Російські ракети та дрони щодня атакують українські міста, залишаючи за собою руїни, жертви та людське горе. Кожен такий злочин потребує документування — як свідчення для світу та майбутніх поколінь. Фотожурналісти ризикують життям, щоб зафіксувати правду про російську агресію проти мирного населення України.
Про ці та інші виклики інформаційній службі НСЖУ розповів досвідчений фотожурналіст, фотокореспондент видання «Телеграф» Ян Доброносов. За роки війни він став свідком і учасником змін не лише в самій професії фотожурналіста, але й у сприйнятті суспільством роботи тих, хто документує трагічні події.
«Небо «гуде» від безпілотників»
Найперше, що впадає в око – необхідність підвищеної обережності. Російські окупанти систематично застосовують тактику подвійних ударів – повторно обстрілюють ті самі місця через певний час, розраховуючи на прибуття рятувальників, журналістів та цивільних. Ця жорстока стратегія змусила фотожурналістів кардинально переглянути свої підходи до безпеки.
– Фотографи не можуть затримуватися на місці події надовго, мають швидко працювати та бути готовими до негайної евакуації. Кожна хвилина на місці обстрілу може стати останньою, – каже Ян Доброносов.
Другий важливий аспект стосується фундаментальної зміни характеру бойових дій.
– Якщо на початку війни фотожурналісти ще могли працювати відносно близько до лінії фронту, користуючись перервами в артилерійських обстрілах, то епоха FPV-дронів зробила це практично неможливим, – стверджує наш співрозмовник. – Дрони-камікадзе можуть атакувати в будь-який момент. Небо постійно «гуде» від безпілотників, і це створює атмосферу перманентної загрози.
Фотограф каже, що давно не потрапляв на так званий «нуль» – безпосередньо до лінії зіткнення, що раніше було звичною практикою для військових кореспондентів.
Третій болючий аспект – це трансформація суспільного ставлення до фотографій з місць трагедій. Ян Доброносов згадує скандали, які виникали навколо публікації певних знімків, зокрема фотографій з поховань. Те, що раніше сприймалося як нормальна журналістська практика, тепер може викликати гостру критику.
Показати правду, не завдаючи додаткової травми
Взаємодія з людьми в моменти їхнього найбільшого горя є одним із найскладніших аспектів роботи фотожурналіста. Реакції на присутність фотографа надзвичайно різноманітні – від повного розуміння до відкритої ворожості. Дехто без зайвих слів дає себе фотографувати, інші ставлять запитання про мету зйомки, можуть просити показати документи, що засвідчують журналістський статус. Частина людей просто не звертає уваги на камеру, занурені у власне горе. А дехто не розуміє, навіщо взагалі потрібно знімати в такі моменти.
– Це змушує журналістів постійно балансувати між професійним обов’язком документувати події та повагою до приватності людей у момент горя, – зазначає журналіст. – Особисто я думаю, що пріоритет має бути на боці документування подій: за словами психологів, зорова інформація (а фотографія – це саме зорова інформація) впливає на свідомість найбільше. Згадайте – що ви пам’ятаєте про російське бомбардування сирійського Алеппо?.. Насамперед – вигляд розбомбленого міста з фотографій, які облетіли світові медіа…
Водночас Ян Доброносов чітко розуміє необхідність етичних меж у своїй роботі. Він завжди дотримується дистанції, щоб не заважати людям у важкі моменти, використовує довгофокусні об’єктиви, які дозволяють знімати, не вторгаючись у приватний простір. Крім того, він свідомо уникає публікації особливо травматичних зображень. Головний принцип його роботи – показати все, що можна показати, не завдаючи додаткової шкоди людям.
За роки роботи в умовах війни Ян Доброносов став свідком безлічі трагедій, кожна з яких залишила слід у його пам’яті. Серед останніх подій особливо запам’ятався обстріл київського мікрорайону Святошин 24 квітня 2025 року, де за лічені секунди загинули 12 мирних людей. Доброносов працював на місці трагедії і вдень, і ввечері, документуючи масштаби руйнувань та народне горе. Особливо вразила його реакція киян – величезна кількість квітів, які люди приносили на місце трагедії, фотографії загиблих. Ця спонтанна меморіальна акція показала, як суспільство переживає кожну втрату, яким цінним є кожне життя.
Окремо Ян Доброносов згадує удар по дитячій лікарні «Охматдит», цілеспрямовану атаку на дітей, яку фотограф назвав «абсолютним звірством». Ця трагедія стала символом цинізму російської агресії – удар по найвразливіших членах суспільства, по майбутньому нації.
– Робота в «Охматдиті» була особливо важкою через кількість особистих трагедій, які розгорталися одночасно. Кожна сім’я мала свою історію втрати, свою драму, – каже фотограф. – Це був просто треш у розумінні емоційного потрясіння від кількості горя в одному місці.
«Кочовий спосіб життя» Яна Доброносова
Наш співрозмовник, як він сам зауважує, «веде кочовий спосіб життя», постійно переміщуючись між різними містами України. Його робочі маршрути охоплюють Краматорськ, Харків, Київ та інші населені пункти, і досвід показує болючу реальність – в Україні практично не залишилося безпечних місць.
– Я вже не розумію, де небезпечніше, а де відносно спокійніше. Харків потерпає від постійних обстрілів, у Краматорську неможливо нормально виспатися через регулярні тривоги, Київ також весь час атакують, Одеса точно не є безпечним місцем. Ця реальність показує, що російська агресія торкнулася всієї території України, – зауважує фотожурналіст.
