Як вдалось втримати видання «на плаву» з початком великої війни? Головна редакторка газети «Новинар», що на Одещині, Вікторія Майнич, ділиться своїми спогадами. Про роботу у відпустці, співпрацю з місцевою владою, облаштовану в місцевій лікарні редакцію й потужну солідарність, яка допомогла людям вижити, читайте далі.
«Ми знали, що нам буде важко, але ніхто ж не уявляв, що настільки!»
Редакції і до війни працювалось нелегко, каже Вікторія, бо ж не мали фінансової підтримки від місцевої влади, обіцяної реформою роздержавлення. Та з початком війни взагалі стало сутужно.
– Ми друкувалися у Вінниці. І наш день виходу – вівторок. Ми спокійно відправили тираж. Було звернення президента, що в країні складна ситуація, але була надія, що до війни справа не дійде. І 26 лютого нам привезли останній мирний випуск газети, незважаючи на те, що вже два дні йшла повномасштабна війна, – пригадує пані Майнич.
Не вийшли тільки два номери газети, а далі робота налагодилася. Тільки працювати навесні довелося безоплатно – колектив був вимушений взяти відпустки за власний рахунок, але при цьому видавати газету.
– Не було грошей, було дуже тяжко. Нам непросто дався ще й попередній рік – ковідний. Рекламні доходи ще й тоді значно впали – відсотків на 70, – розповідає редакторка. – Вижити було складно, але нам допомогла співпраця з райдержадміністрацією. Вони тоді знайшли можливість висвітлювати свою діяльність у нас, і платити за це. А от 2022 рік починався дуже складно. Ми знали, що нам буде важко, але ніхто ж не уявляв, що настільки! Коли почалася війна, ми розуміли, що реклами буде нуль, і від передплати зовсім трохи було грошей. Але ми максимально хотіли забезпечити людей інформацією.
В інформації тоді була шалена потреба. Люди хотіли якомога більше знати і читати про події в Україні. Тим більше, коли передплатники газети «Новинар» живуть поруч із тривожним Придністров’ям.
– Ми живемо на кордоні з Придністров’ям. 12 кілометрів до кордону від Захарівки, а ще два села – Павлівка та Йосипівка – просто за 50 метрів від кордону, який проходить по краю села. З усіх боків ми чули, що може бути наступ з Придністров’я. А ще недалеко від нас – склади боєприпасів, і було дуже багато інфовкидів, які сіяли паніку серед людей. Тож ми мали працювати, щоб давати правдиву інформацію. Ми залишилися всі: зібралися і вирішили не їхати нікуди. Бачили і відчували, що людей потрібно інформувати. Перейшли на сторінку у фейсбук – стали більш активно там працювати в перші дні війни, – продовжує наша співрозмовниця.
«Ми не жируємо: працюємо на мінімальну зарплату. Іноді й на пів ставки»
Улітку довелося скоротити кількість сторінок з восьми до чотирьох. За час війни редакція втратила близько 400 передплатників, але таки оголосила передплату на 2023 рік. Щоб якось утримати газету на плаву, Вікторія Майнич зуміла в квітні налагодити співпрацю з місцевою владою, відкинувши попередні непорозуміння, адже забезпечення людей інформацією стало спільним завданням обох сторін.
– Нас почала підтримувати Захарівська громада, наскільки могла. Ми максимально забезпечували інформування населення і поширення їхньої інформації. Де укриття, куди звертатися з приводу важливих питань, куди йти людям, які приїхали з гарячих точок. У нас з’явилася велика кількість переселенців. Ми Дмитра Прокопенка взяли до себе у штат як внутрішньо переміщену особу, і нам центр зайнятості відшкодовував оплату його праці два місяці. Він у нас три місяці пропрацював. Свого часу він працював оператором у Маріуполі. Разом з дружиною Ганною вони зараз тут живуть. Вона фрілансерка, видала невелику книгу своєї бабусі, відомої журналістки, членкині НСЖУ Наталії Харакоз, яка загинула в березні у Маріуполі під завалами, – розповідає журналістка Вікторія Майнич.
Допомагали не тільки чиновники й депутати – місцеві підприємці і фермери теж фінансово підтримували роботу редакції. Суттєвою підтримкою також стала співпраця з лікарнею: медичний заклад став для редакції своєрідним хабом – тут журналісти працювали, коли не було світла. Такої солідарності Вікторія не пам’ятає за багато років роботи в журналістиці.
– Ми не жируємо: працюємо на мінімальну зарплату. Іноді й на пів ставки – коли який місяць. Але ми добре розуміємо важливість нашої роботи зараз! Особливо з початком цих енергетичних «гойдалок», бомбардувань – як не дивно, саме в цей час зросла вага друкованого слова, – зазначає Вікторія. – Ми працюємо в сільській місцевості. На території Захарівської громади – близько 40 населених пунктів. Вони розкидані, і є села, в яких по 200 – 300 людей живе. І там переважно люди похилого віку, а вони з фейсбуком не дуже дружать. Не всюди й інтернет є, і мобільні провайдери не всюди. Тому місцеві жителі чекають газету, читають її.
Подарунок від НСЖУ
Щоб утриматися на плаву, «Новинар» навіть пішов на експеримент: спробував об’єднати зусилля і випускати газету спільно з колегами із газети «Вперед».
– Це був квітень. Ми спробували видати спільний випуск з іще однією розділянською газетою – «Вперед». Цікавий вигляд мала – «Вперед Новинар». Лише три номери ми так зробили, бо наші читачі не сприйняли цей експеримент. Людині більше цікаво про те, яка яма в них у селі чи в громаді…
Але не тільки завдяки підтримці всієї громади (від влади – до лікарів) «Новинар» продовжує «приходити» до свого передплатника.
– НСЖУ і Сергій Томіленко зробили нам подарунок: на Миколая перерахували гроші, і це було саме стільки, щоб ми могли оплатити друк кольорової газети. І наші читачі на Новий рік отримали подарунок! У цьому номері газети був патріотичний кольоровий календар на 2023 рік. У селах наші календарі висять у багатьох бабусь, – із великою вдячністю говорить редакторка.
В 2023 році Вікторія продовжує писати грантові заявки, здобувати нові навички і вчитися співпрацювати з різними організаціями. Адже головне тепер – щоб газета жила і несла правдиву інформацію людям
«ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни» – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
