Свідчення про війну в Україні Владислав Краснощок із Харкова фіксує на чорно-білу плівку. Усі зібрані матеріали планує об’єднати в книгу та створити таким чином правдиву візуальну історію. Та досить часто ці зйомки стають небезпечними. У липні 2024 року, коли знімав роботу артилеристів однієї з бригад Збройних сил України, потрапив під обстріл, після чого отримав контузію.
Владислав Краснощок фотографує понад 15 років. Фотографію поєднує із медициною. За фахом він – щелепно-лицевий хірург. Тривалий час працював у міській клінічній лікарні швидкої та невідкладної медичної допомоги, зараз – лікарем стоматологом-імплантологом-хірургом у приватній клініці.
Через об’єктив фотограф документує історії військових та волонтерів, показує зруйновані ворожою армією українські міста. Фіксує події в рідному Харкові, їздив у Київську, Донецьку, Запорізьку, Миколаївську, Херсонську та Луганську області.
– Колись я мріяв знімати війну, але ніколи не думав, що вона прийде до нас в Україну, – ділиться Владислав Краснощок. – З початком повномасштабного вторгнення зрозумів, що треба це все знімати. Це історія і потрібно, щоб вона залишилася. Хочу зняти цю війну красиво. Так, як я це розумію у своєму баченні. Спершу знімаю на чорно-білу плівку, далі проявляю та друкую все у червоній кімнаті. Після цього вже сканую паперові відбитки.
Пригадує: на початку війни будь-яка людина на вулиці з камерою чи з телефоном у руках викликала агресію. Тож аби фіксувати події безпосередньо на передовій або в цивільних місцях, які обстрілює російська армія, отримав акредитацію від ЗСУ.
Свого часу практикував у жанрі вуличної фотографії. Знімав події Майдану у 2014 році та висвітлював крізь обʼєктив камери хроніки антитерористичної операції. Цей досвід навчив його «ловити» кадри там, де є динаміка та, як говорить сам Владислав, дозволяє йому «за короткий час зробити класну роботу». Її результат бачить тільки після проявлення плівки.
– Наші кадри від нас нікуди не дінуться. Якщо ти не зняв, то не зняв. Часто буває, що ти їдеш за одним і не отримуєш цього. Але ж ти завжди із будь-якого відрядження повертаєшся із якимись кадрами, – ділиться автор. – Кожен крок – це вже нова інформація з цієї подорожі, тож 2,3,10 кадрів ти обов’язково привезеш.
19 липня 2024 року Владислав Краснощок разом із колегою Ольгою Ковальовою знімали роботу артилеристів однієї з бригад Збройних сил України. Буквально відразу ворог почав обстріл позиції. Журналісти перечікували його із військовими в бліндажі, куди потрапили уламки від снаряду. Владислав отримав контузію, Ольга – осколкові поранення.
– На жаль, це така штука, яка може трапитися з кожною людиною, яка знімає війну, – говорить він. – Добре, що тоді всі лишилися живі, але з поганого те, що Оля й досі реабілітує свою руку. Вона в неї ще не функціонує. Загалом же відрядження на передову для нас це своєрідна лотерея.
На його думку, для документалістів робота на фронті стала складнішою та ще більш небезпечною.
– Ти немов у джунглях Амазонки й все навколо хоче тебе вбити, – ділиться Владислав та додає, що й далі продовжуватиме знімати війну. – А як інакше? Мені не потрібно робити новини, гроші за це я не отримую. Займаюся цим, тому що мені подобається і це дуже важливо для історії.
Владислав поділився, що в його арсеналі є відзняті роботи, які досі ніхто не бачив. Утім, каже, вони будуть зрозумілими тільки з часом.
При всіх ризиках, які супроводжують зйомку на передовій, найскладнішим буває отримати дозвіл на зйомку.
– Коли ти український фотограф, пресофіцерам це не завжди цікаво, – розповідає Владислав Краснощок. – Бо ти покажеш свою роботу тут, у нас, а потрібно десь за кордоном.
У пошуках сильного кадру, наголошує, завжди варто дбати про безпеку та в цьому ж контексті добре спланувати відрядження.
– Важливо, спланувати маршрут і вирішити, перш за все, для себе: що переважає між тим чи іншим кадром та потенційною загрозою. Треба займатися своєю безпекою, бо якщо помреш – ти більше нічого не зробиш, про тебе згадуватимуть максимум тиждень. Все. Якщо тобі дуже потрібен цей кадр, ти їдеш знімати, але це в даний момент небезпечно, то можливо треба поїхати іншого разу, – поділився фотограф. – Особисто мені цікава зйомка на передовій, я готовий це робити, але не можу сказати, що я готовий вмирати за фотографію. Завжди треба дбати про безпеку.
«ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни» – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
