Усюди зараз «добре», а в нас ще «краще»… Приблизно так сьогодні говорять редактори засобів масової інформації Донеччини та Луганщини про доволі непростий стан справ у своїх виданнях і телерадіокомпаніях.
Всюди зараз “добре”, а у нас ще “краще”… Приблизно так сьогодні говорять редактори засобів масової інформації Донеччини та Луганщини про доволі непростий стан справ у своїх виданнях і телерадіокомпаніях. Розгляду ситуації із доступу українців до преси присвячено Всеукраїнську нараду редакторів національних та регіональних газет, яка має відбутися 25 березня за ініціативи Національної спілки журналістів України. На заході йтиметься, зокрема, про особливості медійного простору сходу.
На війні – не без втрат. В інформаційній – також…
Процеси, що відбуваються у медійному просторі Донбасу, завжди дещо відрізнялися від загальнонаціональних трендів, і саме тому, що тут завжди було дещо складніше, важче, і тут завжди було більше проблем. Можливо, саме недооцінка багатьох викликів та ризиків щодо захисту інформаційного простору сходу України й призвела до втрати у 2014 році частини Донецької та Луганської областей, де перестали існувати, а то й, ще гірше, перейшли на службу російським окупантам десятки редакцій та досить потужна технічна база ЗМІ, що колись діяли у Донецьку, Луганську та інших великих містах.
Та навіть після 2014 року, коли вся підконтрольна українській владі територія обох областей увійшла до зони проведення АТО/ООС, мало хто із високоповажних посадовців, від яких залежало збереження преси на українському Донбасі, визнавав необхідність додаткової підтримки видань і мовних каналів у регіоні. “На загальних підставах”, без огляду на реалії інформаційної війни, у регіоні пройшла у 2016 – 2019 роках кампанія “роздержавлення”, після якої припинили існування десятки патріотично налаштованих україномовних ЗМІ, починаючи з обласної газети “Вісті Донбасу”, що стовідсотково, на всіх 12-16 шпальтах друкувалася українською, й закінчуючи “Краматорською правдою”, що не протрималася у “вільному плаванні” і два роки – закрилась два тижні тому… Пішли в безповоротне минуле й колись найтиражніші “Донбасс”, “Донецкие новости” та інші друковані видання. А тиражі навіть тих газет, що залишилися, продовжують падати, загрожуючи ще більшим зменшенням кількості видань.
Видавець газети “Сватівські Відомості” на Луганщині Андрій Крюков б’є на сполох щодо проблеми із доставки свого видання, яке після переведення сортувального центру із Сватового до міста Рубіжне, тепер – єдиного на всю підконтрольну частину Луганщини, доставляється до передплатників украй незадовільно.
“Для прикладу – ми передплатили пенсіонерам села Воєводське Сватівського району 40 комплектів газети на лютий. А вони перший її номер отримали після 15 числа. Скажіть, як можна читати газету двотижневої давності, а тим більше користуватися програмою ТБ? – запитує Андрій Крюков. – Ми порушили це питання й звернулися в Рубіжанський сортувальний центр, і з’ясувалося: ну просто забули. Так і відповіли на мої запитання: “Ну просто забули покласти на “передвижку”. Тобто, навіть і в ці пересувні відділення, що зараз популяризуються “Укрпоштою”, – забули. Причому, відбувається це неодноразово. Отже, коли говориш про щось серйозне, а тобі відповідають: “Забули покласти…”, то самі розумієте рівень спілкування. А вирішити у правовому полі, виявляється, ніяк неможливо”.
Нещодавно редакція “Сватівських Відомостей” отримала рахунок на послуги із включення передплатного індексу до Каталогу місцевих видань на 2-е півріччя 2021 року. “Тепер за цю операцію, яка чомусь здійснюється двічі на рік і раніше коштувала 1 гривню 50 копійок, ми повинні щоразу сплачувати 519 гривень. Десять місячних передплат я повинен кудись віддавати”, – зазначає видавець.
“Сватівські Відомості” виходять українською мовою. Зареєстроване у 2005 році як двомовне, видання виходить переважно українською мовою. “Якщо ще одним україномовним виданням поменшає в Луганській області, то кому від цього стане краще?” – ставить риторичне запитання Андрій. Найближчі конкуренти “Сватівських Відомостей” – газети, прив’язані одна до міста, інша до району. В обидвох на чолі – редактори, які є депутатами місцевих рад, і обидві газети уклали договори на висвітлення діяльності органів влади, але… “Я не прибічник того, щоби газету хтось фінансував, – наголошує Крюков. – Хтось пішов шляхом того, що уклав договори й розповсюджує газету. Але як можна у такому випадку говорити про незалежність? Адже це теж – повернення до того, що було за часів державних ЗМІ. Тільки просто по-іншому воно тепер виглядає”.
