Навіть під тиском війни газета «Рідне місто», що виходить у Мирнограді Донецької області, жодного разу не припиняла свій друк. Увесь цей час її редакція найбільше дбала про те, аби кожен новий примірник потрапив до свого читача. Частина колективу, яка до останнього лишалася в місті, виїхала тільки у вересні 2024-ого. Від лінії фронту тоді їх розділяли всього 2 кілометра… Звідки беруть сили та як вдається зберегти друковане прифронтове слово, розповів головний редактор видання Максим Забєля.
Нині газета виходить на 12 сторінках через кожні два тижні. Її тираж цього року склав понад три тисячі примірників. Над випусками в дистанційному форматі працює чотири людини. За роки спільної роботи вони стали один для одного сім’єю. На сторінках «Рідного міста» пишуть про події в Мирнограді, історії військових та волонтерів, поради для своїх читачів. Через публікації звертаються і до тих, хто виїхав, і до тих, хто залишився. Головний редактор і далі їздить у рідне місто, аби на власні очі перевірити всю отриману інформацію.
24 лютого 2024 року шукали альтернативну типографію
Наближення російських військ редакція «Рідного міста» відчула ще в 2014 році. Уже тоді газета переглянула свою інформаційну політику та змінила контент. Хоч на той момент Мирноград і не обстрілювали всіма можливими видами зброї, редакція відчувала безпекові загрози. Усупереч усьому продовжувала розвиватися та тільки нарощувала оберти.
«Тоді ми зрозуміли, що нампотрібно долучати наших читачів до українського слова», – прокоментував Максим Забєля. – На момент повномасштабного вторгнення кількість матеріалів українською мовою складала 95% контенту. Наша газета залишалася наймасовішим друкованим медіа в регіоні і виходила тиражем понад 6 тисяч екземплярів. Тижневик став повнокольоровим. Ми збільшили й кількість сторінок. Свого часу друкували її на 16 шпальтах. Усі ці зміни дозволяли нам утримувати досить високий рівень довіри нашої аудиторії та бути успішним локальним медіа».
Напередодні 24 лютого 2022 року редакція «Рідного міста» здала черговий випуск газети в друк. На той час працювали із харківською типографією «Фактор-друк». Утім, звідти перестали відповідати на дзвінки. Тож у день повномасштабного вторгнення Максим Забєля шукав альтернативну друкарню. Відтоді працюють із видавництвом «Краматорський друкарський дім».
«Єдине, на що ми орієнтувалися, – це запит наших читачів, ми відчували їх підтримку» – пригадує редактор. – У перші дні була досить важка ситуація. Колеги з Краматорська, Покровська, Добропілля, Селидового припинили друк. Дуже просто в такій ситуації невизначеності було піти за загальним рішенням, але ми не могли дозволити це собі через кілька речей. Перш за все, ми розуміли, що Збройні сили України міцно тримають оборону. Більше того – у нас оформлена підписка, ми отримали за неї кошти на свій рахунок. Як ми могли в умовах війни не виконати свої зобов’язання перед нашими читачами?»
На початку великої війни газету все ж таки надрукували. Утім, через призупинення роботи відділень «Укрпошти» свіжий номер «Рідного міста» передплатники отримали тільки за кілька тижнів.
«Ми компенсували цей період вимушеного простою перед читачами за рахунок того, що зробили додатковий наклад», – поділився Максим Забєля.
Наприкінці минулого року через наближення лінії фронту та евакуацію місцевого населення наклад газети зменшили вполовину.
«Наші публікації допомагають людям»
Читацька аудиторія «Рідного міста» розділилася на дві частини: одна – це ті, хто лишився у місті, інша – ті, хто виїхав. Тож редакція намагається балансувати між ними та задовольнити запити максимальної кількості своїх читачів.
Ті, хто до останнього лишається в Мирнограді, потребують інформації про гуманітарну допомогу, можливість отримання державних послуг у дистанційному форматі або ж варіанти евакуації. Натомість переселенці хочуть знати, що відбувається вдома, чи вціліли їхні оселі, як живуть їхні друзі й знайомі.
