Шкільна вчителька Олена Цигіпа з нині окупованого міста Нова Каховка Херсонської області вже два роки й 10 місяців бореться за свого чоловіка –журналіста й громадського активіста Сергія Цигіпу. Стільки часу він перебуває за російськими ґратами, куди його кинули за український патріотизм, формально звинувативши в «злочині» проти окупантів за ст. 276 КК РФ – «шпигунство». Зараз Сергієві 63 роки. Він морально тримається в колонії, Олена тримається заради нього на свободі. І чинить все можливе, щоби якнайшвидше звільнити його.
«Побачивши над Каховською ГЕС триколор, ми зрозуміли: окупація»
– Я не дозволяю собі розкисати. І продовжую робити все, що в моїх силах, – каже Олена в інтерв’ю інформаційній службі НСЖУ. – Розумію, що якщо розвалюся, здамся, ніхто не зробить це так активно, як я.
З Оленою Цигіпою спілкуємося наприкінці 2024 року. Востаннє з чоловіком вони бачилися 12 березня 2022-го. На дев’ятнадцятий день російської окупації й через шість днів після того, як на Сергія почали негласне полювання за організацію мітингу громадянського опору в Новій Каховці та за інформаційний спротив.
Нову Каховку росіяни захопили однією з перших. Коли Сергій Цигіпа та інші люди, дізнавшись рано-вранці 24 лютого про війну, вирушили до ТЦК, там, за словами Олени, було зачинено й порожньо. Міські депутати, зустрінуті у фоє міськвиконкому, не спромоглися дати жодних пояснень. У поліцейському відділку Цигіпи теж застали тривожну й сумну картину: пустка й відкриті настіж усі двері.
І ось найболючіше враження від того дня людини, яка ще кілька годин тому почувалася вільною. Олена Цигіпа згадує:
– Водночас ми побачили, що над нашою Каховською ГЕС уже є триколор. І гелікоптери висаджують таких павучків – російських військових. І стало зрозуміло, що все – місто в окупації.
Тим часом мешканці різних куточків регіону публікували свої відео у фейсбуці й телеграмі. На них бачили, як величезна колона військової техніки – бронетранспортери, танки, вантажівки – суне через трасу з боку Нової Каховки через греблю ГЕС. Така ситуація була посеред дня 24 лютого.
Від побаченого жінка дуже розгубилася. Шок був такий, що вона майже не розмовляла протягом трьох днів. А Сергій досить швидко оговтався і вирішив уголос: «Ну що ж, це гібридна війна. І якщо в мене немає зброї, я вестиму війну інформаційну».
Відтоді він почав висвітлювати на фейсбук-сторінках та у своєму телеграм-каналі все, що відбувалося в окупованій Новій Каховці і поруч з нею, повідомляючи й пояснюючи людям, як жити в нових гнітючих умовах. І дуже багатьом немічним та старшим людям він тоді допоміг також як гуманітарний волонтер. Благодійністю вони займалися разом з дружиною, її колегами та іншими небайдужими. Створили волонтерську групу «Україночки» і навіть зробили собі беджі з роздрукованим логотипом. Група організувала збір коштів, на які закуповувала продукти, ліки, речі першої необхідності та доставляла їх додому тим, хто потребував.
Важливо додати, що Сергій Цигіпа – майор запасу, з 2015 до 2017 року служив у лавах ЗСУ. Тобто крім журналістського та письменницького мав і військовий досвід. Очевидно, це загартувало і підтримує досі силу його духу.
Спротив: соцмережі, волонтерство, мітинг
Медійну діяльність Сергія дуже скоро помітили окупанти, адже він писав по 3-5 публікацій на день. Регулярно використовував контент, який надсилали йому та Олені читачі фейсбуку й телеграму. Зокрема відео, знімки, де й скільки проїхало військових, якою технікою тощо. Це не могло не викликати підозри в росіян. А останньою краплею для них став антиросійський мітинг, проведений в місті 6 березня за активної участі Цигіпи. Тисячі людей вийшли на вулиці з українськими прапорами, українськими піснями, під українськими гаслами.
– Ми кричали окупантам, щоб вони забиралися геть, що це наша земля, що ми їх сюди не кликали. Сергій робив сторізи, теж викладав їх на фейсбуці, – ділиться подробицями Олена. – І цього ж дня, 6 березня, знайомі попередили Сергія, що на нього негласно відкрите полювання.