Андрій Крюков принципово не брав участі у виборах. Він не є депутатом, хоча пропозиції були. Жодного статусу, крім як журналіста й засновника друкованого ЗМІ, він не має. Тепер розплачується за професійну незалежність падінням тиражів: колись передплатний наклад “Сватівських Відомостей” сягав 3200 примірників, а тепер – лише 1450.
Проте в області, як і всюди, продовжують стрімко закриватися газети. Нещодавно закрилася газета у Станиці Луганській, що на самій лінії розмежування. Колись Андрій товаришував із сусідами-видавцями з Куп’янського району (Харківщина), який упритул межує з Росією, – там були два незалежні видання. Але засновники обидвох продали свої активи місцевим політсилам. Хтось третій ще тримав власну газету, але змушений був її закрити після виборів у грудні 2020 року.
“Люди із газетної сфери йдуть. А в тих редакціях, що залишились, – по одному або два працівники, – зазначає колега. – Та якщо бути чесним, то утримання ЗМІ – це не основна професія сьогодні. Пишемо й друкуємо матеріали заради тих, хто нас передплачує, суто для душі. Це не заробіток на сьогоднішній день – це витрати”.
Поштовики відкриті до співпраці
“Керівництво AT “Укрпошта” загалом i Луганської дирекції зокрема відкрите до співпраці з редакціями 3MI, у тому числі – друкованих”, – підкреслила, коментуючи ситуацію із розповсюдженням газет, директор Луганської дирекції АТ “Укрпошта” Ілона Моісеєва.
Втім, за її словами, ринок друкованих видань останніх років як в Європі, так і в Україні зменшується.
“Динаміка тиражів по Луганській області за останні три роки є такою: на 1 січня 2019 року загальний наклад становив 74 416 примірників (кількість видань – 1601); на 1 січня 2020 poку – 72 922 прим. (1533 найменування); на 1 січня 2021 року – 69 930 прим. (1291 найменування), – повідомила директор. – Проте, за результатами передплатних кампаній минулих періодів, намагаємось мінімізувати ці прояви. Ставимо завдання – втримати позиції, зберегти передплатників. Для цьoгo як самостійно, так i спільно із редакціями видань opганізовуємо різноманітні заходи, що сприяють активізації передплати”.
Найпоширенішими із проваджуваних акцій є “Дні передплатника”, під час яких читачі мають унікальну нагоду не лише поспілкуватися з представниками “Укрпошти” та редакції, а й безоплатно отримати улюблені видання у подарунок. У рамках проектів “Декада передплатника” та “Щасливий пенсіонер” усі охочі мають змогу передплатити улюблені видання за зниженими цінами.
“Луганська дирекція здійснює достaвку періодичних друкованих видань за передплатою та розповсюджує їx серед читачів через продаж у роздріб, відправляючи до відділень поштового зв’язку із найближчим обміном пошти після надходження друкованих видань до сортувального об’єкта – Цеху оброблення пошти у місті Рубіжному. Доставка здійснюється відповідно до графікiв роботи BП3 та графіків обміну, які залежать від кількості мешканців у населеному пункті та обсягів пошти. У разі, коли виникають форс-мажорні обставини (ожеледиця, заметіль, нерозчищені дороги /повінь тoщo), Луганська дирекція докладає максимум зусиль для здійснення якнайшвидшої доставки”, – зазначила Ілона Моісеєва.
За словами керівника дирекції, у деяких населених пунктах, особливо у малих за чисельністю мешканців, “Укрпошта” змінила частоту доставки у бік зменшення. Тобто мешканці таких сіл чи селищ, які звикли отримувати кореспонденцію, наприклад, тричі на тиждень, отримують її двічі. Це відбулось у тих населених пунктах, де, за інформацією органів місцевого самоврядування, знизилася кількість жителів – i, як наслідок, – значно зменшилися обсяги послуг. У такому випадку розповсюджувана теза про “постійні затримки” не відповідає дійсному стану речей. Пошта доставляється згідно з нормативами доставки, які відповідають чинному законодавству i можуть змінюватися в залежності від збільшення/зменшення чисельності жителів та обсягів наданих послуг.
“У випадку закриття відділення поштового зв’язку, доставну дільницю, яку воно обслуговувало (певну, закріплену за ним, територію) приєднують до іншого BП3, – звернула увагу директор. – Тобто конкретний населений пункт та його мешканці як обслуговувались, так і продовжують обслуговуватися “Укрпоштою”. Наприклад, територію нинi закритого ВПЗ Височинівка обслуговує пересувне BП3 № 8, а доставні дільниці BП3 Сєвєродонецьк-11 перерозподілено між трьома найближчими BП3: Сєвєродонецьк-12, Сєвєродонецьк-16 та Сєвєродонецьк-6″.