Отже, Ян Доброносов планує роботу не за принципом «де безпечніше», а за принципом «де відбуваються події, які потрібно задокументувати». Професійний обов’язок змушує прямувати туди, де багато ризиків, але й велика потреба у фотофіксації.
На думку фотографа, дух українського народу найкраще передають кілька типів сюжетів. По-перше, це вокзали з евакуаціями – місця, де розгортаються драми розлучення, але водночас демонструється організованість та взаємодопомога.
По-друге, це різноманітні акції підтримки – зокрема, заходи на підтримку українських полонених. Ці акції показують, що суспільство не забуває про тих, хто потрапив у російський полон, продовжує боротися за їхнє звільнення.
По-третє, це оперативні знімки з місць обстрілів, які демонструють як жорстокість агресора, так і швидкість реагування українських рятувальних служб.
Робота фотожурналіста Доброносова вражає своїми контрастами. В один день він може їхати в офіційне відрядження з представниками влади на спеціально обладнаному поїзді «Матрикс» – своєрідному «лімузині на залізничних коліях». А наступного дня – добиратися з Краматорська до Києва, подорожуючи в багажнику «Мерседеса», тому що не було інших вільних місць, але треба обов’язково бути в столиці наступного ранку.
Дві головні теми: жахіття війни і стійкість українців
Одна з важливих професійних рис досвідченого фотографа – здатність миттєво помічати важливе там, де інші можуть пройти повз. Ця навичка розвивається роками і стає інстинктивною.
– Приміром, серед натовпу пасажирів на вокзалі відбувається драматична сцена прощання військового з родиною або зустріч після тривалої розлуки – чийсь особистий момент щастя чи горя. Пересічні люди проходять повз, зосереджені на власних справах – знайти таксі, донести сумки, встигнути на поїзд. Фотограф же миттєво реагує на такі моменти, розуміючи їхню цінність як людської історії. Це не означає втручання в приватність – імовірніше, це вміння зафіксувати емоцію, яка розповідає про час, у якому ми живемо, – каже фотожурналіст.
Сучасні технології дозволяють завжди бути готовим до фіксації важливих моментів. Ян Доброносов постійно носить із собою професійну камеру, але також використовує можливості сучасних смартфонів. Він оцінює, яким інструментом краще зняти конкретну сцену в залежності від освітлення, динаміки події. Ця технічна готовність поєднується з розвиненим професійним чуттям, що дозволяє не пропустити важливий кадр навіть у повсякденних ситуаціях.
У роботі Яна Доброносова чітко простежуються дві основні теми, які доповнюють одна одну: жахіття війни та стійкість українців. Фотограф вважає обидва аспекти однаково важливими для створення повної картини того, що відбувається в Україні.
Особливо його вражають щирі людські емоції в умовах війни. Ян Доброносов відзначає парадоксальну закономірність: війна зробила людські стосунки більш справжніми, позбавленими фальші, яка часто присутня в мирний час.
– Сцени прощань та зустрічей на вокзалах, у військових частинах, в аеропортах стають особливо цінними як людські документи епохи. Люди не граються в емоції, не намагаються виглядати краще – вони просто переживають справжні почуття в умовах невизначеності, – каже фотожурналіст.
Коли Ян Доброносов фотографує такі моменти, він завжди пропонує надіслати знімки. Реакція завжди позитивна – люди розуміють, що ці фотографії можуть стати єдиними спогадами про важливі моменти їхнього життя.
Для військових та їхніх родин такі знімки мають особливу цінність, адже вони можуть розлучатися на невизначений термін. Фотографія стає не просто журналістським матеріалом, а особистим скарбом для конкретної родини.
Ян Доброносов розрізняє різні типи зйомок за емоційним впливом. Фотографування щирих людських емоцій – прощань, зустрічей, моментів підтримки – викликає позитивні відчуття, навіть якщо сама ситуація сумна.
Зовсім інакше сприймається робота на місцях обстрілів. Там емоційне навантаження значно важче, робота стає більш механічною, професійною. Фотограф намагається відпрацювати технічно якісно, а емоційне осмислення відбувається пізніше, коли безпосередня небезпека минає.
Одну з найважливіших функцій своєї роботи Ян Доброносов вбачає в інформуванні світової спільноти про реальний стан справ в Україні. Особливо важливо спростовувати ілюзії про можливе «перемир’я» або затихання конфлікту.
– Постійні заяви про перемовини, можливі домовленості, припинення вогню можуть створювати хибне враження у людей, які не живуть в умовах війни. А таких людей, ясна річ, у світі значно більше, ніж тих, хто безпосередньо відчуває на собі російську агресію. Дуже важливо показати світу, що тут немає ніякого перемир’я, що росіяни просто нас далі знищують, – наголошує Ян Доброносов.
Оперативні знімки з місць російських обстрілів мають найвищий «коефіцієнт корисної дії» для міжнародної аудиторії. Вони показують, що війна не припиняється жодного дня, що мирні українці продовжують гинути від російських ракет та дронів.
Найважливіше усвідомлення – що війна змінює всіх без винятку українців. Ця трансформація є неминучою частиною виживання в умовах постійної загрози, яка панує по всій території України.
Фотограф не вважає себе особливим у цьому відношенні. Війна торкнулася кожного жителя країни, незалежно від професії, віку, місця проживання. Різниця лише в тому, як саме ці зміни проявляються у конкретної людини.
Максим Степанов, інформаційна служба НСЖУ
Дискусія з цього приводу: