Ірина Мартинова з чоловіком Павлом Піскуном – удруге вимушені переселенці. Уперше родина медійників вибиралася з окупованого Донецька в липні 2014 року. А в березні 2022-го вони опинилися у Чернівцях, покинувши Дружківку, де мешкали, і сусідній Краматорськ, де працювали. Ірині й Павлові довелося майже самотужки опановувати нові професійні навички. Як це було – у розповіді Ірини для НСЖУ.
«З вікна ми побачили вдалині вогняний гриб»
31-річна Ірина Мартинова протягом трьох років працює журналісткою онлайн-видання «Антикризовий медіа-центр – Краматорськ» – acmc.ua. Ця громадська організація була створена у 2015 році для інформування і практичного просвітництва жителів громад Донецької і частково Луганської областей. Журналісти робили акцент на децентралізації, розповідали про державні послуги, що надаються місцевим жителям, про те, як відкрити власну справу, про історії успіху донеччан та луганців на своїй землі тощо. Автори писали для сайту статті і знімали відеосюжети.
Напередодні повномасштабної агресії РФ Ірина ще встигла відвідати Удачненську громаду Донеччини, але відеосюжет з мирного життя так і не був оприлюднений, бо втратив актуальність: настало 24 лютого 2022 року.
– О п’ятій ранку нас із чоловіком розбудив вибух. З вікон нашого орендованого помешкання, що виходять на поле, ми побачили вдалині вогняний гриб, – згадує Мартинова. – Тобто Краматорськ уже бомбили (а ми жили в Дружківці, за 18 км від Краматорська). Ми прокинулися в новій реальності, і всі заплановані для сайту матеріали тепер не мали жодного значення. Довелося швидко подавати читачам інформацію, завдяки якій вони могли б врятуватися й вижити: що робити, якщо зникне світло, зв’язок, вода, як поводитися під час обстрілу і таке інше.
Наближення великої війни для Ірини й Павла витало в повітрі з початку 2022 року. Адже ці відчуття пара медійників уже пережила майже вісім років тому, коли жила в Донецьку. Тоді проросійські мітинги у місті, відверто агресивна поведінка сусідів-росіян, уся мілітаризація донецького простору врешті-решт закінчилися окупацією. Поблизу Краматорська з 2015 року було відносно тихо, але коли в лютому різко посилилися обстріли на лінії розмежування, а 22 лютого Росія оголосила про визнання «ДНР» і «ЛНР» у рамках адміністративних кордонів відповідних областей, Ірина й Павло морально приготувалися до найгіршого, хоча й дуже не хотіли в нього вірити.
У Дружківці вони перебували до середини березня, аж поки росіяни не почали інтенсивно атакувати Краматорськ: над містом пролетіли два перші ворожі бомбардувальники.
– З самого початку бойових дій, враховуючи власний досвід, я зрозуміла, що виїжджати таки доведеться, – зауважує Мартинова, – інакше наше життя опиниться під загрозою. Питання було тільки в часі. Працювати стало майже неможливо: через активні бойові дії під Ізюмщиною, з якою ми пов’язані територіально, зник інтернет. Потім, мабуть, через порушення логістики з цим районом різко подорожчали продукти. Пам’ятаю, пішли ми в супермаркет, а там пачка рису коштує 100 грн, хоча тиждень тому коштувала 40 грн. Усі думки були про те, як роздобути харчі, як зняти готівку з картки. Навколо банкоматів, як і всюди, виник ажіотаж.
Їхали в «нікуди», зупинилися в Чернівцях
Із Дружківки вирушили разом з родиною друга на їхній автівці. Тобто евакуація, на щастя Ірини й Павла, виявилася безплатною і майже безперешкодною. Дорогою ночували в Олександрії в дитячій лікарні, потім у Хмельницькому – просто на підлозі якогось освітнього закладу разом з багатьма іншими біженцями. На третій день дісталися Чернівців. Тут в Ірини й Павла не було знайомих, а зупинилися в цьому місті тільки тому, що це одна з крайніх точок України, і вона відносно безпечна.
– Просто їхали, їхали і доїхали, – констатує Ірина.
Грошей на проживання багато не мали, та й «накривала» повна невідомість: у те, що війна закінчиться за місяць-два, вже не вірилося. Зателефонували на волонтерську лінію для переселенців. Там приїжджих і скерували до гуртожитку одного з освітніх закладів – місця компактного проживання ВПО. У ньому Ірина та Павло мешкають і досі. За житло не платять нічого, хіба що відшкодовують дрібне лагодження будівлі. До чернівецького прихистку в журналістів з Донбасу претензій немає.
– Умови тут нормальні як для гуртожитку. Кімната три на чотири метри, кухня загальна і душ загальний. Якось так і живемо. Жити можна, – кажуть журналісти-переселенці.
Самі собі оператори
А от з роботою все відчутно ускладнилося. У мирний час Павло Піскун працював журналістом місцевої телерадіокомпанії «Регіон-Донбас». Ірині, як ми зазначали вище, також доводилося готувати телесюжети. Обоє виїздили на зйомки, як і належить, разом із професійними операторами. Тепер колеги з Краматорська, що вправно володіють камерою, роз’їхалися по різних куточках України. Ірина дистанційно продовжує роботу у тому ж онлайн-медіа acmc.ua, але тепер вимушена знімати власноруч, тому у форсованому режимі опановує відеозйомку. Відеокамери не має – знімає на смартфон.
