Олександра Борзьонок родом з невеличкого міста Лозова, що на Харківщині. Вона мріяла стати журналісткою і рік тому вступила на перший курс університету в Харкові, але через повномасштабне вторгнення РФ в Україну була вимушена втікати від війни за тисячу кілометрів від дому. Зараз дівчина мешкає в Івано-Франківську, де опановує омріяну професію і допомагає Збройним Силам України.
«Виїжджати довелося з маленькою сумочкою: там були лише телефон, ключі і паспорт»
За день до повномасштабного вторгнення, починає свою історію Олександра, в гуртожитку відчувалася напруга. Було відчуття, що має статися щось недобре.
– 24 лютого я мала йти в університет на пари англійської, але прокинулася від гучних вибухів – мабуть, як і вся країна. Спочатку довго не могла усвідомити, що відбувається, що робити далі. Але потім доволі швидко зібралася з думками й поїхала у рідне місто. Лозова – за дві години їзди від Харкова, тому того ж дня я була вдома. Виїжджати довелося з маленькою сумочкою: там були лише телефон, ключі і паспорт, а решта залишилася в гуртожитку в кімнаті. Я навіть не знала, чи зможу потім забрати речі, – згадує студентка.
Навчання моментально відійшло на другий план. Життя дівчини, як і багатьох українців, тоді трималося на трьох «китах»: новини, спілкування з близькими і волонтерство. Тим паче, що батьки Саші подавали у волонтерстві гідний приклад.
– Разом з батьками та друзями ми почали збирати пляшки, щоб змішувати коктейлі Молотова, а ще плели маскувальні сітки. Це дуже допомагало тримати себе в руках. Саме в перші дні війни наше місто було дуже згуртоване: всі постійно щось робили, не сиділи склавши руки, – згадує дівчина.
Фото: Олександра Борзьонок
За плетінням маскувальних сіток промайнуло два тижні, та на початку березня батьки почали наполягати на евакуації Саші з Лозової, адже лінія фронту стрімко наближалася до їхнього селища.
– Була загроза з Ізюмського напрямку, та й фронт від нас був уже недалеко, тому 9 березня я виїхала. Спочатку поїхала до Хмельницького і певний час була там. Усі ці дні я намагалася зв’язуватися з батьками, але вони усіляко обмежували мене в будь-якій інформації – мабуть, щоб не хвилювалася. Але від того мовчання я ставала ще більш емоційною і сильно переживала. Іноді зв’язку могло не бути по декілька днів, і з’являвся він лише в ночі. Тоді було дуже тяжко, – ділиться своїми переживаннями Олександра.
«Мені дуже подобається, що тепер у мене багато саме журналістської практики»
Влітку дівчина вирішила поновити навчання, але через невизначеність довелося перевестися в інший університет. Так Саша опинилася в Івано-Франківську. Навчальний заклад надавав студентам-переселенцям бюджетні місця, тож у вересні вона знову стала студенткою першого курсу факультету журналістики.
– Змінити університет я планувала ще в минулому навчальному році. Хотіла навчатися на бюджеті, і цього року в мене все вийшло. Мені дуже подобається, що тепер у мене багато саме журналістської практики, що я можу вдосконалюватися в цій сфері. Тут дуже привітні люди. Я пам’ятаю, як уперше наша завідувачка кафедри повела нас на знайомство з обласною організацією спілки журналістів, і з того моменту нас усіляко підтримують, дають професійні поради, поглиблено знайомлять з професією. Це зараз дуже важливо для мене, – каже наша співрозмовниця.
Не забула майбутня журналістка і про справу, любов до якої прищеплювали з дитинства батьки, – допомогу іншим. Зараз Саша разом із одногрупниками організовує різноманітні заходи, щоб збирати кошти на потреби ЗСУ.
– Багато наших викладачів і студентів зараз на фронті, тому ми проводимо всілякі ярмарки, благодійні вікторини, щоб підтримати їх. Нещодавно на один з таких ярмарків я власноруч виготовляла листівки, які ми потім продали, а отримані гроші пішли на автівку нашим захисникам, – розповідає студентка. – Насправді тут люди дуже добре пам’ятають про те, що зараз війна, хоч лінія фронту далеко. Вони чітко це усвідомлюють і кожною своєю дією намагаються наближати перемогу і пришвидшувати кінець цього жахіття.
Олександра під час благодійного ярмарку
«Упевнена, що вдома знайду своє місце в журналістиці»
На щастя, рідне місто Саші вільне, та доки триватиме навчання, дівчина планує залишатися у Франківську. Але вірить, що здобувши освіту, обов’язково повернеться на свою малу батьківщину і там працюватимете в журналістиці.
– Журналістика в Україні зараз розвивається дуже стрімко. Дуже хочу не просто отримати диплом, а справді працювати в цій сфері, вдосконалюватися і стати хорошою журналісткою. Ця професія зараз дуже важлива, адже сьогодні ми не можемо прожити без новин навіть години. Тому я впевнена, що і вдома я знайду своє місце в журналістиці, – підсумовує майбутня медійниця Олександра Борзьонок.
“ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни” – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
