«Їх хочуть зробити невидимими»: Світлана Залізецька про викрадених журналістів Мелітополя

П’ять журналістів із Мелітополя потрапили до російських в’язниць у 2023 році після окупації міста. Їх викрали силовики РФ після великої облави на медійників. За три роки після події частина з них вже має строки від російських та окупаційних судів по 14-16 років. А затримання однієї журналістки росіяни і досі не визнають.

В інтерв’ю RFI Світлана Залізецька, головна редакторка «РІА Південь», розповіла про поневіряння мелітопольських журналістів у в’язницях РФ та про боротьбу редакції за їхнє звільнення.

Викрали і відправили за ґрати

На сьогодні у російському полоні перебуває 28 українських журналістів, такі дані оприлюднила Національна спілка журналістів України, і Мелітополь у цьому списку займає особливе місце.

Після окупації міста російські силовики розгорнули масштабні репресії проти медійників, блогерів та адміністраторів українських інформаційних ресурсів. 20 серпня 2023 року відбулася одна з найбільших облав, яку влаштували російські спецслужби на журналістів РІА Мелітополь, яке нині працює як РІА Південь, та адміністраторів Telegram-чату «Мелітополь – це Україна». Частина викрадених медійників досі перебуває у російських в’язницях, а про місцеперебування деяких із них Росія навіть не хоче офіційно повідомляти.

«Для нас це не просто історії людей, про яких ми пишемо. Це наші колеги. Люди, з якими ми працювали, спілкувалися, обговорювали новини. Тому всі ці роки ми не припиняємо говорити про них. Ми стежимо за долею кожного, шукаємо інформацію через родини, адвокатів, звільнених полонених і постійно нагадуємо міжнародним організаціям, якою ціною на окупованих територіях України дається свобода слова», – говорить головна редакторка «РІА Південь» Світлана Залізецька.

Анастасія Глуховська: журналістка, про яку Росія офіційно «не знає»

Влітку 2023 року російські силовики прийшли до Насті додому, а через місяць пропагандистські медіа «Россия 1» та vesti.ru показали відео її затримання, зокрема, як озброєні військові проводять обшук, перевіряють техніку, надягають на журналістку кайданки та вивозять у невідомому напрямку.

«Для родини це стало початком тривалого пошуку. Близькі зверталися до окупаційної комендатури та поліції, але там стверджували, що таку не затримували», – розповідає про колежанку Світлана Залізецька.

Особливо показовою була позиція ФСБ. 27 жовтня російська спецслужба повідомила, що її співробітники затримували так званих «мелітопольських агентів». Водночас ще 13 жовтня у відповіді родині Глуховської ФСБ заявила, що Анастасію не затримувала.

Згодом одна зі звільнених українських полонених розповіла, що влітку 2023 року перебувала з Анастасією в одній камері, облаштованій у підвалі в Мелітополі. За її словами, журналістку катували струмом, пізніше вивезли до Таганрога. Згодом стало відомо, що Анастасія перебуває в одному з СІЗО Пермського краю – більш ніж за 2500 кілометрів від рідної Запорізької області. Міжнародний комітет Червоного Хреста підтвердив факт її утримання, однак Росія досі офіційно не визнає арешту журналістки.

Нині Глуховська знаходиться у СІЗО міста Кізел. Однак на один з останніх адвокатських запитів адміністрація ізолятора відповіла, що інформація про те, чи утримується там журналістка, є державною таємницею.

«І це вже був певний прогрес, бо за словами сестри Анастасії Діани Фоменко, раніше рідним відповідали, що таку людину не затримували і взагалі нічого про неї не знають, – зауважує Залізецька. – Зараз уже так не кажуть, але посилаються на державну таємницю. При цьому листи для Глуховської у СІЗО не приймають, оскільки офіційно Росія продовжує не визнавати її затримання».

Інформацію про умови утримання журналістки редакція отримує переважно від звільнених полонених. Під час одного з останніх обмінів українським спецслужбам вдалося поспілкуватися з чоловіком, який особисто заходив до камери Анастасії.