Загалом на цей час у Луганській області функціонують 263 стаціонарні та шість пересувних відділень поштового зв’язку. Станом на 1 січня 2019 pоку кількість BП3 становила відповідно 269 i шість, тобто впродовж двох років було закрито шість BП3. Причиною закриття керівник дирекції назвала неможливість продовження договорів оренди приміщень, відсутність упродовж тривалого часу претендентів на заміщення вакантної посади тощо.
“Загальна кількість відділень зв’язку в цілому в Україні є динамічною, може змінюватись – як збільшуватись, так i зменшуватись. Проте національний поштовий оператор забезпечує покриття послугами вciєї території країни. Спектр послуг не змінюється для різних областей, охоплення мешканців України послугами “Укрпошти”, як i раніше, становить 100 відсотків. Тому вci охочі отримувати вітчизняну чи зарубіжну періодику, як завжди, можуть оформити передплату у відділеннях поштового зв’язку та через листонош, aбo онлайн на сайтi компанії”, – офіційно наголосила Ілона Моісеєва.
Ціна друкованого слова на Донбасі – особлива
Комусь із стародавніх мислителів належить вислів: “Результати будь-якої праці й людських зусиль не будуть нічого варті, якщо їх не відобразити на папері”. У цьому афоризмові криється й відповідь на запитання: чи залишаються потрібними в сучасному суспільстві друковане слово й друковані ЗМІ? У воюючому, сповненому щоденних випробувань Донбасі, де сім років триває протистояння сил добра і зла, де обстоюється саме право України на державний суверенітет і незалежність, а її народу – на цивілізований вибір і гідне життя, – роль слова як зброї у праведній боротьбі зростає у багато разів. Особливо коли це слово – друковане. А мова, якою його вимовляють, – державна.
Тож намагання державної влади полегшити стан справ видавців друкованих ЗМІ на Донбасі були, й не раз… Проект закону № 7291 “Про мораторій на підняття тарифів на доставку україномовних друкованих видань на території України та періодичних регіональних і місцевих видань на підконтрольній Україні території Донецької і Луганської областей” було ухвалено Верховною Радою 03.07.2018 року тільки у першому читанні. Передбачалося введення мораторію на три роки, але попри включення проекту закону до порядку денного від 07.02.2019 року його так і не розглянули. Відтак, закон не набув юридичної сили.
Окремо було прийнято, на тій же сесії 03.07.2018 року, внесення змін до Закону “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”. Суть проголосованого й зареєстрованого 18.09.2018 року законодавчого акту в тому, що на території Донецької та Луганської областей можуть встановлюватися пільгові, тобто зменшені тарифи на послуги “Укрпошти”. Цей пільговий період прописаний на п’ять років. У документі не вказано, на скільки відсотків надається знижка: це “Укрпошта” самостійно вирішує та встановлює. Але тарифи, що є нижчими від загальноукраїнських, насправді діють: на приймання передплати, на експедирування, на доставку.
Водночас, редактори найбільших друкованих видань Донеччини зауважують: рівень взаємодії із найближчими партнерами, зокрема з доставщиками та підприємствами поліграфії, має бути більш досконалим.
Голова Донецької обласної спілки НСЖУ Олена Калайтан очолює газету “Приазовський робочий” і вважає Всеукраїнську нараду редакторів, призначену на 25 березня, слушною нагодою для обговорення низки питань.
“У нас є чимало зауважень, зокрема, щодо дотримання графіка доставки, – каже Олена. – Попри те, що газета видається двічі на тиждень – у середу та п’ятницю, до населених пунктів району поштовики привозять її раз на тиждень-два. І це повністю підриває довіру передплатників”.
Голова обласної журналістської організації наголошує, що видання, які розповсюджуються на сході, потребують системної державної підтримки друкованих ЗМІ, оскільки надалі вони просто не витримають. За словами Олени Калайтан, потрібна підтримка й у закупівлі паперу, і кореляція всіх дій “Укрпошти” як структури, акціонером якої є держава.
