Лутфіє Зудієва – журналістка, правозахисниця «Кримської солідарності» та українського видання «Ґрати» – постійно висвітлює судові процеси та порушення прав людини в окупованому Криму. За професійну діяльність неодноразово зазнавала тиску з боку російських силових структур. У лютому 2024 року в будинку Лутфіє співробітники російських спецслужб провели обшук, а саму журналістку повезли у так званий Центр протидії екстремізму, де на неї склали два адмінпротоколи за «зловживання свободою масової інформації».
За період окупації проти журналістки порушили 4 адміністративні справи – в 2019, в 2013 і в 2014 році. Крім цього, прокуратура й поліція виносили попередження.
Попри тиск, Лутфіє продовжує працювати над важкими, але важливими темами. Вона переконана: мовчання в такій ситуації – це наче зрада самого себе. Тому намагається бути голосом тих, кого позбавили волі.
У інтервʼю Національній спілці журналістів Лутфіє Зудієва розповіла про те, якою є ситуація з незалежною журналістикою в окупованому Криму…
Про ситуацію зі свободою слова в Криму
Першу масову хвилю переслідувань журналістів медійні організації зафіксували ще в 2015 році, після того, як Крим опинився під контролем російської федерації. Тоді колеги повідомляли про 44 випадки тиску на незалежних журналістів – почалося активне перешкоджання професійній діяльності з боку російських спецслужб, регулярні обшуки, допити та відкриття кримінальних справ.
У наступні роки ця тенденція не тільки зберігалася, вона посилювалася, і після 2022 року низку українських редакцій та правозахисних організацій, які багато років стежили за порушенням прав людини в Криму та працювали над розголосом цих справ, визнали небажаними на території рф. Це значно збільшило ризики для кримських адвокатів, журналістів, активістів, правозахисників, які давали їм коментарі.
З початку 2024 року правозахисники зафіксували близько 30 випадків тиску на журналістів. З останніх гучних новин – тиск на кримськотатарську газету Qırım(«Къырым»), на яку склали 6 адміністративних протоколів, оштрафувавши на великі суми. І це не враховуючи обшуків у будинку засновника видання Сейрана Ібрагімова та головного редактора Бекіра Мамутова та в редакції газети. Зараз загальна сума всіх штрафів наближається до мільйона рублів. І для газети, яка тримається тільки за рахунок передплати та постійних читачів, цей виклик точно не з найпростіших. Я вважаю, що це класичний приклад системного тиску на незалежну кримськотатарську редакцію. Також за минулий рік у Криму відкрили вже понад тисячу адміністративних справ за так звану дискредитацію російської армії. Ідеться про звичайних людей, які висловлюються проти СВО.
Водночас, у 2023 році в Криму відбувся проросійський медіафорум, який називався «Журналістика в період СВО». Так ось, у резолюції цього форуму вказували на те, що в умовах цієї так званої СВО журналісти стали бійцями інформаційного фронту. І це по суті відкрита декларація цілей сучасної провладної російської журналістики. Від кримських журналістів вимагають того ж самого, і тому на них дуже тиснуть.
Про переслідування незалежних журналістів
Щодо активістів і громадських журналістів – силовики регулярно застосовують незаконні затримання, профілактичні бесіди, застереження. Серед цивільних журналістів є ті, хто вже відсидів адміністративні арешти або отримував дуже великі штрафи на різні суми. Наразі ми також знаємо про 18 заарештованих за різними кримінальними справами журналістів у Криму, які співпрацювали з різними медіа, 17 вже етаповані з Криму і утримуються у вʼязницях і колоніях, розкиданих по всій території російської федерації. 15 з них вже засуджено до тривалих термінів позбавленні волі. Але з їхніми арештами незалежна журналістика в Криму не припинила своє існування, просто цим стали займатися інші люди, десь змінюються методи й способи, але робота триває.
За ситуацією з журналістами в Криму зараз постійно стежать кілька міжнародних організацій, також Національна спілка журналістів України зі свого боку неодноразово закликала посилити міжнародний тиск на росію задля звільнення українських журналістів. Тим, хто залишається на волі, працює журналістом у Криму це, безумовно, дає сили і натхнення працювати далі.
Ми пройшли складний, але важливий шлях від дискусій про існування громадянської журналістики як такої до неформальної інституціалізації цього явища, і зараз багато громадянських журналістів уже працюють з професійними редакціями.
Про те, що дає сили і натхнення працювати далі
Люди, які перебувають в увʼязненні, практично ізольовані від реалій, і що довше вони там, то складніше чути їхній голос, їхні особисті історії. Тому поки ти залишаєшся на волі, ти відчуваєш відповідальність і намагаєшся бути їхнім голосом. Мовчання ж у такій ситуації – це наче зрадити себе. Я не хочу зраджувати себе, я хочу допомагати своїм колегам, людям у Криму, бо знаю, що зараз вони потребують інформаційної підтримки, розголосу, хочуть розповідати свої історії.
Нещодавно ми були в родини журналіста Османа Аріфмеметова, планували випити кави, дізнатися новини й поїхати додому. Але в підсумку провели там дуже багато часу до пізнього вечора, бо в батьків Османа, як і в рідних інших політвʼязнів такі зустрічі залишають надію, що за свободу їхніх близьких борються не тільки вони, а й інші люди. А це і є надія на звільнення.
Про важкі й важливі журналістські теми
Зараз я пишу новини та аналітичні тексти про судові процеси над політичними увʼязненими в Криму, переслідування активістів, адвокатів, представників незалежних релігійних організацій. Також ми з колегами завжди намагаємося писати про тортури або незаконні методи ведення слідства, якщо їх застосовували. Авжеж, це ризиковано і складно, але на конкретних прикладах пояснює, як у Криму зʼявляється багато кримінальних справ.
