Ганна Водницька – журналістка з Херсонщини. Працювала в місцевому виданні «Трудова слава». Пів року разом з дітьми прожила в окупації. Тепер її дім – в іншій частині країни і чи повернеться в рідне Новотроїцьке, після пережитого жаху, Ганна не знає. Спеціально для НСЖУ її історія.
«Я стояла, наче побита, і намагалася усвідомити, що відбувається»
23 лютого в редакції новотроїцької газети «Трудова слава» кипіла робота. Номер готувався до друку, але цього разу, як ніколи, він чомусь давався дуже важко. Ближче до вечора колектив зібрався на літучку. Але редактор заговорив раптом геть не про роботу. Всі отетеріли.
– Наш редактор сказав, що надійшла інформація, ніби вночі на нас може напасти Росія. Була така тиша… Ми просто не повірили і, спантеличені, пішли додому, – розповідає Ганна.
Тоді в голові засіла лише одна думка: «Хіба таке можливо»? Але щоб переконатися, чи справдяться слова редактора, варто було дочекатися ранку наступного дня.
– О 5.30 мене розбудив дзвінок моєї сестри, яка на той час була в Херсоні. Вона подзвонила і сказала: «Сестричко, почалася війна!». Я в розпачі вибігла на вулицю. Почула вибухи… Горизонт був весь червоний, в повітрі висів запах гару… Така була розгубленість, такий страх… Сльози, відчай… Я стояла, наче побита, і намагалася усвідомити, що відбувається, – із сумом згадує журналістка.
У перший день війни в місті повністю припинили роботу всі державні установи, позачинялися магазини. Проте колектив газети «Трудова слава» в повному складі прийшов на роботу.
– Звичайно, 24 лютого нам не привезли газету, яку ми напередодні таки здали в друк. Пошта ж теж не працювала… Було зрозуміло, що видавати її далі ми більше не зможемо. Вирішили переходити в соціальні мережі, де до того моменту не працювали, – розповідає Ганна Водницька. – Створили сторінки у Вайбері, Телеграмі, Фейсбуці, там подавали інформацію на соціально важливі теми. Писали, де можна купити хліб, де працюють термінали, адже здебільшого люди розплачувалися картками. Повідомляли, де можна купити борошно, бо воно одразу стало дефіцитним продуктом.
Наприкінці березня в місті збільшилася кількість бойовиків. 25 березня жителі Новотроїцького вийшли на один з найбільших мітингів на підтримку України.
– Люди вийшли на площу з національною символікою, із саморобними плакатами, на яких написали, хто такий Путін, куди йти російському військовому кораблю, що Херсонщина ніколи не буде ХНР, і таке інше. Всі разом співали гімн України, а потім йшли вулицями до селищної ради, скандуючи: «Новотроїцьке – це Україна!», «Херсон – це Україна», «Запоріжжя – це Україна!», «Маріуполь – це Україна!». Ми впевнено заявили, що ми справжні українці, що любимо свою Батьківщину й не дозволимо її поневолити російським окупантам, – веде далі Ганна.
Окупанти неодноразово намагалися потрапити до приміщення редакції газети, тому працювати доводилося за зачиненими дверима.
– Тричі приходили до нас у редакцію. Перший раз – просто постукали і пішли, на другий раз – спробували відчинити двері, та їм це не вдалося, теж пішли. Ми перебували в одному приміщенні з соціальною установою, від неї нас відділяли двері, якими вже давно не користувалися – ми зробили там собі полички під документи, – ділиться спогадами журналістка. – А на третій раз вони прийшли і вибили ці двері. Схоже, щось шукали. Дякувати Богу, нас на той момент не було в редакції, бо ми працювали до обіду, а потім йшли додому
«Попереду був блокпост «Василівка», про який тепер знають, мабуть, усі»
У травні в Новотроїцькому повністю зникли телефонний зв’язок та інтернет, через що редакція остаточно припинила свою діяльність. Але виїжджати Ганна однаково не квапилася, аж доки в серпні окупанти не почали нав’язувати свої правила і змушувати дітей здобувати російську освіту.
– Тоді почали ніби готувати школи до нового навчально року і формувати класи. Примушували навчатися російською. Зрозуміло, що навчатися у російській школі ніхто не збирався, і я остаточно вирішила, що нам треба їхати з міста, – говорить Ганна.
До евакуації готувалися заздалегідь: з території, яка перебувала під контролем загарбників з перших днів війни, виїхати було дуже непросто. Більшість перевізників бралися вивозити тільки жінок, дівчат і маленьких хлопчиків. А сину Ганни на той момент було 15, тому більшість водіїв у такій послузі відмовляли. Свого рятівника родина знайшла в Генічеську, він зрештою й допоміг вирватися з окупації.
– У нас попереду був блокпост «Василівка», про який тепер знають, мабуть, усі. Ми багато чули про те, що там відбувалося, та коли я побачила це на власні очі, я була в шоці. Це таке знущання з людей! По-перше, навколо все заміноване: крок ліворуч, крок праворуч – і тебе може розірвати на шматки. По-друге, там же немає ні елементарних туалетів, нічого взагалі. Люди посеред дороги, посеред поля нужду справляють, там же сплять, там же їдять, там же стоять у черзі по 5-6 діб! Пам’ятаю, ми стояли в колоні на виїзд, і один з російських вояків, якщо його можна так назвати, підійшов до нашої автівки і сказав: «Ви що, думаєте, ви одна тут з дітьми? Захочу – виїдете, не захочу – ні». А потім до моєї доньки: «Боїшся? Правильно робиш, що боїшся!» Вона одразу в сльози, я ще довго її заспокоїти не могла, – з жахом згадує журналістка.
«Головне, що ми в безпеці і живемо під українським прапором»
Після пережитого утекти від війни хотілося якомога далі. Родина Ганни знайшла прихисток в Івано-Франківську. Тут орендували квартиру, влаштували дітей до школи. Але перші місяці життя на новому місці давалися дуже нелегко. Депресію змінювало відчуття провини, переживання за близьких і знайомих, які залишися на Херсонщині. Ще й випуск газети відновити не вдалося, хоча весь колектив виїхав у безпечні регіони України.
– Я шукала в Івано-Франківську роботу за фахом, але, на жаль, не знайшла. Мені дуже шкода, що я не можу зараз працювати так, як раніше, бо є багато цікавих тем. А я практикую копірайтинг, пишу статті. Мені це подобається, і я вважаю, що вчитися ніколи не пізно. Сподіваюся, що я таки повернуся до своєї звичної роботи, – каже пані Водницька.
А от чи повернеться Ганна з дітьми після перемоги України до рідного Новотроїцька на Херсонщину, поки що невідомо.
– Діти мої просто закохалися в Івано-Франківськ, і вже не хочуть звідси їхати. Звісно, я хотіла б повернутися додому, коли буде можливість, але наразі головне, що ми в безпеці і живемо під українським прапором. Ми не знаємо, як складеться доля, але я точно знаю, що врешті-решт ця клята війна закінчиться, – підсумувала редакторка.
“ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни” – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
