Як ухвалюють рішення в небезпечному середовищі (від виходу з дому до публікації матеріалу), медійники прифронтового регіону обговорили у Центрі журналістської солідарності НСЖУ в Запоріжжі. Напрацювання дискусії стануть основою безпекових рекомендацій для колег з інших регіонів України та міжнародної журналістської спільноти.
За роки війни запорізькі журналісти накопичили чималий досвід роботи поблизу лінії бойових дій, на прифронтових територіях, на місцях ворожих ударів, під час евакуацій, поруч із рятувальниками, медиками, військовими та цивільними. Колеги неодноразово потрапляли в небезпечні ситуації, деякі зазнали поранень під час виконання професійних обов’язків.
Як журналісти дбають про власну безпеку? Які рішення ухвалюють на місці? Що вже роблять автоматично? І яких ризиків через звичку до небезпеки можуть не помічати?
– Ми маємо солідні теоретичні знання, бо постійно проводимо безпекові тренінги, – зазначила модераторка дискусії, співкоординаторка Центру журналістської солідарності Валентина Манжура. – На жаль, маємо і чималий досвід роботи в умовах війни. Але ситуація постійно змінюється, у прифронтовому місті зона ризику розширюється, тож знання про збереження життя і здоров’я треба постійно оновлювати. Сьогодні говоримо про реальні ситуації, повторні удари, право журналіста відмовитися від завдання, зміну обстановки, момент припинення роботи та відповідальність за тих, хто потрапляє в наші матеріали. Результатом має стати систематизація запорізького досвіду, яким ми зможемо поділитися з колегами з інших регіонів і з міжнародною журналістською спільнотою.
«Безпека починається з дому»
– Безпека починається з дому, – переконана Катерина Заварзіна, редакторка газети «Наше життя» з прифронтової Новомиколаївки. – Найперше – де і як убезпечити себе під час нічних тривог, як дістатися до роботи, як працювати. У Новомиколаївці постійно каби, дрони літають, як мухи. Редакцію розбили. Ми трималися до останнього, а зараз релокувалися до Запоріжжя. Але й тут практично ті самі загрози, тому весь час треба думати про власну безпеку.
– Збираєшся на роботу – думаєш, як одягнутися, щоб було зручно, бо загроза удару може застати будь-де, – поділилася телеоператорка «Суспільного» Ганна Логвиненко. – На початку війни це розуміли далеко не всі. Одна колега, потрапивши під обстріл біля Гуляйполя, не хотіла на вимогу рятувальника падати на землю – шкода було бруднити гарну кофтинку. Після першого переляку вона ховалася чи падала раніше за всіх. Тепер ми всі навчені.
– Добираєшся на роботу – дивись на всі боки, будь готовий рятуватися від «шахеда» чи «молнії», – додала журналістка сайту Inform.zp.ua Ірина Обухова.
– Головне – по можливості вберегти себе. Треба планувати кожен крок, – наголосила журналістка «Суспільного» Маргарита Галич.
Редактор газети «Червоний промінь» (Запорізький район) Дмитро Єгоров вважає, що безпека – це аналіз ситуації та превентивні кроки.
– Свіжий приклад: сьогодні я добирався сюди з Верхньої Хортиці, – сказав він. – Ви знаєте, там був приліт на міст. Рух відновили, але я, хоч і витратив більше часу, поїхав в об’їзд, бо ці варвари практикують повторні удари.
– Коли готуєш матеріал біля «нуля», поруч є військові супровідники, – зауважила телеоператорка ТК «Ми – Україна» Дар’я Зирянова. – Вони стежать за безпековою ситуацією і вчасно дають команду сховатися. А коли працюєш на місцях прильотів, усе залежить від тебе і журналіста, з яким працюєш. Ви знімаєте, розмовляєте з людьми і водночас крутите головою на всі боки – стежите за небом, слухаєте. Головне – розуміти, що навіть найкращий кадр не вартий життя і здоров’я журналіста.
– Згодна з колегою! Творчий азарт треба тримати за хвіст: думати про свою безпеку і не наражати на ризик співрозмовника, – підтримала Ганна Логвиненко.
Як підсумувала Валентина Манжура, ідеться не просто про перестраховку, а про головну складову безпеки журналіста сьогодні: подумати наперед, чи варто знімати саме тут і саме зараз, а якщо варто – як знизити ризики.
Безпекова рамка: сім фаз роботи
Медіаексперт Дмитро Іванов зауважив, що досвід запорізьких журналістів у безпечніших регіонах лише починають осмислювати.
– Ідеться не про збірку правил, а про безпекову рамку. Щоб людина, яка їде сюди працювати, мала більше шансів розповісти світу та іншим містам України, що тут відбувається, і повернутися живою. І щоб ми тут, на місці, постійно думали про свою безпеку. Важливо розібрати, що ми робимо правильно, які рішення ухвалюємо автоматично, які практики сформувалися за роки війни, які ризики стали настільки звичними, що ми їх уже не помічаємо, і які питання ми навчилися собі ставити, а які досі не ставимо, – сказав він.
Експерт запропонував концепцію «7 фаз роботи журналіста в небезпечному середовищі»: рішення працювати в небезпеці, підготовка і планування, вхід у небезпечну зону, сама робота, зміна обстановки та ролей усередині, вихід і, зрештою, матеріал.