За його словами, вона перебуває у камері розміром 4 на 5 метрів, там є туалет, засоби гігієни та художня література. Раніше звільнені полонені розповідали, що Анастасія оголошувала голодування, їй поголили волосся, а через заборону вдень сидіти або лежати у камері в неї набрякали ноги. Згодом у камері встановили швейну машинку, і тепер, за словами колишніх полонених, вона цілими днями працює.

Яна Суворова: 14 років російської в’язниці

Російський суд вважає датою затримання Яни 17 жовтня 2023 року, хоча фактично дівчину викрали 20 серпня під час тієї самої масової облави.

«О п’ятій ранку російські силовики в балаклавах з автоматами вискакували з чорних джипів, вибивали двері, хапали людей і виводили їх у наручниках, і все це знімали на камеру для своїх телевізійних сюжетів, – розповідає Світлана Залізецька. – Під тиском слідчих ФСБ Яну змусили зізнатися, що вона нібито передавала інформацію про пересування російської військової техніки. Росія звинуватила дівчину в «тероризмі» та «державній зраді» через адміністрування Telegram-каналу «Мелітополь – це Україна».

У жовтні 2025 року Південний окружний військовий суд Ростова-на-Дону засудив Яну до 14 років позбавлення волі. Нині вона перебуває у СІЗО №2 у Таганрозі. Після чергового переведення між камерами, підтримувати з нею зв’язок стало складніше. За словами хлопця Яни Олександра Ніколаєнка, востаннє вони спілкувалися телефоном на початку червня 2026 року.

«Спочатку вона була у двомісній камері з вагітною росіянкою і, за словами Олександра, умови були більш-менш нормальними, їй дозволяли читати книжки, дивитися телевізор, виходити на прогулянки та час від часу телефонувати додому, – продовжує розповідь редакторка. – Згодом Яну перевели до більшої камери, де перебували росіянки, засуджені за більш тяжкі злочини, і умови стали гіршими. Нині вона в іншій камері, і умови утримання дещо покращилися».

Листи, які пише Яна проходять фільтрацію, тому про свій вирок та умови утримання вона практично не може говорити відкрито. Триматися дівчині допомагають батьки, які регулярно їздять до Таганрога, намагаються побачитися з донькою і передати їй необхідні речі.

Навіть перебуваючи у російській в’язниці, Яна стежить за долями інших українських цивільних, яких звільняють із полону. Вона знає про міжнародну підтримку. У березні 2026 року депутат Європейського парламенту від Литви Петрас Ауштрявічюс став її ментором у межах адвокаційної програми та має привертати увагу європейських політиків до справи Яни й проблеми незаконного утримання Росією українських цивільних.

Владислав Гершон: 15 років за адміністрування українського чату

Російські силовики затримали Влада теж у серпні 2023 року. Спочатку його тримали у Мелітополі, потім етапували до Маріупольського СІЗО, де він перебував в одній камері з затриманим колегою Георгієм Левченком, адміністратором Тelegram-каналу РІА Мелітополь (нині РІА Південь).

Згодом його перевезли до Ростова-на-Дону, а звідти – до Володимира. Південний окружний військовий суд Ростова-на-Дону засудив Владислава до 15 років ув’язнення. Засідання проходило у закритому режимі. Суд визнав Гершона винним у шпигунстві, участі в терористичному співтоваристві та нібито скоєнні теракту зі значними матеріальними збитками у складі організованої групи. При цьому, за інформацією редакторки, його діяльність полягала у публікації новин в українському Telegram-каналі.

«Зараз Влад перебуває в одиночній камері Володимирського централу. Його адвокатові вдалося поспілкуватися із ним. За словами мами Влада Наталії Гершон, син нині морально почувається стійкіше і навіть говорить, що в одиночній камері йому краще. Йому дозволяють читати художню літературу, а родина переказує гроші, щоб він міг купувати необхідні речі у тюремному магазині, – каже Залізецька. – Водночас у Влада є проблеми зі здоров’ям. Під час останньої зустрічі він сказав адвокату, що у нього свербить усе тіло. Не виключено, що це може бути пов’язано з нервовим станом. Попередньо вдалося домовитися про лікування. Листуватися із сином його матері заборонили».