Кілька діб він переховувався в знайомих, але потім припинив.
– Мене часто запитують, чому він перестав переховуватися. Дехто навіть нарікав в фейсбуці в коментарях, чому він «наривався». Звісно, як військовий Сергій мусив усвідомлювати небезпеку. Але він ще й журналіст, – з відтінком гордощів в голосі каже Олена. – А журналісти завжди попереду, завжди на піку будь-якої події. Думаю, саме журналістська непосидючість і спонукала до того, що він перестав переховуватися. А, можливо, ще й розуміння, що тепер рано чи пізно з ним станеться те, що й з іншими активістами. За повідомленнями в соцмережах ми бачили, що окупанти в масках вриваються до помешкань, одягають людям мішки на голову, викрадають їх. Також Сергій не хотів наражати на небезпеку наші три родини в Новій Каховці у випадку, якби його почали шукати у трьох домівках. Єдине, що тепер змінилося, – готував публікації він уночі, а вдень допомагав волонтерити.
Саме під час спроби відвідати людей похилого віку в місті Таврійську, що за 5 км від Нової Каховки, 12 березня 2022 року Сергія схопили окупанти. Найімовірніше, це сталося на великому блокпості на мосту через Північно-Кримський канал. Далі були: ув’язнення в СІЗО в Сімферополі; висунення абсурдного звинувачення у шпигунстві під час «специальной военной операции»; примус до «покаянного» відеозапису, поширеного потім у Ютьюбі, – втім, ніхто із знайомих Цигіпи у його псевдокаяття не повірив; суд над Сергієм у жовтні 2023-го. І вирок: 13 років позбавлення волі в колонії суворого режиму мінус час, проведений у СІЗО. І це ще «поблажливе» рішення: прокурор спочатку наполягав на 19 роках.
Особливо «небезпечний» злочинець
Справу розглядали в закритому режимі, під грифом «секретно». Український бранець поводився на судових засіданнях дуже гідно. За першою домовленістю з адвокатом Сергій мусив частково визнати провину заради пом’якшення вироку. Проте, як стало пізніше відомо його дружині зі слів адвоката, вже на суді Сергій наполіг на тому, що не потребує захисту, – виступить перед суддями сам.
У висновку промови суть була така: «Мені байдуже, скільки ви мені дасте, два роки чи двадцять. Я розумію, що на моєму прикладі ви намагаєтеся залякати населення на окупованих територіях, щоб усі боялися й мовчали». Своєї провини Цигіпа, звісно, не визнав, а щодо наданих раніше показів заявив, що їх вибили з нього слідчі шляхом тиску.
До квітня 2024 року засуджений перебував у Сімферополі. У кінці травня Олена отримала від чоловіка лист про те, що його доправили до колонії суворого режиму в місті Скопіні Рязанської області РФ, де його й утримують дотепер. Судячи з листів, які Олені інколи вдається отримувати звідти в електронному вигляді, адміністрація колонії постійно погіршує умови перебування для Цигіпи, прискіпуючись до різних дрібниць та через вияви його непокори режимові.
Світ має знати про воєнні злочини росіян проти цивільних
Олена Цигіпа з сином давно виїхали з Нової Каховки і нині мешкають в Києві. Так само були вимушені залишити рідне, але вкрай небезпечне тепер для них місто інші найближчі родичі Сергія. Для Олени через її адвокаційну громадську діяльність тепер відкриті найкращі міста Європи, проте серце рветься додому…
Починаючи з осені 2022 року, вона разом з українськими посестрами, близькі яких так само викрадені окупантами й кинуті до російських місць позбавлення волі, побувала в адвокаційних турах у Варшаві, Мілані, Страсбурзі, Франкфурті-на-Майні, знову в Страсбурзі, Женеві, Берліні, Гамбургу. Всюди активісток приймали на найвищих рівнях. Також вони проводили публічні правозахисні й культурні акції.
– Уперше до адвокаційного туру мене долучили правозахисні організації ZMINA і МІПЛ («Медійна ініціатива за права людини») в жовтні 2022 року, – розповідає Олена Цигіпа. – Спочатку ми вирушили до Варшави разом з мамою одного з цивільних бранців Оленою Бузиновою на конференцію ОБСЄ. Тут на спеціальному івенті українських правозахисників ми ділилися свідченнями про те, що коїть Росія на окупованих територіях, історіями своїх рідних. Після Варшави поїхали до Мілану, де провели низку дуже помітних заходів на підтримку ув’язнених українців: художню виставку, пресконференцію, наші виступи онлайн. Наступним пунктом для Олени Бузинової був Рим, а я для мене – Страсбург, ПАРЄ, де відбувся захід, присвячений кримським політв’язням. Оскільки мій чоловік тоді перебував у сімферопольському СІЗО, це стосувалося і його.
