З рідного міста Херсона працівницю газети «Гривна» Анну Москалюк «вигнали» російські окупанти: після того, як вони запропонували її трирічному сину постріляти, жінка втікала світ за очі, рятуючи життя – і дитини, і своє. Про сім блокпостів, розмову з «кадирівцями», розстріляні машини з людьми і рідний жовто-блакитний прапор Анна розповіла журналістам НСЖУ.
24 лютого Анну розбудив дзвінок від мами. Він був дуже раннім – о 4.50 – і вже тому не віщував нічого доброго.
– Мама сказала, що почалася війна. Я спочатку не зрозуміла. Була ще майже ніч, і здавалося, що це все сон, бо повірити в таке було неможливо, – згадує той жахливий ранок жінка.
Та потужні вибухи, наче холодний душ, швидко «розбудили» свідомість. З усіх боків на мирних херсонців насувались дула танків. Місто було за крок до повної окупації.
– Пролунав потужний вибух. Мама працює в центрі, а живе трохи далі. Я набрала її, а вона не взяла слухавку. Було моторошно, в голову лізли страшні думки. Потім, коли вона мені передзвонила, виявилося, що в місті танки: їздять вулицями й пострілюють, ніби сповіщають, що вони «прийшли», – продовжує наша співрозмовниця.
Ось тільки замість хліба-солі на рушнику окупанти отримали від херсонців запеклий спротив.
– Почалися протести. Я їх називаю «протестами незламності». Люди виходили, щоб не пускати в місто нікого з важкою технікою, але окупантам було все одно. Я думала, що вони зайдуть, а потім за день-два все скінчиться, – ділиться роздумами Анна Москалюк. – Але не тільки за два дні, а й за два тижні нічого не закінчилося. Я дуже боялася настання ночі. Тоді ми бачили в новинах, що вони заходять в деякі приватні будинки, в квартири, забирають і вбивають людей.
«Зупинився танк, і окупант запитав дитину: «Ты хочешь пострелять?»
Але і це не було найстрашнішим. Одного дня Анна гуляла разом з сином на дитячому майданчику. І саме поряд із ним несподівано зупинився танк із «Zеткою». З люка виліз військовий і прискіпливо подивився на сина Анни.
–…І окупант запитав дитину: «Ты хочешь пострелять?». Це було дуже страшно. Я забрала дитину, і більше ми не виходили з двору, – говорить тремтячим голосом медійниця, згадуючи цей епізод.
– Якось син запитав у мене: «Чиї це солдати? Вони хороші чи погані?». Я сказала, що це російські солдати, і вони погані. Він усе зрозумів, – переконана Анна.
«Я розуміла: якщо скажу щось не те, то нас просто пошматують»
Десь за два місяці перебування в окупації стало вкрай нестерпний. Мало не щотижня родина Анни то спаковувала, то розпаковувала речі. Зрештою жінка сказала: «Або ми виїжджаємо всі, або не виїжджає ніхто…» За дві години зібралися і виїхали з дому. Порожні вулиці міста. Розстріляні машини цивільних. Обгоріла техніка окупантів. Ці страшні картинки закарбувалися в пам’яті жінки назавжди.
– Цю дорогу неможливо забути, пам’ятатиму її скільки житиму. Дорога страху, смерті й невідомості. Коли ми виїхали на центральні дороги міста, побачили розбиті машини. Просто перед нами на центральній вулиці міста була розстріляна машина з людьми, які намагалися виїхати трохи раніше, ніж закінчиться комендантська година, – описувала початок евакуації Анна.
Блокпости на виїзді з Херсона вдалося швидко проскочити. Рашисти майже нічого не перевіряли. Та що ближче родина Анни під’їжджала до лінії розмежування, то прискіпливішими ставали загарбники.
– На деяких блокпостах вони були дуже смішні, тому що не були схожі на вояків, а на інших були «кадирівці» – ці були дуже страшні і «до зубів» екіпіровані, в них було все захищене: голова, обличчя, руки, ноги, спина, живіт… Коли майже доїжджали до Баштанки (це був шостий чи сьомий блокпост), то там окупанти були вдягнуті в старі спортивні костюми, старі кросівки і рукавички для садівництва (я так розумію, що вони все це в місцевих жителів забрали). Вони були з автоматами. Один другому каже: «Іди до їхньої машини, тому що вони нас знімали на камеру. Вона не має права знімати мою рожу, тому що я не хочу попадати в іхній тєлєвізор». Він підійшов до мене, показав, щоб я відчинила дверцята, і каже мені: «Виходь». Я коли багато сиджу, то дуже погано розходжуюся, бо в мене була травма хребта, – каже медійниця. – Я витягла всі речі, що в мене були. Він побачив мої хворі ноги і каже: «Чего ты переживаешь, мы пришли к вам в гости». Я розуміла: якщо скажу щось не те, то нас просто пошматують. Кажу: «Мені не треба такі гості, мені треба додому, в мене дитина позаду». І почала плакати. Тоді він відійшов і дозволив їхати далі.
Вдруге сльози виступили у Анни на очах від щастя. Проїхавши сіру зону, вона нарешті побачила блакитно-жовтий прапор і наших військових.
– Вони по кущах стояли й показували, щоб ми проїжджали швидше. Там далі був блокпост. Ми зупинилися. Я вийшла з машини і обійняла того хлопця. Я прекрасно розуміла, що ці люди мене захищають, вони нічого поганого ні мені, ні моїм дітям не зроблять, – каже наша співрозмовниця.
«За Херсоном почала сумувати одразу»
Нині Анна з родиною мешкає в Калуші. Доглядає за сином, якому незабаром виповниться три роки, а чоловік працює. За новинами з Херсона, звісно, стежить дуже уважно і наступного літа планує повернутись на свою батьківщину.
– За Херсоном почала сумувати одразу. Я дуже теплолюбна людина, мені важко перебудуватися і звикнути до нових умов. Було дуже боляче усвідомлювати, що ми їдемо з міста в невідомість, що це подорож на невизначений термін. Потрібно було зрозуміти: не вийде в будь-який момент зібрати валізи і поїхати додому, і це відчуття просто нестерпне. Дуже хочеться наступного літа бути вдома, в моєму рідному сонячному місті, – каже працівниця газети «Гривна» Анна Москалюк.
“ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни” – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