“Необхідні державна регуляція питань, що стосуються тарифної політики, соціальне партнерство у ключових питаннях, – зазначає голова обласної спілки журналістів. – Важливо продовжувати й діалог із місцевими органами влади на рівні законодавчих ініціатив. Потрібно вводити державні дотації для ЗМІ, оскільки газети закриваються. Тиражі дуже сильно падають. Донецька та Луганська області перебувають на передньому краї інформаційної війни. Ми зобов’язані її не програвати. А ми її програємо і віддаємо інформаційну перемогу просто так. У так званих “ДНР/ЛНР” газети видаються мільйонними накладами, а в нас тиражі дедалі більше скорочуються. Чимало людей приїжджають, зокрема, до Маріуполя з тимчасово окупованих територій і, перебуваючи тут хоча би на час оформлення пенсійних виплат, мають можливість отримувати інформацію з українських ЗМІ. Натомість видання газет стає все більш дорогою справою: для видавців дорого видавати газети, а для читачів – їх купувати і передплачувати. Тому знову ж таки потрібна державна дотація, аби газети не зникли”.
Олена Калайтан звернула увагу на те, що тотальне намагання перевести всі медіа в онлайн є неправильним. “Через такий перехід в онлайн ми втрачаємо велику частину людей, – зауважила вона. – А це – люди віком за 60, і які теж заслуговують на увагу до себе і які звикли отримувати інформацію саме з газет”.
Головний редактор Слов’янської газети “Вісті” Олександр Кульбака на проблемах і труднощах концентруватися не схильний. Та й сама газета, що видається вже 104 роки, належить до найбільш стабільно діючих у регіоні. “Головне: намагаємося видавати сучасну газету, щоби людям вона була потрібна, – каже він. – Ніякі пустощі не друкуємо, лише те, що порушує серйозні питання, й суто актуальні матеріали”.
Зауважує Олександр Кульбака лише на необхідність пільг для друкованих видань регіону з огляду на мовне питання:
“До 2024 року місцеві видання повинні будуть перейти на українську. Для газет Донбасу це смерті подібно – адже більшість мешканців регіону послуговуються російською мовою. Тому, аби перехід на україномовний контент був плавним і не призводив до втрати читацької аудиторії, слід передбачити дотації місцевим виданням, а з наступного року – й регіональним виданням. Тож якщо я завтра переведу газету на українську мову, то в мене більша частина накладу просто “відвалиться”.
Таким є судження керівника однієї з найстабільніших місцевих газет Донеччини, яка має свою усталену читацьку аудиторію й свої багаторічні напрацювання. Годі й говорити про менш потужні редакції газет у невеличких громадах, які ледь животіють.
Не в кращому становищі – газета “Вісті Олександрівщини”: тут не впевнені, чи вдасться завершити півріччя, перш ніж надійдуть кошти від чергової передплати на липень-грудень. А от газета “Маяк”, що в місті Покровську, на плаву: нещодавно тут відбулися позачергові вибори в народні депутати, тому запас міцності від коштів передвиборчої агітації на деякий час набутий. Непоганою є й ситуація у сусідньому Мирнограді, де очолює міську газету толковий редактор, який до того ж є депутатом міської ради: отже, підтримка з місцевого бюджету у вигляді договору на висвітлення є. Стабільно тримається й газета “Зоря” із Лимана. Втім, усюди питання життєздатності газет залежать від низки “місцевих особливостей”, а їх добробут здебільшого залежить від багатьох суто випадкових чинників: стосунків редактора із місцевою владою чи його належності до депутатського корпусу, часового проміжку, що відділяє від проведення недавніх чи майбутніх виборів, самодостатності громади, на території якої поширюється видання, непередбачуваності нормативної бази. Тенденція щодо падіння або збереження тиражів залежить навіть від стану Інтернету в місті чи районі. Там, де Інтернет розвинутий добре, падіння тиражів є більш помітним. Де Інтернет розвинутий слабо, там газети ще тримаються.
Головний редактор газети “Знамя индустрии” (Костянтинівка) Геннадій Чубенко повідомив про своє, наболіле: “Частина коштів від передплати на 2021 рік редакцією досі не отримані, хоча вже березень на дворі”. Втім, навіть не це питання є найболючішим для редактора. За його словами, найбільший мінус у тому, що на поштових відділеннях залишається дедалі менше листонош, і через постійні скорочення немає просто кому розносити газети.
Спираючись на свій досвід, Геннадій упевнений, що популярність газети передусім залежить від контакту з передплатником. “Найкращий агент із продажів, насамперед передплати, це – конкретний листоноша, – зазначає Чубенко. – Якщо він не дійшов до кінцевого споживача й не загітував його передплатити видання, то й передплати немає”.
Інша проблема – ціни на папір і поліграфічні послуги, які взагалі не піддаються критиці. Через високу собівартість і непідйомні тарифи на випуск і розповсюдження передплатна вартість газети “Знамя индустрии” сягнула 41.80 грн на місяць. Із такою ціною конкурувати на медійному ринку не дуже легко.
