Газетяр Іван Мельник: «За час війни не було й думки покинути Одесу, бо для мене важлива газета»

Для Івана Мельника з Одеси редакція обласної громадсько-політичної газети «Чорноморські новини», без перебільшення, є рідним домом. Іван Володимирович працює тут майже 40 років! І з них 20 – очолює газету. Через війну скоротили її періодичність – з двох випусків на тиждень до одного – і пропустили друк одного номера. В усьому іншому видання зберегли. Редактор вважає своєю місією продовжувати вести літопис новітньої історії Одеси й України. Літопис нашої боротьби, щоб його й через десятиліття могли читати нащадки.

Без тепла, без зарплатні, але з жаринкою в душі

«Чорноморські новини» – одна з найстаріших в Україні газет і єдина з обласних газет Одещини, яка (з 1929 року) виходить українською мовою. Її редакція працює над випуском номерів у неопалюваному офісі, за підтримки приватних благодійників і частково на волонтерських засадах. Але з війною перший чинник не пов’язаний взагалі, останні два – хіба що у розрізі зменшення доходів: редактор слушно каже, що людям, на жаль, зараз не до передплати газет.

Видання, фактично роздержавлене ще у 2010 році, ще тоді отримало незалежність від влади і, відповідно, вирушило у вільне фінансове плавання. Ледь не єдине, що нагадує про колишній тісний зв’язок, – оренда приміщення у КП «Видавництво «Чорномор’я». Восьмиповерхова будівля, споруджена за типовим проєктом радянських часів, не опалюється із січня 2012 року. Але керівник видання називає відсутність обігріву до певної міри порятунком для редакції: опалення такої площі вилилося б у копієчку.

– Ми вже пристосувалися і взимку працюємо зазвичай у верхньому одязі, – пояснює Іван Мельник. – Якщо стає дуже холодно, збираємося в кабінеті, де верстається газета. Там умикаємо обігрівач, бо комп’ютерна техніка теж не може переохолоджуватися, інакше вийде з ладу.

Власне, нині в офісі постійно перебувають лише головний редактор і його заступниця, а також секретарка і верстальник – за своїм графіком. Журналісти працюють з дому. Поняття повної зарплатні тут немає, є грошова винагорода за відпрацьований час і гонорари. За словами Мельника, журналісти-пенсіонери, серед яких і він сам, працюють на благо видання переважно як волонтери. Інколи йому доводиться докладати навіть частину власної пенсії – добре, що сім’я ставиться до цього з розумінням.

Але ці самопожертви варті великої справи: збереження видання, якому у 2023 році сповнюється 106 років. І де ще побачиш сучасну газету консервативного формату А2? Чотири шпальти «Чорноморки» – саме такі. У кращі часи, тобто ще в січні 2022 року, обсяг газети сягав шести сторінок, а раніше було й вісім. Наклад складає близько тисячі примірників, що, за словами редактора, «на жаль, є тепер типовим для одеських газет».

«Місто часто обстрілювали і ракетами, і з безпілотників, але тут таки не передній край»

За таких обставин колектив зустрів дату 24 лютого 2022 року. Саме цього дня газета вийшла як зазвичай. Черговий, він же перший воєнний, номер надрукувати і доставити передплатникам не вдалося. В Укрпошти тоді виникли серйозні проблеми з логістикою у межах області через ракетні обстріли і наявність блокпостів. Отже, випуск за 2 березня виклали для читачів на своєму сайті chornomorka.com. І це був єдиний номер за 2022 рік, доступний лише онлайн. Вже з 10 березня газета відновила вихід на папері, редакція повернулася до, так би мовити, звичного режиму роботи. І працює так досі.

– Звісно, ми в Одесі відчуваємо війну. Місто часто обстрілювали і ракетами, і з безпілотників, але тут таки не передній край, – ділиться особистими переживаннями редактор. – У мене за цей час не було й думки покинути Одесу, бо для мене важлива газета.

24 лютого вночі він одразу відчув, що починається саме війна. Як і абсолютна більшість українців, певною мірою знав, що раніше чи пізніше це станеться, і водночас не вірилося, що так може бути. Мельник з дружиною Мирославою Романівною живуть неподалік аеропорту, і чули, як його бомбили. Перша думка Івана Володимировича – зателефонувати дочці, яка з дітьми 11 і 8 років мешкає неподалік військової частини. Друга – прийти вранці на роботу і працювати над випуском газети.

Дочку з онуками редактор таки відправив у безпечніше місце – на свою рідну Львівщину. Там вони перебували кілька місяців, але сумували за домом. Коли восени почалося навчання в школі, повернулися.

Мельник, так само, як багато одеситів, дякує Миколаєву та Херсону за те, що затулили собою Одесу від стрімкого просування окупантів. А журналісти знають більше, торкаються до набагато більшої кількості воєнних історій, ніж інші люди.