– Українські офіційні організації, такі як Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими, Офіс Омбудсмена України, також влаштовують адвокаційні тури. Ми зверталися до них, просили долучати до своїх ініціатив. Адже чиновники апелюють до статистики, цифр, а ми – живі люди. І коли ми розповідаємо свої історії, і люди бачать, як ми хвилюємося, бачать наші сльози, нам легше достукатися до світової спільноти, ніж офіційним особам. Але, на жаль, вони не прислухаються або таки прислухаються, проте беруть нас у поїздки не в належній кількості, – резюмує Олена Цигіпа.
2024 року Цигіпа організувала два міжнародних адвокаційних тури вже власними силами – як активістка громадської організації «Цивільні в полоні». Вона започаткована у грудні 2022 року і нині налічує близько 400 учасниць та учасників.
Перший адвокаційний тур відбувся в кінці вересня – на початку жовтня за маршрутом Франкфурт-на-Майні (там українську делегацію приймали в офісі Міжнародного товариства прав людини (МТПЛ) – Страсбург, ПАРЄ, – Женева, офіс Міжнародного комітету Червоного Хреста. До програми в Женеві долучився Центр громадянських свобод: як розповіла Олена, за його сприяння організували зустріч з постійною представницею України при відділенні ООН та інших міжнародних організаціях у Женеві Євгенією Філіпенко та з представниками робочої групи з насильницьких зникнень. У подорожі взяли участь 10 жінок – мами, дружини, сестри, доньки цивільних бранців.
Перший практичний результат адвокаційної поїздки не забарився: невдовзі дехто з учасниць «Цивільних у полоні» отримав довгоочікувані листи від рідних з російських тюрем.
– Тобто в нашій боротьбі є сенс, – переконана Олена Цигіпа. – Ми розповідаємо з усіх можливих майданчиків про те, що росіяни викрадають і поневолюють цивільних з чіткою патріотичною позицією, не маючи на те жодного права. Ми люди з різних областей України, наші історії відрізняються в деталях, але спільні в одному: щодо наших рідних скоєні воєнні злочини. Наші близькі мають бути негайно звільнені. Ми не можемо спокійно жити, просинатися, дихати з думками про рідних у неволі.
У грудневому адвокаційному турі взяли участь вже 12 жінок. Він пролягав двома містами Німеччини – Берліном та Гамбургом. Тут, крім офіційних зустрічей, українки провели мирні акції спротиву просто неба. У Берліні – біля самих Бранденбурзьких воріт, в Гамбургу – навпроти різдвяного ярмарку. Гамбурзька акція привернула більше уваги через місце розташування. У проведенні посприяла громадська організація наших співвітчизників «Вільні».
– Перехожі підходили, цікавилися, співчували, – ми бачили це по їхніх обличчях, по очах. Кидали гроші на допомогу Україні, – вдячно каже організаторка туру. – Це були як українці, нині евакуйовані до Німеччини, так і німці. Дуже зворушувало, коли українці зупинялися біля нас і пояснювали своїм дітям: «Це люди з України, вони виборюють свободу для своїх рідних. Ось подивися на фото нашого міста – Харкова, Києва…». Дуже добре, коли такими словами дорослі виховують наших маленьких співгромадян.
Адвокаційну діяльність Олена Цигіпа поєднує з основною роботою – викладає дисципліну «мистецтво» в новокаховському ліцеї № 1 імені О. П. Довженка. Ліцей працює дистанційно, учні здебільшого перебувають за кордоном, але в пріоритеті в них українська освіта. 50-річна Олена до великої війни не могла й уявити, наскільки мужньою й морально витривалою їй доведеться невдовзі стати і скільки випробувань подолати. Найголовніше для неї зараз – витягнути чоловіка з пазурів російського «правосуддя».
Створено в межах проєкту «Підвищення обізнаності цільових груп в Україні та за кордоном про військові злочини росії проти журналістів у 2024 році та посилення суспільного тиску задля звільнення полонених журналістів», який реалізує Національна спілка журналістів України за підтримки шведської некомерційної правозахисної організації Civil Rights Defenders.