На запитання щодо пропонованих шляхів збереження ЗМІ на Донеччині Геннадій Чубенко відповів: “Тут є два моменти. З точки зору підтримки друкованих ЗМІ, то це – комерційна складова. Оскільки в нас у регіоні весь бізнес йде важко і знайти десь нового рекламодавця буває дуже складно, то підмогою для газет могли би бути замовлення на соціальну рекламу, під платне розміщення: від обласної держадміністрації, міністерств тощо. До речі, ми раз на місяць розміщуємо публікації на замовлення Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій, і це здорово виручає. По-друге, потребує перезавантаження система доставки преси в “Укрпошті” та відновлення в нормальному режимі роботи поштових послуг”.
Загалом спілкування з керівниками ЗМІ сходу країни наштовхує на висновок: в районі проведення ООС насправді є інформаційний вакуум, долати який можна лише за умови надання належної державної підтримки. Її особливо потребують друковані медіа, й цифри у масштабах підконтрольних територій двох областей не є якимось непідйомними.
У цьому разі може йтися лише про державну дотацію, наприклад, у вигляді пільгової або безоплатної передплати для людей старшого віку, які з усіх інших каналів інформування надають перевагу саме газеті.
До того ж, якщо більшість мешканців Донеччини та Луганщини звикли говорити, писати й читати російською мовою (а для людей старше 60 років переходити на іншу мову буває запізно), то чому би не створити режим додаткового сприяння, з одного боку, для впровадження пільг і держпідтримки україномовних видань у цьому регіоні. А з іншого боку – й надалі підтримувати присутність і розвиток у Донецькій та Луганській областях серйозних державних медіа, до яких належить газета Верховної Ради України “Голос України”. Адже наше видання доносить інформацію читачеві як українською, так і російською мовами. Саме завдяки такому гнучкому підходу вдалося би охопити розповсюдженням громадян пенсійного віку. А лідерами громадської думки й тими, хто найбільш активно голосує, є переважно саме вони!
Як долають виклики у прифронтовій зоні
Особливо гостро на Донеччині та Луганщині постає робота редакцій у населених пунктах прифронтової зони. Парадокс, але газета “Авдіївський вісник”, що виходила у прифронтовому місті, не змогла пройти у 2019 році етапу роздержавлення й просто припинила вихід. Причиною є те, що в Авдіївці діє військово-цивільна адміністрація, аналогічно до Мар’їнки та низки інших міст, наближених до лінії розмежування.
Журналістка Діана Ситалова, яка очолювала газету в Авдіївці, тягар попередніх проблем, пов’язаних із формальностями, не подолала й досі.
“Оскільки в місті є військово-цивільна адміністрація, газета “Авдіївський вісник” була закрита. Втім, досі не закрите саме підприємство, яке було видавцем, – розповідає Діана. – Як керівник КП “Редакція газети “Авдіївський вісник” я два роки працюю без оплати. Адже на роботу мене приймала міська рада, а за її відсутності підприємство не може припинити існування”.
Оскільки ситуація виявилася безвихідною й не може бути одразу вирішеною, Діана зареєструвала газету на себе як приватну особу. Тож видання “Авдіївський вісник плюс” тепер є приватним. Іншого виходу просто не було.
“Ця газета збережена, вона виходить. Колективу як такого немає, я одна в редакції. А у структурі ФОП, який зареєструвала, є ще один працівник, який займається газетою”.
Отже, Діана змогла самореалізуватися як підприємець і водночас – зберегти поінформованість мешканців прифронтової Авдіївки.
“Все у нас виходить. Оскільки місто є невеликим, то й наклад у тисячу примірників – достатній для того, аби інформувати жителів, – зазначає редактор. – Місто поділяється на великий багатоповерховий квартал і на приватний сектор. В основному газета розповсюджується у приватному секторі, де з Інтернетом є проблеми і де мешканці – чи не основні читачі друкованого видання”.
Цього року “Авдіївський вісник плюс” виходить двічі на місяць, оскільки це недешева для видавця справа. Інформація переважно стосується міста Авдіївки, але висвітлюються й події в області відповідно до договорів, укладених із Донецькою ОДА. Є договір і з місцевою ВЦА, яка зацікавлена в тому, щоб видання працювало.
“Авдіївський вісник плюс” виходить українською та російською мовами, приблизно у співвідношенні 50х50. Налагоджено співробітництво з народним депутатом України Мусою Магомедовим. Він також публікує свої матеріали на платній основі. “Отже, всі хто хоче і може, нам допомагають, – наголошує Діана Ситалова. – Тісний контакт налагоджений із керівником Авдіївської ВЦА. Виходить також “Авдіївка City” – це основний інформаційний ресурс у місті. Загалом інформаційне поле базується на тісному співробітництві”.
Головний редактор газети “Мар’їнська нива” Світлана Стрибіж також знайшла можливості для самореалізації в умовах прифронтового Мар’їнського району. Хоча знову-таки – в іншому, ніж раніше, форматі.
“Ми випускаємо газету “Новини регіону” – це моя приватна газета, яку я на себе зареєструвала. Ми її випускаємо накладом три тисячі примірників. “Мар’їнська нива” була перереєстрована на комунальне підприємство, – каже Світлана Стрибіж. – Газета розповсюджується наразі безоплатно за рахунок реклами. Щодо взаємовідносин із колишнім засновником, то за минулий рік був договір на висвітлення діяльності через ФОП. Цього року відбувається реорганізація, оскільки утворилася нова ВЦА в місті Мар’їнці – й договорів поки що немає. В основному видання виживає за рахунок реклами. Також надає оголошення Курахівська громада. Обсяг видання – від чотирьох шпальт і більше. Буває, якщо випускається газета обсягом чотири шпальти і якщо коштів обмаль, а реклами немає, то друкуємо форматом А-3 не в друкарні, а на своїй машині Konica Minolta й розповсюджуємо у громаді”.
Точки зростання на ниві телебачення
Функціонування українських телеканалів на сході – окрема історія. Розповідаючи про телевізійні уподобання мешканців Луганщини, директор департаменту масових комунікацій обласної держадміністрації Альбіна Кушелева зазначає: “Інформаційні уподобання у нашому регіоні, перш за все, визначаються мовними особливостями. У побуті переважає російська мова, тож і найбільш популярні із загальнонаціональних каналів – ті, де присутній російськомовний контент. Це насамперед телеканали “Україна” та “1+1”. До недавнього часу це були “News One” і “112”, але зараз, після закриття останніх, чимала аудиторія з цих каналів “перекочувала” на канал “Прямий”. Контент там цілком україномовний, але там багато ток-шоу і звичних для людей облич, які раніше були присутні на “112” і “News One”, і більшість із яких розмовляють російською. До всього ж, цей канал є новинним.
Особливо ж наголошує Альбіна Кушелева на зростаючій ролі в місцевому просторі телеканалу “ДОМ”.
“Дуже правильно, що держава всерйоз замислилася над підтримкою проукраїнського контенту російською мовою, – каже вона. – Це визначено певними історичними особливостями, тому я цілком підтримую ідею створення телеканалу “ДОМ” і на своєму рівні всіляко намагаюся його пропагувати, підтримувати його соціальною рекламою, просувати його продукцію тощо. Це є дуже правильним і своєчасним державним рішенням, що цілком відповідає завданню реінтеграції наших непідконтрольних територій”.
На регіональному рівні важливими є й місцеві новини. Тож практично всі регіональні канали залишаються, як і раніше, популярними. Але проблема в тому, принаймні для Луганської області, що власного контенту, окрім блоку новин, вони фактично не виробляють.
Експерти у сфері медіа наголошують: у суспільстві сьогодні є потужний запит на позитивні новини й позитивний контент. Тому своєчасною й актуальною практикою є підтримка регіональних телеканалів на конкурсній основі. Мінреінтеграції над цим працює та розробляє програму, яка, можливо, дасть поштовх до розширення виробництва власного контенту, окрім новинного.
Наразі проблема полягає в тому, що сигнал телеканалу “ДОМ” не доходить до окупованих міст і районів сходу через глушіння телевізійного сигналу з боку ОРДЛО. Для того, щоб подолати цей інформаційний супротив із непідконтрольної території, будується телевізійна вежа в Попасній. Вона вирішуватиме два завдання. По-перше, покриває мовленням Попаснянський район, який на сьогодні є “білою плямою” в інформаційному просторі Луганщини. По-друге, ця телевежа покриватиме в радіусі 50 кілометрів непідконтрольні території. Причому – як у Донецькій, так і в Луганській областях.
Крім того, завершення будівництва вежі в Попасній дозволить створити зону так званого синхронного мовлення. Із телевежі в Бахмуті, з якої сьогодні ретранслюються передачі телеканалу “ДОМ”, об’єкта Компанії “Водафон” у Станиці Луганській, і Попаснянської телевежі мовлення здійснюватиметься на одній спільній частоті. Отже, це не тільки значно підсилюватиме сигнал, а й практично гарантує, що сигнал не буде подавлений ворогом.
Окрім того, за словами директора департаменту Луганської ОДА, на державному рівні зосереджено максимальну увагу й на завданні протидії ворожому сигналу. Тож очікується, що Попаснянську вежу буде підсилено спеціальним обладнанням із глушіння сигналів із боку непідконтрольної території.