Так за дев’ять місяців Мартинова поступово стала мультимедійною журналісткою.
– Наша громадська організація фінансується переважно грантовими коштами, – уточнює Ірина. – Наприклад, за умовами проєкту «ЗмІнИ. Схід», який закінчився у листопаді 2022 року, автори мали створювати відеоконтент. Тому одразу, як приїхали до Чернівців, я почала вчитися знімати відео. Консультувалася дистанційно з нашими операторами, монтажерами. І зараз консультуюся. Вони дають поради, підказують. Переглядаю також навчальні відео.
Інколи брати інтерв’ю в іншому місті Ірина доручала операторові, наприклад, у Львові. Колега підказував теми матеріалів, допомагав знайти там героїв. Журналістка разом із ним складала перелік запитань, вирішувала організаційні нюанси, а потім оператор зустрічався з героєм і записував розмову.
Тематика публікацій теж змінилася: зараз команда сайту створює матеріали вже не про реформи, а про людей з Донеччини – як тих, хто виїхав, так і тих, хто залишився у Краматорську і взагалі в регіоні. У фокусі – їхні долі і життєва стійкість під час війни.
Так само навчається і Павло. Він дистанційно працює редактором на телеканалі «Донеччина.TV», діяльність якого частково змінили через брак працівників і технічні проблеми: хтось не має обладнання, хтось – стабільного інтернету. Тому Павлові доводиться виконувати функції і журналіста, і редактора, на відстані координуючи роботу колег. Піскун самотужки знімає на смартфон – обом доводиться бути «самим собі операторами».
Бути серед своїх
Парк технічних засобів довелося поповнити, і тут колегу-переселенку підтримала НСЖУ. З дому Ірина привезла свій диктофон, смартфон і ноутбук. На новому місці купила стедікам до смартфона і мікрофон-петличку. Та от халепа – ноутбук безнадійно зламався, ремонт обійшовся б дуже дорого. Журналістка звернулася по допомогу до Центру журналістської солідарності НСЖУ у Чернівцях: написала заяву і безкоштовно отримала ноутбук. Окрім того, від цієї ж організації разом з чоловіком отримували грошову допомогу.
Але моральна підтримка далеко від дому не менш важлива за технічну. Журналісти-переселенці з Донеччини відчули, що вони в колі по-справжньому своїх, зокрема, на День журналіста в 2022 році. Професійне свято медійники з Краматорська, Слов’янська, Маріуполя, які живуть нині в Чернівцях, відзначили разом з чернівецькими колегами.
– Так, мені довелося дещо переформувати роботу, але думаю, що на майбутнє це буде дуже класно, – підсумовує Ірина свої професійні перетворення. – Хоча оператора іноді таки бракує – деякі моменти, безперечно, краще знімати разом – я відчуваю, що стала більш мобільною. Коли повернемося до Дружківки, частину сюжетів тепер зможу знімати сама, бо оператор не завжди може приїхати з Краматорська. Мені легше буде й вести стрими. Така необхідність час від часу є: наприклад, ми вели шестигодинний онлайн-марафон у 2021 році до 30-річчя Незалежності.
Світ за очі – тільки б не в окупації
Ірина й Павло мріють побачити свій дім, але це станеться, вочевидь, не скоро. Їхні рідні, друзі, та й більшість жителів Дружківки і Краматорська перебувають в евакуації. У цих містах зараз жити дуже складно. Обстріли майже не припиняються, росіяни руйнують місто, і умов для проживання там майже немає.
А драматичний досвід контакту з окупантами Ірина має: навесні 2014 року Донецьку обласну державну телерадіокомпанію, в якій працювала Мартинова, захопив сумнозвісний «Оплот» разом з іншими сепаратистами. Проукраїнських медійників змушували співпрацювати з «новою владою». Від спогадів про пережите в Ірини досі мороз по шкірі.
– Нас зібрали в залі і сказали: будете їздити у Слов’янськ (він тоді був окупований), показувати, «как работают наши мальчики», – обурено згадує вона. – Обіцяли й зарплату. Але яка зарплата цього варта? Один із журналістів поцікавився: а якщо я матиму іншу думку про події? Йому відповіли щось на кшталт «У вас не може бути іншої думки», бо є «правильна», а «інша» – то «неправильна» думка. Тоді ми зробили, напевне, найкраще, що могли: припинили ходити на роботу. Написали заяви на відпустку і з 30 квітня не працювали. Хоча нам погрожували, що візьмуть наші адреси з особових справ, ходитимуть по домівках і примусять з’являтися в офіс. Але так ніхто з окупантів і не прийшов. А 23 липня першим же рейсом на Дружківку, коли була звільнена північна частина Донеччини, ми з Павлом виїхали з обласного центру. Звісно, страх перед повторною окупацією у мене був, і це теж вплинуло на рішення покинути Дружківку зараз. Адже окупація – гірша за смерть: страшно бути безправною лялькою в чужих руках, коли з тобою можуть зробити що завгодно.
Ірина каже, що вдруге переїздити було простіше: приблизно уявляла, що саме на неї чекає, які речі необхідно з собою взяти і таке інше. Але почуватися по-справжньому впевнено журналісти-переселенці зможуть тільки в разі нашої перемоги.
“ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни” – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
