Луганщина, Донецьк і Маріуполь для Юлії Діденко зберігали найкращі спогади. Але через повномасштабне вторгнення єдине, з чим тепер асоціюються ці назви, – це біль, страждання і людські жертви. Шеф-редакторка «Новин Донбасу» двічі, втративши дім, змогла піднятися на ноги і жити далі.
Юлія народилася і виросла на Луганщині, а будувати кар’єру журналістки поїхала у Донецьк. До 2014 року вільно і задоволенням працювала в «Новинах Донбасу», та навесні того року свободи у Донецьку ставало дедалі менше, а з повною окупацією її зовсім «задушили».
– Окупанти почали приходити до нас у редакцію, а потім нашому редактору почали погрожувати. Коли невідомі спалили його авто, всім стало зрозуміло, що залишатися небезпечно, – розповідає Юлія. – Ми з оператором виїхали одні з останніх. Так, як тоді, я ще ніколи не трусилася. На нашому шляху до Маріуполя була купа блокпостів, і якби на якомусь із них з’ясувалося, що я українська журналістка… Навіть страшно подумати. Я видалила всю інформацію, яка в мене була, і це, напевно, мене врятувало.
Опинившись у новому місті, Юлія швидко змогла відновити роботу, знайти нових друзів і почати жити заново. То були вісім років щасливого життя на узбережжі Азовського моря, та журналістка добре розуміла: настане день, коли РФ знову нападе на Україну.
– Я відчувала, що Путін знову піде на нас війною, але я думала, що це буде лише на Донбасі. Що стосується Маріуполя, то, чесно, була впевнена, що йому не вижити. Але й подумати не могла, що буде так жорстко, – розповідає Юлія.
Добре пам’ятаючи, як довелося під обстрілами втікати з Донецька, журналістка разом з колегами вже 23 лютого з усіма речами прямувала до Києва. На той момент здавалося, що в столиці буде безпечніше. Та яким же було здивування, коли 24 лютого, у свій день народження, Юлія прокинулася не від привітань, а від ракетних вибухів у столиці.
– Сказати, що я була в шоці, це нічого не сказати. Я й гадки не мала, що Путін так далеко зайде. Ми були дуже налякані, але розуміли: єдине, що ми маємо зараз робити, – це інформувати людей. Ми працювали як могли, давали брифінги, шукали якусь корисну інформацію, робили все можливе, – продовжує свою історію журналістка.
Розуміючи, що на підступах до Києва точаться бої, а безпекова ситуація в місті нестабільна, Юлія разом з командою на початку березня виїхала до Львова. Там винайняли будинок, який замінив колективу редакції і житло, і офіс.
– Ми вже – як справжня родина. Зараз у нас у відділі відеопродакшену працює четверо, але ми розуміємо, що потрібно розширюватися. Якщо раніше ми охоплювали тільки Луганщину, Донеччину та окуповані території, звідки могли діставати матеріали, то на сьогодні ми розповідаємо й про Херсон, Харків і майже про всю лінію фронту, – каже наша співрозмовниця.
Їхати з дому вдруге, зізнається Юля, було фізично легше, адже вона вже мала план на цей випадок. А от морально – серце щоразу розривається від кожної звістки з Маріуполя.
– Це наче відкрита рана. Тільки уявіть, що в рисочку між цифрами 25 тисяч і 84 тисячі вміщуються тисячі людських життів. Нещодавно ми готували матеріал про будинок на бульварі Хмельницького в Маріуполі – він недалеко від місця, де я жила, – так там 13 березня загинули тринадцятеро людей. Ми розшукали мешканців цього будинку, які вижили, і вони розповіли, що це було два влучання у житловий будинок, а ці люди просто готували собі їжу у дворі, бо не було ні світла, ні води, ні газу… І таких історій – тисячі, – продовжує Юля. Щоб пережити цей біль, маріупольцям знадобиться чимало часу. – Я вже чула від своїх друзів: «Якщо я коли-небудь зможу повернутися до Маріуполя, то я, мабуть, просто впаду на землю і кричатиму». Це моя подружка казала. Вона втратила бабусю свою, яка просиділа під бомбардуваннями в підвалі, а потім потрапила на фільтрацію, і серце в неї не витримало… Це неймовірно тяжко.
Сама ж Юлія вірить: зможе повернутися не тільки до моря, а й до мами на Луганщину. Головне – вижити:
– Моя найбільша мрія – пережити Путіна, фізично пережити. Я просто хочу подивитися, що буде далі. У нас попереду нелегкі часи. З одного боку я безумовно вірю в перемогу, а з іншого – розумію, що нам доведеться грати «в довгу гру». Я пишаюся нашими колегами, які зараз поруч з нашими військовими працюють на передові, але вважаю що всередині країни теж мають бути люди, які триматимуть руку на пульсі. Вдячна, що вони в нас є, і вони чудові.
«ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни» – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