«Через постійні перебої з електрикою та з мобільним зв’язком вага друкованої преси як джерела інформації у прифронтових містах зростає», – говорить Максим Забєля. – Для багатьох жителів Мирнограда, які виїхали через постійні обстріли, це не тільки паперовий носій інформації, – наголошує він, – для них це емоційний зв’язок з рідною громадою. І ми повинні забезпечити його, доки вистачає на це сил і ресурсів».
Головний редактор «Рідного міста» пригадує, що їхні читачі, які опинилися в Дніпропетровській, Кіровоградській, Полтавській областях, телефонувати з питаннями: як вони можуть отримувати газету. Відтак прийняли рішення розповсюджувати примірники газет у евакуаційних хабах, де перебувають мирноградці.
Ще до наближення лінії фронту Мирноград став містом, в якому приймали транзитом переселенців із Бахмута, Волновахи, Маріуполя, Авдіївки, Часового Яру. Близько двох із половиною тисяч людей – лишилися. Тоді редакція створила універсальну «мапу переселенця», аби кожен із них міг швидко зорієнтуватися в громаді. Газета наповнилася інформацією про точки соціальної допомоги, про те, де знайти житло, роботу, отримати психологічну допомогу та підтримку.
Журналісти почали писати історії про цих людей. Підготували близько 30 свідчень очевидців про воєнні злочини рф та жорстокість російської армії.
«Через історії, опубліковані на сторінках газети, переселенці знайомилися, допомагали одне одному, обмінювалися контактами, – розповідає головний редактор, – комусь вдалося допомогти з відновленням документів, хтось працевлаштувався, хтось знайшов безкоштовне житло. Ми розуміли, що робимо корисну справу й допомагаємо людям переживати важкі часи».
Історія постійного читача Петра Рогача надихає працювати далі
У мирноградської газети «Рідне місто» є пул найбільш відданих читачів. Серед них – 97-річний Петро Рогач. Чоловік передплачує газету від перших днів її заснування. На початку повномасштабної війни, коли більшість друкованих видань України припинили випуск через бойові дії, Петро Дмитрович вирішив для себе, що і «Рідне місто» більше не виходить. Через це навіть не перевіряв поштову скриньку. А вже за кілька тижнів йому зателефонувала поштарка й запитала, чому він не забирає звідти «Рідне місто».
«Тоді він підійшов до скриньки, а в ній лежить три випуски газети, – переповідає розмову із читачем Максим Забєля. – У нього з’явилися сльози на очах, каже, як це так, газети в Києві не виходять, а моя з Мирнограда – виходить…»
«Дуже важко дається невизначеність»
До війни фінансова стабільність редакції базувалася на передплаті, надходженнях від реклами та договорів на висвітлення діяльності. Через масову евакуацію кількість підписників скоротилася, а рекламні надходження фактично відсутні. Нині редакція в постійних пошуках грантової підтримки.
«У 2022 році рік ми працювали без донорської підтримки, оскільки отримали кошти від підписки. Вже в 2023 році ми почали брати участь в грантових проєктах. Тоді ж звернулися до Національної спілки журналістів України, яка нас підтримала і продовжує підтримувати, – говорить головний редактор «Рідного міста», якому сьогодні доводиться працювати не тільки газетярем, а й в новому для себе амплуа: грантового менеджера. «Наразі в нас немає, на жаль, державної програми, яка б підтримувала прифронтову пресу так, як підтримуються, наприклад, загальнонаціональні телеканали в межах інформаційного телемарафону. Ми не маємо стабільної грантової програми тривалістю, щонайменше, шість місяців. Всі організаційні моменти можна вирішити: і з друком, і з логістикою, і зі зміною режиму роботи. Натомість дуже важко дається невизначеність».
Утім додає, що не опускатиме руки й продовжуватиме випуск газети за наявності мінімальних ресурсів.
У «Рідне місто» Максим Забєля прийшов фотокореспондентом, потім почав писати, згодом став заступником головного редактора й ось уже впродовж 11 років очолює редакцію.
«Як би пафосно це не звучало, але для мене робота в газеті, це 80 відсотків мого життя, – говорить він. «Дуже важко навіть уявити, що ти все це втратиш. У нас із колегами до останнього була віра і сподівання, що лінію фронту вдасться втримати. Зараз же будемо продовжувати шукати нові можливості для виживання».
«ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни» – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