Одним з моїх останніх текстів у 2024 році був матеріал про головну редакторку дитячого кримськотатарського журналу «Арманчыкъ» Едіє Муслімову, яку затримали співробітники ФСБ біля її будинку і півтори доби тримали в управлінні ФСБ без звʼязку, не допускаючи до неї адвоката. Тільки після активних пошуків родичів і реакції міжнародних правозахисних журналістських організацій Едіє Муслімову відпустили.
Особливу увагу останнім часом приділяю темі примусового вивезення політвʼязнів із Криму. Ця тема мені дуже близька й перегукується з темою депортації кримських татар у Середню Азію в 1944 році. Авжеж, ніхто тоді не вибирав таку долю, як і зараз не вибирає правозахисник Різа Азетов, якого вивезли в Якутію за майже 9 тисяч кілометрів від Криму. Або мій друг, колега, журналіст Ремзі Бекіров, який схуд уже на 15 кілограм у колонії в Хакасії – це понад 5 тисяч кілометрів від Криму. Їхні історії – це приклади наймасовішого кейсу, за яким ми також слідкуємо, – це кейс кримських мусульман, яких засудили за сфабрикованими звинуваченнями в терористичній діяльності. І зараз таких осіб уже 117.
При цьому, коли я беруся за якісь конкретні кримінальні справи, я завжди намагаюся зберігати постійну увагу – від моменту затримання до вироку, потім стежу, що відбувається з людиною після вироку. З одного боку, це занурення в тему дозволяє зберігати людяність в матеріалах, підтримувати звʼязок з родинами. З іншого боку, на прикладі однієї кримінальної справи, в яку ти занурюєшся, ти дуже яскраво розумієш логіку і мислення російського слідства в аналогічних справах.
На одному з тренінгів я отримала дуже цінну на мій погляд пораду, що за можливості завжди потрібно цікавитись долею людей, про яких ви написали хоча б один текст.
Важливим у моєму житті за останні два роки було навчання роботі з подкастами. Ми з колегами з редакції «Ґрати» взялися за цю ідею з аудіоісторіями, бо нам хотілося, щоб розповіді про репресії в Криму були розказані живими голосами людей, які їх пережили.
Свого часу я записала інтервʼю з батьком громадянської журналістки Ірини Данілович Броніславом Олександровичем. І коли ми зустрілися, він сказав, що погодився на це інтервʼю, бо довіряє мені. На жаль, кілька місяців тому його не стало, звільнення доньки він не дочекався. Але його інтервʼю, його голос, його тексти – це важливе свідчення, і це мій маленький внесок у відновлення справедливості в майбутньому.
Про обшуки в будинку та тиск силовиків
У лютому 2024 року в моєму будинку пройшов обшук – він почався близько 6 годин ранку. Прийшло близько 20 осіб, частина з них перестрибнула через паркан, решта вже відкрила двері. Звісно, ці люди проникли на територію нашого двору незаконно, ніхто з них не представився, але двох я впізнала. Майже всі були в масках. Майже всі, крім понятих (а це були дві дівчини, яких вони привезли з собою), були озброєні. Мені зачитали постанову про обстеження житлових приміщень у рамках підозри в кримінальній справі, але копію постанови про обстеження і копію акта про вилучення мені не залишили. Цілеспрямовано шукали носії інформації, документи, питали, де мій закордонний паспорт. У підсумку в мене вилучили відеореєстратор з домашніх камер спостереження, ноутбук, мій та дитячий телефони, карти памʼяті. Адвокатів, яких я встигла повідомити про обшук, у будинок не пустили.
Також додам, що співробітники поліції приїхали на 5 легкових машинах, деякі з них були без номерів. Після цього вони повезли мене у Сімферополь – це десь 2 години їзди від мого будинку в Джанкої. І вже там склали протокол доставлення і склали два адміністративні протоколи. Під час складання матеріалів поставили три запитання – чи є я журналісткою якоїсь редакції, чи є я адміністратором фейсбук-сторінки з імʼям Лутфіє Зудієва і чи використовую я фейсбук-сторінку у своїй професійній журналістській діяльності. Стало зрозуміло, що і обшук, і все, що відбувалося, це повʼязано з моїми текстами, з моєю журналістською роботою та моїми інтервʼю, які я даю різним медіа.
Про ставлення жителів Криму до роботи незалежних журналістів
Люди по-різному ставляться до роботи незалежних журналістів, і це часто повʼязано з їхніми політичними та громадянськими поглядами. Наприклад, про Крим систематично багато років пишуть колеги, яким люди не бояться довіряти свої історії, матеріали адміністративних чи кримінальних справ. І така довіра заробляється роками – завдяки збалансованим текстам і роботі з розумінням стандартів.
Багато родичів політвʼязнів самі повідомляють новини про своїх близьких, і вони хочуть публічності, бо переконані, що це допоможе звільнити їх, і цей розголос працює. Або люди самі телефонують і повідомляють про обшуки та затримання, бо це не раз оберігало інших від незаконних методів ведення слідства та увʼязнення.
Але об’єктивно в Криму є й інша аудиторія – є люди, які налякані і обирають для себе спостереження та мовчання. А є симпатики російської пропаганди, їм не до душі контакт з незалежними журналістами. Але я впевнена, що в будь-якому разі, оскаржувати факти складно. Тому якщо в наших текстах буде правда, буде обʼєктивність, то нам усім буде легше розмовляти одне з одним.
Створено в межах проєкту «Підвищення обізнаності цільових груп в Україні та за кордоном про військові злочини росії проти журналістів у 2024 році та посилення суспільного тиску задля звільнення полонених журналістів», який реалізує Національна спілка журналістів України за підтримки шведської некомерційної правозахисної організації Civil Rights Defenders.