Георгій Левченко: 16 років суворого режиму

Історія Георгія Левченка почалася того самого ранку 20 серпня 2023 року. Приблизно о 04:00 російські силовики зламали Telegram-канал РІА Мелітополь. Вони видалили українські публікації, змінили назву каналу та фотографію і почали розміщувати там російські новини.

Один з адміністраторів каналу Георгій Левченко перестав виходити на зв’язок. Пізніше стало відомо, що його схопили співробітники ФСБ та озброєні російські військові. Приблизно через місяць російська пропаганда показала відео обшуку в його будинку, а самого журналіста виводили на допит із камери ізолятора тимчасового тримання захопленого росіянами Мелітопольського управління поліції.

«За нашими власними джерелами, спочатку Георгія тримали у так званих «гаражах» і жорстоко допитували електричним струмом. Потім перевели до ізолятора тимчасового тримання, звідти етапували до Маріупольського СІЗО. Лише одного разу за весь час російський адвокат зміг особисто передати Георгію слова підтримки від колег РІА Південь. Це було в Маріупольській в’язниці», – ділиться редакторка.

Георгія судили у так званому «Запорізькому обласному суді», який окупанти створили в Мелітополі, і третього вересня 2025 року йому винесли вирок. Російська сторона звинуватила журналіста у тому, що він виступав проти окупації України, негативно ставився до так званої «СВО», використовував Telegram-канал для «антиросійської та проукраїнської пропаганди» і нібито «передавав українським спецслужбам інформацію про розміщення російських військових підрозділів».

Суд визнав Левченка винним за статтями «про державну зраду і про публічні заклики до екстремістської діяльності через інтернет». Йому призначили 16 років позбавлення волі у колонії суворого режиму, на один рік заборонили діяльність, пов’язану з адмініструванням сайтів та інтернет-ресурсів, а також призначили додаткове обмеження волі.

«Після суду редакція втратила зв’язок із Георгієм. Довгий час ми не знали, куди його етапували. Нещодавно вдалося отримати поки що не підтверджену інформацію, що журналіст може перебувати в Алтайському краї, у селі Майма Майминського району, де розташовані колонія суворого режиму та колонія-поселення. Ми не можемо стверджувати, що Георгій справді перебуває саме там. Його пошук ускладнюється ще й тим, що всі його рідні залишаються на тимчасово окупованій території, тому можливості отримувати достовірну інформацію про його місцеперебування дуже обмежені», – зауважує Залізецька.

Ірина Левченко: 15 років для 65-річної ветеранки журналістики

«Ірина Левченко – одна з тих журналісток, за яку ми боремося від самого початку її викрадення. Вона понад 40 років працювала в журналістиці. На момент повномасштабного вторгнення Ірина вже була на пенсії», – розповідає редакторка.

Ірину викрали ще до великої серпневої облави на мелітопольських журналістів. 6 травня 2023 року російські силовики зупинили її просто на вулиці після того, як вона зробила фотографії, забрали телефон і затримали. Коли до Ірини підійшов її чоловік Олександр, забрали і його. Додому вони вже не повернулися. Перші два-три тижні родина взагалі не знала, де перебуває подружжя.

Олександра звільнили в серпні 2024 року. Перед цим він випадково побачив дружину під час прогулянки – це була їхня перша зустріч після затримання, але поговорити їм не дозволили. Ірина ж залишилася в неволі.

Росія довгий час навіть офіційно не повідомляла родині, у чому її звинувачують. Справа була настільки закритою, що, за словами сестри полоненої Олени Руденко, повного доступу до матеріалів не мав навіть адвокат. Ім’я Ірини Левченко тривалий час не було в російських списках затриманих, а Червоний Хрест не міг домогтися від Росії офіційного підтвердження її статусу.

«За ці роки Ірину неодноразово перевозили. Вона перебувала в Мелітополі, Донецьку, Сімферополі, Краснодарі, її етапували між СІЗО в Росії та на окупованих територіях. У червні 2026 року Ірину перевели із Сімферопольського СІЗО до Краснодара, а в липні серед ночі вивезли звідти в невідомому напрямку, – каже Залізецька. – Пізніше стало відомо, що її знову доставили до окупованого Донецька. Для нас кожне таке переміщення – це ще одна спроба російської системи зробити людину невидимою, адже родина не знає, де вона, адвокат не може нормально отримати інформацію, а будь-який зв’язок із зовнішнім світом стає майже неможливим».