– Це не готова конструкція, а рамка безпеки. Середовище, в якому ми працюємо, змінюється навіть зараз. Вдарили по мостах – колапс, і ми вже підлаштовуємося, вибудовуємо модель дій з урахуванням нової ситуації. Учора ухвалювали одне рішення, сьогодні – вже інше. Наша професія стає небезпечнішою: нові дрони, більша дальність ураження, повторні удари, можливі атаки безпосередньо під час роботи журналіста, – пояснив Дмитро Іванов.
«Напис “Преса” сьогодні – мішень»
– Я дивлюся на фотографії воєнкорів на стенді Центру журналістської солідарності: на них бронежилети з написом «Преса». Колись це рятувало, зараз це мішень: журналісти для ворога – ціль номер два після військових. Тому напис заборонено. У росіян немає законів, і це треба розуміти. На початку війни ми ховалися від «градів», зараз вони – найменша проблема. Найбільша – FPV-дрони і все, що з ними пов’язано, – наголосила Ганна Логвиненко.
За її словами, детектори на кшталт «Чуйки» чи «Цукорка» допомагають лише проти аналогових дронів, а ворог уже перейшов на цифрові та на оптоволокно, які не фіксує жоден прилад.
– Тому обов’язково бронежилет, каска і правильна аптечка – з кількома турнікетами, кровоспинними бинтами тощо. Усе це обов’язкове навіть на прильотах у місті, бо може врятувати життя. І ще – дивитися і слухати. Є моніторингові канали, але якщо ви на прифронтовій території і щось почули чи побачили, якась «пташка» неправильно летить – уже треба насторожитися, бо це може бути зовсім не пташка, – застерегла операторка.
«Хто стежить за небом, поки йде інтерв’ю?»
Маргарита Галич, яка нещодавно знімала військових біля «нуля», виокремлює три категорії ризиків.
– У місті треба зважати на БПЛА та каби, а в таких районах, як Космос і Піски, – безумовно, на FPV-дрони. Навіть якщо ви не військовий журналіст і працюєте з іншими темами, ви не застраховані від атаки. Тому насамперед треба знати, як діяти, якщо ви чуєте FPV-дрон, бо побачити його вдається не завжди. Друга категорія – виїзди в громади, які постійно під обстрілами: та сама історія – дрони, каби. Третя – робота з військовими. Це зовсім інші ризики. Там ви сподіваєтеся насамперед на себе, ніхто не підбіжить і не крикне: «Падай, ховайся, тікай». Треба на 200 відсотків увімкнути всі відчуття – слух, зір, бути максимально зосередженими і працювати на випередження, – пояснює журналістка.
Вона наголошує: військових треба слухати завжди. Навіть якщо ви працюєте не безпосередньо біля окопів чи бліндажів, ви однаково в зоні ризику. Лісосмуга не гарантує захисту: якщо чути FPV-дрон, оператор однаково може вас відстежити.
– Якщо вам кричать «ховайся, падай, біжи», це не час зволікати й думати, куди бігти – праворуч чи ліворуч. Тому, приїхавши на будь-яку локацію, самостійно огляньте хоча б те, що у вашому полі зору, щоб знати, де сховатися, не чекаючи команди. Хлопці теж не завжди можуть почути загрозу. Ось типова ситуація: журналістка ставить питання, військовий відповідає, оператор знімає. А хто стежить за всім іншим? Ви не почуєте й не побачите, бо ви в процесі. Тому все треба просканувати заздалегідь: чи є поблизу бліндаж, якась нірка, заглиблення – рельєф нерівний, у лісосмугах зазвичай є рови. Якщо це чисте поле, варто одразу подумати, чи взагалі знімати там, бо сховатися ви не зможете. У машину ми не ховаємося, до машини не біжимо, під машину не залазимо. FPV-дрон розвиває швидкість до 300 км/год. Утекти від нього неможливо. Можна лише сховатися і сподіватися, що оператор вас не побачить, – підкреслює Маргарита Галич.
Журналістка телеканалу «Новини.LIVE» Ксенія Клещенко знає ці загрози з власного досвіду: у її будинок тричі влучав дрон. Під час поїздки до Новомиколаївки з волонтерами-евакуаторами дрони атакували їхній автобус. Урятувало те, що транспорт був броньований і люди встигли сховатися на узбіччі.
«Головне – журналіст, який залишився живим»
Навіть для досвідчених журналістів така розмова – нагода звірити власні звички з реальними загрозами.
– Розповідаючи колегам про свій досвід, я згадала й освіжила в пам’яті правила і навички, які трохи забула чи на які перестала звертати увагу. Знаєте, як око від звички «замилюється». А цього не повинно бути, – зізнається Маргарита Галич.
Дмитро Єгоров додає, що в його районі обстановка змінюється мало не щодня:
– У деякі громади, куди ще тиждень-два тому ми спокійно виїжджали, тепер доїхати неможливо: вони постійно під обстрілами й майже зруйновані. Тому, виїжджаючи за матеріалом, маємо суворо дотримуватися безпекових правил. Бо головне – не найкращий кадр, а журналіст, який зробив матеріал і залишився живим.
Напрацювання дискусії систематизують і поширять як безпекові рекомендації для журналістів, які живуть і працюють на прифронтових територіях в умовах постійних загроз.
Валентина Бистрова
Фото Сергія Біжка
Дискусія з цього приводу: