаки.
Дочка Івана після пережитого – вже в евакуації – не могла нормально спати, щоночі прокидалася і кричала: «Втікаймо! Мені страшно!» А згодом Іван дізнався, що їм ще пощастило виїхати вчасно: волонтер, який був за кермом їхнього евакуаційного буса, повернувся в Ірпінь наступного дня – 5 березня, а 6-го загинув, коли переводив людей через річку під мостом. Загинув разом із жінкою і дитиною, яких рятував. Про подвиги героїв Іван щодня писав у своєму виданні. Він працює на сайті «Україна молода» редактором. Роботу не припиняв ні на день. Публікував новини навіть із підвалу, де в перші дні війни разом із родиною ховався від обстрілів.
– Треба було навіть у таких умовах і з поганим зв’язком продовжувати працювати – давати своїм читачам актуальну інформацію про війну. Паперова версія газети не виходила приблизно до середини квітня. А я працюю на сайті, то стрічка новин не стояла жодного дня, – згадує події тих днів Іван. – Було навіть таке, що російські хакери за нас взялися: хотіли заглушити правду – «зламали» нам сайт. Розмістили там оголошення на кшталт «кидайте зброю». Та ми швидко нищили ті фейкові новини, які вони ліпили, і писали про те, що відбувається насправді..
«У чаті ОСББ виставили фотографію: я побачила і «накрило» по повній. Зрозуміли, що в нас немає більше нічого…»
Та навіть тоді, коли родині нарешті вдалося дістатися відносно безпечного місця, спокійніше не стало. Дружина Івана і досі згадує ті часи зі сльозами на очах.
– Телефон з рук не випускала навіть серед ночі. Думала про будиночок наш – нехай навіть розграбують, але сподівалася, що він вистоїть… Щодня шукала фото нашого будинку, щоб переконатися, що з ним усе добре. Але настав день, коли в чаті ОСББ виставили фотографію з тим, що від нього залишилося… Я побачила – і тоді мене «накрило» по повній… Ми зрозуміли, що в нас немає більше нічого… Ми ж виїхали, маючи тільки одяг на собі й пару наплічників. Це все, що залишилося від нашого довоєнного життя, – каже Іванова дружина – Наталія.
Згорьована жінка і досі плаче щоразу, коли згадує про свою квартиру. Згоріло все, бо ніхто ж не гасив пожежу: рятувальники через постійні обстріли не працювали. Тепер будинок збираються знести, бо відновленню він не підлягає. Як і багато інших в Ірпені. У вогні згоріли не лише меблі, одяг, побутова техніка. Пожежа забрала й закарбовані спогади.
– Згоріли всі мої записи, архіви, фотоапарат, диктофони. Та найбільше шкода два диски. Один системний з комп’ютера стаціонарного з фотоархівом: там журналістські відрядження – і закордонні, і по Україні. І ноутбук згорів з фотоархівом сімейним. Те, що залишилося частково, це 5 відсотків від усього архіву. Речі – це наживне, а от пам’ять… – сумно зітхає журналіст.
Російські окупанти залишили родину Леонових без житла, їхніх дочок – без щасливого дитинства і юності, без улюбленої школи, адже Ірпінський ліцей № 3, який закінчила старша дочка, і в якому навчалася молодша, ворог розбив. Ця школа постраждала чи не найбільше в регіоні. «Прилетіло» і в саму будівлю, і поруч на майданчики.
«Який сенс сидіти на згарищі й горювати?»
Тепер родина вчиться жити заново. Іван продовжує працювати у виданні «Україна молода». Переїхали жити в один з районів Києва – обрали той, що неподалік улюбленого Ірпеня. Іван вірить, що Україна зможе домогтися від країни-терористки компенсації для всіх, хто постраждав від російської навали. А поки що треба жити і не опускати рук.
– Мусимо перезавантажитися. З нуля – так з нуля. Який сенс сидіти на згарищі й горювати? Потрібно працювати, наближати перемогу: під лежачий камінь вода не потече, – підсумував журналіст Іван Леонов.
“ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни” – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
