Валентині Гуровій, журналістці Миколаївської регіональної дирекції «Суспільного мовлення», з початку війни ледь не щодня доводиться фіксувати наслідки воєнних злочинів рф. Служба новин – то передова журналістики. 30-річна кореспондентка відчуває, що після війни її «накриє» через накопичені емоції, але зараз тримається завдяки друзям, близьким колегам і, як не парадоксально, напруженій роботі.
«Ми були морально не готові знімати руїни у власних дворах»
Перша телевізійна зйомка лиха, яке вчинили у Миколаєві рашисти, для Валентини відбулася саме в «її» районі. Там, де вона народилася, виросла і живе дотепер. Російські війська накрили ці квартали артилерійським вогнем. Горіли машини; десятки будинків були пошкоджені.
– Ми були не готові до того, що доведеться знімати наслідки обстрілів у власних дворах, – згадує журналістка «Суспільного. Миколаїв». – Колеги з національних телеканалів і місцеві журналісти з Донецької й Луганської областей до того вже звикли з 2014 року. А ми у себе вдома – ні. Повномасштабне вторгнення стало для нас несподіваним, хоча моя тривожна валіза на 24 лютого була майже зібрана. Почувши перші вибухи в місті, – це стріляли по військовому летовищу – ми зрозуміли: почалося.
З великою війною підхід миколаївських телерепортерів до роботи змінився повністю. Увиразнилося, як ніколи: крім основного фронту, є інформаційний, і його мають тримати медійники.
Херсонщини. Так виглядали розбиті ворожі позиції.
– Це й стало першим і найбільшим викликом – налаштуватися морально. Зрозуміти, що так, це війна, і доведеться її знімати, – каже Валентина. – І, на жаль, довелося знімати і руїни, і пожежі, і похорони людей, яких я добре знала.
Психологічно важко було пристосуватися до необхідності спілкуватися з людиною, в якої дві години тому зруйнувало будинок чи загинув хтось із рідних.
– Я не можу сказати, що й сьогодні готова до цього, – зізнається Валентина, – але маємо це робити. Тому ідеш на зйомку, береш себе в руки, підходиш до людини, питаєш. Так, потім психологічно накриває. Я розумію, що після війни накриє ще більше. Але такі реалії сьогодення.
У такі моменти додає снаги усвідомлення професійної місії: люди в інших регіонах України, поза Україною повинні бачити, що відбувається на Півдні України, у Миколаєві. Бачити наругу, яку коять над Україною війська РФ з мовчазної згоди росіян. І про це ніхто не розповість так влучно і повно, як журналісти.
До психологів Валентина поки що не зверталася, хоча працівники «Суспільного» мають таку можливість: цю допомогу організовує центральна дирекція.
– Це парадоксально, але не вигоріти мені поки що допомагає саме робота, – додає кореспондентка. – Не дає загрузнути в особистих переживаннях, бо щодня треба робити щось інше, інше, інше, і подавати якомога більше інформації. В нас дуже класна команда новинарів, ми всі підтримуємо одне одного, наскільки можливо. Окрім роботи, ми ще й дружимо. Тому без проблем можу звернутися до когось із колег і поговорити про те, що бентежить. І я знаю, що ці люди мене зрозуміють, бо перебувають у тій самій психологічній ситуації, що і я, – робить висновок Гурова.
Вознесенівському районі Миколаївщини, де тимчасово перебувала в
евакуації.
З міста виїздили, та виробництво новин не зупиняли
Про фізичну безпеку співробітників «Суспільного. Миколаїв» редакція подбала ще на початку війни. За словами Гурової, знімальним групам надали бронежилети, каски, аптечки. Восени 2022-го і взимку 2023-го, коли стало трохи безпечніше, містом пересувались вже без таких засобів. А в перший час, коли в Миколаєві було дуже гаряче, майже завжди надягали захисне спорядження і намагалися постійно працювати в парі журналіст – оператор. Це необхідно не лише щоби зняти сюжет, а й для підстрахування одне одного.