– Всіх не розповім, бо їх дуже-дуже багато, – говорить Мельник. – Особливо це історії наших поранених хлопців (пацієнтів Одеського військово-медичного клінічного центру, або просто військового шпиталю – Ред.). Уявіть: лише в одному номері ми публікуємо кілька, а то й десятки оголошень про втрату посвідчення учасника бойових дій. Згоріли ці посвідчення, коли хлопці, умовно кажучи, були десь під Херсоном… Або історії жителів Маріуполя, які давали у нас оголошення, бо в них взагалі не було документів. Звісно, такі оголошення друкуємо за символічну плату, а зустрічі з цими людьми дуже важливі.

Воюємо за те, щоб діти купалися в морі, а не бігли до бомбосховищ

– У мене в голові буквально з першої хвилини війни, тільки-но ми з дружиною прокинулися від звуку удару по аеропорту, засів образ: це ж кінець лютого, кінець зими, чекання весни, а я торік посадив молодий сад. Персики, абрикоси, вишні, черешні… З онуками саджав і обіцяв їм, що ці дерева навесні зацвітуть, що ми ходитимемо навколо них, милуватимемось, а потім вони вродять… – пригадує Мельник. – Весна календарна настала, але ми її не відчули своїми серцями. І літа веселого одеського, коли Одеса наповнюється «ще однією Одесою» з приїжджих, – теж.

Купання в морі було під забороною. Тобто такого літа, яким завжди бачили його одесити, не настало. Особливо шкода дітей воєнного покоління: вони не повинні бігти ховатись у бомбосховища замість того, щоб піти до моря скупатися. А сьогодні, на жаль, це так.

Ще кілька слів про власний сад: він є хоч і невеликою, але розрадою для журналіста у важкі часи. Навіть узимку прогулянка садом наодинці додає сил. Іван Володимирович дуже любить саджати дерева й доглядати за ними, адже його дитинство минуло на селі. Докладає сил, аби гарно родили. Минулого року добрий врожай дали абрикоси. З них наварили варення, частину передали і військовим.

Квітучий сад – це і є образ нашої майбутньої перемоги.

На папері – надійніше

– Результати передплати на 2023 рік у порівнянні з минулим залишилися фактично без змін, – уточнює Іван Володимирович. – Це завдяки тому, що ми регулярно звертаємось через газету до читачів з проханням забезпечити примірником не лише себе, а й незаможних сусідів, батьків-пенсіонерів, бібліотеки тощо.

І такі приватні спонсори, готові передплатити «Чорноморські новини» для ближнього, охоче відгукуються – нехай це буде й кілька додаткових примірників з кожного. Окрім того, читачі у прямому значенні слова підтримують гривнею вихід газети. У кожному номері редакція перелічує людей, які переказали гроші на випуск. За словами редактора, таких щоразу знаходиться не менше п’яти – шести. Суми – від зовсім скромних до тисячі гривень, за принципом «хто скільки зможе».

Друковані медіа еволюційно поступилися інтернет-виданням та соцмережам. Але редактор і співробітники редакції мають твердий намір видавати газету в паперовому вигляді й далі, незважаючи на воєнний час. Головна мотивація – щоби надруковане залишилося не тільки для нинішнього, а й для наступних поколінь, щоб через багато років можна було взяти до рук газету й дізнатися про події двадцятого і вже нашого, двадцять першого, століття. Примірники видання неодмінно надсилають до Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, Національної парламентської бібліотеки, Книжкової палати України, головних книгозбірень Одещини.

Видання пережило дуже різні епохи. Однак сама редакція ставиться до газети передовсім як до першоджерела інформації. Навіть з огляду на ідеологію, яку провадили через ЗМІ у радянський період. А в наш час журналісти «Чорноморки» пишуть нашу, українську, історію. З початку війни газета виходить з «шапкою» «Слава Україні! Героям слава!».

– Ми її не змінимо, доки не переможемо! – каже редактор. – А потім на тому місці будуть слова про нашу перемогу. Які саме, ще ніхто не знає. Але найбільше хочеться, щоб цю «шапку» ми замінили якомога швидше!

Основне завдання журналіста під час війни Іван Володимирович формулює чітко і стисло: тримати стрій. Так само, як це роблять зараз українські військові, рятувальники, енергетики, комунальники, хлібороби та представники інших фахів: «Виконувати свої обов’язки чесно, гідно, професійно, так, щоб потім тобі самому не було соромно, і ніхто не міг би тобі дорікнути, що ти не тримаєш стрій».

Виконувати свою місію було б набагато складніше, якби не моральна і матеріальна підтримка Національної спілки журналістів України. До речі, Іван Володимирович є членом правління НСЖУ від Одеської області. Йому серед інших 160 колег з усієї України Спілка надала грошову допомогу в рамках цільової програми ЮНЕСКО спільно з Міжнародною федерацією журналістів. Кожен отримав грошовий переказ в еквіваленті 600 доларів.

– Вважаю, що у воєнному режимі НСЖУ працює абсолютно достойно, – підсумовує Мельник. – Команда голови Спілки Сергія Томіленка добре знає ситуацію і в одеських редакціях, – обласних та районних, і по всій країні. Матеріальна допомога – це суттєва підтримка для подальших регулярних виходів газети. Й усвідомлення того, що журналісти – важливі.

«ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни» – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.