На початку вересня окупаційний «Запорізький обласний суд» засудив Ірину до 15 років колонії за «шпигунство». За версією ФСБ, вона нібито «передавала українським спецслужбам через Telegram інформацію про окупаційні структури, їхніх співробітників та пересування російських військ і техніки». Водночас у матеріалах вироку немає підтвердження, що ці дані були використані для ударів по російських об’єктах. Суд лише заявив, що вони «могли призвести до завдання вогневого ураження».

«Ірина не мовчить навіть у полоні. Нещодавно вона вперше докладно розповіла в російському суді про те, що пережила після викрадення. Вона говорила про таємну в’язницю в Мелітополі, про побиття ув’язнених і катування електричним струмом, – продовжує розповідь про колежанку Світлана Залізецька. – Саме там Ірина зустрічалася з Вікторією Рощиною. Вони були разом у цій системі, і Вікторія згодом загинула в російському полоні. Попри все пережите, за словами сестри Олени, Ірина не втратила оптимізму і навіть підтримує інших жінок, які перебувають разом із нею за ґратами».

16 вересня Ірині Левченко виповнилося 65 років. День народження вона зустріла в російській неволі. Громадська рада при Комітеті Верховної Ради України з питань свободи слова закликала включити журналістку до списків на обмін, враховуючи її вік, стан здоров’я та понад три роки незаконного ув’язнення.

«Ірину викрали, коли їй був 61 рік. Якщо цей незаконний вирок залишиться в силі, її 15-річний термін закінчиться, коли їй буде майже 80 років. Це страшно навіть усвідомлювати», – каже Залізецька.

«Ми повинні постійно нагадувати про них»

Усі ці роки «РІА Південь» не залишає своїх колег. Кампанія за звільнення мелітопольських журналістів триває одночасно в Україні та за кордоном. До неї долучилися Національна спілка журналістів України, Комітет захисту журналістів, «Репортери без кордонів», Міжнародна та Європейська федерації журналістів. Але значну частину цієї роботи редакція проводить самостійно, використовуючи кожну можливість розповісти про полонених на міжнародному майданчику.

«Разом з представниками Національної спілки журналістів я вже була в Данії, у Франції, у Страсбурзі, у США – в Державному департаменті та Конгресі США. Я їздила туди саме для того, щоб донести інформацію про полонених мелітопольських журналістів», – розповідає Світлана Залізецька.

У квітні 2024 року вона виступала на Кампанії Ради Європи та розповідала про Георгія Левченка, Ірину Левченко й Анастасію Глуховську.

Після міжнародного розголосу справа Анастасії Глуховської була внесена до Платформи Ради Європи для захисту журналістики. Це дозволяє постійно вимагати від Росії пояснень щодо долі журналістки, хоча сама Росія вже виключена з Ради Європи.

У 2026 році Світлана Залізецька продовжила цю роботу у США. Під час поїздки до Вашингтона вона разом із сестрою Ірини Левченко Оленою Руденко та журналістом Радіо Свобода Владиславом Єсипенком, який сам пройшов через російську в’язницю, зустрілася з представниками Держдепу США. Говорили про незаконне утримання Росією українських цивільних і, зокрема, журналістів. Пропонували включити питання звільнення українських медійників до мирних переговорів між Україною та Росією.

Про долю мелітопольських журналісток говорили й у штаб-квартирі ООН у Нью-Йорку – на 70-й сесії Комісії ООН зі становища жінок.

«Для «РІА Південь» ця кампанія – не разова акція і не окремий інформаційний привід. Це постійна робота. Кожен новий факт про полонених стає приводом знову нагадати про них українським і міжнародним інституціям.

Ми шукаємо інформацію через родини, адвокатів та звільнених полонених, стежимо за етапуваннями, намагаємося встановити місця утримання і розповідаємо про те, що відбувається з людьми за російськими ґратами, – пояснює Світлана Залізецька. – Найважливіше – не дозволити Росії стерти цих людей із публічного простору».

Олександра Андрієнко, RFI