– Доки оператор набиває картинку, журналіст дивиться на всі боки і в небо, чи нічого не летить. Доходило до того, що, приїхавши на зйомки, ми роздивлялися, куди стрибати, якщо полетять осколки. Шукали якийсь рівчак, де можна сховатися, – ділиться Гурова деталями роботи на прифронтовій території. – Я, як і всі члени редакції, пройшла безпекові тренінги: як поводитися під час обстрілу, як надавати першу медичну допомогу собі і тим, хто поруч. Я навчалась цього ще до початку повномасштабної війни. Перший мій серйозний тренінг був від ІМІ – Інституту масової інформації – ще у 2016 році. А нещодавні тренінги для кореспондентів «Суспільного» з усієї України організувала Академія суспільного мовлення.
На Миколаїв з кінця лютого, весь березень і ще на початку квітня постійно летіли касетні снаряди, і ніхто з жителів міста не знав, у яку мить це станеться. Двір будинку, де живе Валентина, обстріляли тричі. Два вікна її квартири і скляний балкон, з яких повилітали шибки, досі забиті листами OSB. Виводячи свого собаку на необхідну прогулянку в парк, журналістка спостерігала там жахливі сліди прильотів.
Наприкінці квітня вона зрозуміла, що треба дати собі перепочинок і разом з близькими виїхала з Миколаєва – родина тимчасово оселилась в області, у Вознесенському районі. Знайти безкоштовне житло допомогли знайомі.
Поза містом Валентина перебувала чотири місяці, до кінця серпня. В обласному центрі з її колег тоді залишалися два журналісти і продюсерка філії, решта працівників теж тимчасово виїхали. Але про жодні відпустки не йшлося: роботу не зупиняли, працювали в режимі онлайн. Чергували подобово, відписували сюжети по миколаївських відео, які надсилала продюсерка.
– Новини в нас не зупиняються. Сайт mk.suspilne.media, радіо, телебачення – ми маємо наповнювати випуски на всіх цих платформах новинами. Актуальними новинами! – твердо говорить Валентина.
Миколаєва.
Миколаїв здивував патріотизмом
Життя в Миколаєві потроху відновлюється. Звісно, зруйновані будівлі у самому центрі міста – обласна рада, університети – справляють гнітюче враження. Ледь не в кожній другій будівлі вікна забиті OSB замість шибок. Та все ж порівнювати є з чим, каже Валентина. Ще у вересні було трохи моторошно: «Просто йдеш, дивишся на будинки, світла нема у вікнах, і розумієш, що місто майже порожнє. Та зараз є люди, є світло, є якась движуха». До Миколаєва за останні місяці 2022 року приїхали понад 60 тис. чоловік. Це не лише місцеві – багато прибули з Херсона. Але якщо порівнювати місто з тим, яким воно було навесні чи на початку осені, зміни дуже помітні.
Взагалі Миколаїв здивував своїм патріотизмом. Хоча до війни можна було подумати, що цьому завадять сепаратистські настрої деяких містян – з огляду на результати попередніх виборів до міськради (до неї пройшли переважно представники проросійських сил).
Протягом своєї восьмирічної роботи на телебаченні, постійного спілкування з людьми Гурова дійшла думки, що переважній більшості співвітчизників бракує критичного мислення і гостро не вистачає медіаосвіти. Адже проблема не так у сформованих переконаннях, як у тому, що люди просто не вміють перевіряти інформацію.
Зараз телевізійниця найбільше мріє про те, щоб у найближчі пів року зробити сюжет про нашу перемогу. А потім – знімати багато сюжетів про відновлення України. Поки що сили наших співробітників ЗМІ підтримує, зокрема, медійна спільнота. У 2023 році Валентина Гурова стала однією зі 160 журналістів з усієї України, яким НСЖУ надала грошову допомогу в рамках цільової програми ЮНЕСКО спільно з Міжнародною федерацією журналістів – у еквіваленті 600 доларів.
Новинні сюжети Валентини Гурової про війну:
Обстріл будівлі Миколаївської облради, березень 2022.
Робота наших артилеристів, листопад 2022.
Розмінування території Херсонської області, грудень 2022.
«ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни» – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