“Керівництво Луганської області усвідомлює роль преси, як зрештою й те, що пресу на Донбасі треба підтримувати, – зауважує Альбіна Кушелева. – Адже Луганщина – аграрний регіон, в якому бракує серйозних рекламодавців”.
Торік на засоби масової інформації з обласного бюджету було виділено загалом майже 7,5 мільйона гривень. Чималу частину цієї суми спрямовано на обласну газету “Луганщина UA”. До всього, газета взяла на себе роль інформаційного агентства, яке розсилає інформацію про події в області на місця. З усіма районними газетами також було укладено договір на висвітлення.
На місцеві телеканали минулого року тут також було витрачено 2,5 мільйона гривень. У тендерах, зокрема, переміг телеканал “СТВ”, який транслює у співпраці з місцевим каналом “ІРТА” новинні сюжети та тематичні програми. І хоча цього року можливості обласного бюджету дуже скоротилися, тим не менш, вже завершено тендерну процедуру і підписано договір з газетою “Луганщина UA”.
Щодо місцевих каналів, то їх у регіоні хоч і дуже багато, – ця маса є дуже неоднозначною.
“Телеканал Донбас Online – це новий канал, який багатьом подобається, – каже жителька Лисичанська. – Втім, особисто я цей канал не сприймаю. Уявіть собі: сидять три чоловіки й весь час критикують Зеленського. І хоча всім така балаканина дуже скоро набридає, але його продовжують дивитися. Тому що вони кожного дня в ефірі й вони набирають рейтинг”.
Щодо проникнення на територію Донецької та Луганської областей передач “Раша ТВ”, то, на жаль, ця проблема зберігає гостроту, й сигнали російських каналів приймаються, особливо у 10-кілометровій зоні вздовж лінії розмежування.
“Питання у тому, що ворожі канали здійснюють мовлення на наших же частотах – на тих, якими користувалися раніше українські мовники, – пояснюють ситуацію компетентні у цій справі фахівці. – При цьому вони не економлять на потужності сигналу й ставлять для мовлення 10-кіловатні передавачі. Отже, покриття дуже велике, і протистояти йому складно”.
Втім, із введенням у дію Попаснянської телевежі й ця проблема наближатиметься до розв’язання. Мінреінтеграції спільно із Нацрадою обговорює у цьому сенсі проблеми із передавачами “Зеонбуда”, що виявилися малопотужними. При всьому тому, що “Зеонбуд” володіє сьогодні міцним інформаційним частотним ресурсом, – наразі ним використовуються передавачі потужністю 200 Вт. Займаючи частотний ресурс, вони не виконують функцію із протидії ворожому сигналу та не забезпечують покриття великих територій. Тож постає завдання – посилити потужність українських передавачів саме вздовж лінії розмежування.
Телевежа в Попасній оголошена пріоритетним проектом цього року, який буде відкритий до 30-річчя Незалежності України. Готовність об’єкта – майже 40 відсотків, і будівельники вже почали монтувати металеву конструкцію споруди.
Багато в чому схожою із Луганщиною є ситуація щодо телевізійного мовлення на Донеччині, не без місцевих, звичайно, особливостей.
Директор ТРК “Бахмут” Світлана Шиманська розповідає: “Щодо глядацьких уподобань, то найбільш популярними донедавна у регіоні були “112” і ZіK. Із закриттям “медведчуківських” каналів усі їхні спікери разом із глядачами раптом перекочували на “Прямий”.
Набирає популярності цей канал у Торецьку, Селидовому та багатьох інших містах регіону. Водночас у містах Донеччини спостерігається стійка тенденція: переважна більшість людей дивляться свої, місцеві телеканали. Як правило, із місцевих телеканалів дізнаються й про новини країни, світу, а потім уже – перехід до місцевого життя. Підвищився інтерес до місцевих подій також із утворенням нових територіальних громад: а що там відбувається, й що там нового?”.
За словами Світлани Шиманської, газети у Бахмуті, на жаль, мало хто читає. “Не тому, що люди не хочуть читати, а тому, що вони стали дуже дорогими. Уявіть собі, 8-10 гривень коштує одна газета. І у нас газет у Бахмуті дві – “События” и “Вперед”. Хоч вони й різні, але схожі за накладом, який є відносно невеликим, – зазначає вона. – Щодо телебачення, то навколо Бахмута дуже багато сіл, невеликих містечок, і в кожному люди насправді з інтересом дивляться телевізор: аналог і цифру. У місті дивляться переважно цифру і зовсім мало – аналог (оскільки наше мовлення відбувається в аналогу). Буває, приїжджаєш у Часів Яр чи в Соледар, то одразу запитують: “Ой, ви “СТБ”? Ні, ми не “СТБ”. Ми, кажу, “Бахмут”. АТВ вони ще називають. Отже, люди дивляться телевізор, і дивляться дуже активно”.
Втім, голова Бахмутської громади відмовився від підтримки телевізійних ЗМІ – вважає, що Фейсбук є ефективнішим. “От, у мене вісім тисяч переглядів”, – каже. Журналісти цій цифрі не схильні довіряти. Розповідають, що не раз помічали, як, прийшовши на роботу, службовці міськради одразу сідали “лайкати” пости свого керманича або й писати “хвалебні” коментарі. Та хіба “лайки” й замовні відгуки можуть замінити живий зворотний зв’язок із громадою, який здатне забезпечити “живе” ЗМІ?
Щодо медійних уподобань молоді, то вони своєрідні. Після того, як Президентом став Володимир Зеленський, молодь стала активно брати участь у виборах, її активність і цікавість у місцевих питаннях помітно зросли. Але ні газетами, ні телебаченням молоді бахмутчани не цікавляться.
“Уся молодь активно пішла в Інстаграм, – розповіла Світлана Шиманська. – У них також You Tube, частково Фейсбук. Та й то: Фейсбук уже не їхнє, там дедалі більше людей старшого віку. Газети – це не їхнє, газет практично не читають. Всі в Інстаграмі та в Телеграмі”.
Співрозмовниця не оминає й проблеми газет. За її словами, серйозні державні газети, до числа яких належить “Голос України”, слід усіляко розвивати й популяризувати на місцевому рівні. Але багато людей звикли отримувати друковану пресу безоплатно, й особливо така “роздача” розбещила електорат напередодні недавніх виборів. Тож якщо продовжували б розповсюджувати безоплатно або передплачувати на пільговій основі, то центральні газети, звичайно, читали б більше”.
Переходячи знову до питань телебачення у містах Донеччини, Світлана Шиманська схвально відгукується про позитивний досвід колег-телевізійників із Покровська та Маріуполя, які, завдяки укладеним угодам із місцевою владою, заробляють непогані кошти на висвітленні.
“Нещодавно розмовляла із колегою з іншого міста, вона закривається, оскільки їй на цей рік виділили взагалі нуль”, – наводить не дуже вдалий приклад.
Водночас, проблема експансії “Раша ТВ” у регіоні теж зберігається.
“У мене є знайомі телевізійники в окупованих Стаханові (тепер – Кадіївці) та Алчевську, і вони всі транслювали наші канали. Ті навіть їм сплачували кошти. У Кадіївці кілька років після 2014-го транслювався наш український “Новий канал”, в Алчевську був присутній “СТБ”. З минулого року окупанти все це заборонили, і вони тепер транслюють лише канали РФ. Навіть якщо раніше вели трансляції місцеві телестудії, то тепер місцеве ТБ усе позакривали, і вони поширюють лише телепродукцію з Росії, серед якої переважають “Перший”, “Россия”, “НТВ”. Жодного українського каналу немає. Намагається просуватися на окуповану територію “ДОМ”, але ж їх постійно глушать”.
На тлі наявних у регіоні досить серйозних медійних викликів Світлана дивується одному: “Знаєте, таке враження, що нинішня влада, особливо на місцях, взагалі не розуміє роль ЗМІ, тоді як на протилежному боці, в ОРДЛО, вплив своєї пропаганди на мізки людей розуміють добре. Моя пропозиція: аби не втратити остаточно місцеві редакції, місцеві радіо- і телестудії, де ще залишилися творчі люди, долучити їх до більш потужних холдингів, аби вони не думали, як їм далі виживати й могли зосереджуватися на творчості. А так, ми бігаємо лише з одним питанням: “Хто заплатить?”. І ще – ніхто не бажає бачити реальної картини. От у нас була зустріч із віце-прем’єром Резніковим. Він нам радив подивитися на досвід колег із Києва, Одеси, які виживають за рахунок реклами. Але чи можна порівнювати ці міста зі сходом України? Нам кажуть: “Ну ви створюйте такий контент, який би дивилися”. Але розумієте, переважна аудиторія любить тільки критику і тільки жовтизну… А загалом, спілкуючись із колегами, бачу: якось сумно. Усім кажуть: “Ти десь зароби сам”. Але при цьому дай такий контент, який би влаштовував і владу, і читача”.
Владислав ЛЕОШКО.
Фото з відкритих джерел
Джерело газета “Голос України” http://www.golos.com.ua/article/343649
