Фотографія зберігає не лише те, що відбулося, а й конкретний людський вимір події – обличчя, місце, деталь, які з часом можуть зникнути. Коли безпосередніх свідків стає менше, простір змінюється, а подія відходить із щоденного новинного порядку денного, світлина продовжує говорити про неї.
Для Сергія Коровайного, фотожурналіста і портретного фотографа,
документальна фотографія починається зі спостереження за реальністю – прагнення побачити її якомога чесніше, без прикрас. У традиційній фотожурналістиці це означає і прагнення до об’єктивності: фотограф має якомога менше втручатися у подію та не ставати на чийсь бік. Про це Сергій Коровайний, як спікер, говорив під час вебінару від Архіву Війни «Документальна фотографія війни як інструмент збереження пам’яті».
Водночас сучасна документальна фотографія дедалі більше відкриває простір для авторського погляду. Фотограф обирає, що саме знімати, з якої точки дивитися на подію, а згодом вирішує, які світлини показати аудиторії. Тому повністю позбутися суб‘єктивності неможливо.
Фотограф не може бути поза історією
Для Сергія Коровайного це питання особливо відчутне у роботі з російсько-українською війною. Він визнає: хоча намагається дотримуватися журналістських стандартів та етики, його фотографії все одно містять певний рівень адвокації української позиції.
«Я українець, український громадянин, я щиро вболіваю за нашу країну», – пояснює фотограф.
Водночас наголошує, що документування війни не обов’язково суперечить прагненню до правди та об’єктивності. Для нього важливо залишатися журналістом, який показує реальність такою, якою вона є, але й не приховує власної належності до суспільства, яке переживає війну.
«Як би не намагався фотограф передати об’єктивну реальність, так чи інакше він опиняється в певному моменті, вибирає кадр, позицію, оцінює ситуацію, а потім формує свою історію, коли обирає фотографії, які показує публічно», – зазначає Катерина Радченко, дослідниця фотографії, директорка Odesa Photo Days Festival, спікерка вебінару.
Знімати те, що близьке
За словами Сергія Коровайного, з часом його власний підхід до документальної фотографії змінився. На початку повномасштабного вторгнення він, як і багато колег, працював реактивно – постійно знімав події, які відбувалися навколо.
«Ми просто реагували і знімали, знімали, знімали те, що навколо», – згадує він.
Тепер фотограф дедалі більше зосереджується на темах, які є для нього особисто важливими. Серед них – Донеччина, де він виріс. і яка нині окупована.
Так з’явився його тривалий документальний проєкт про український Схід – спроба говорити про Донеччину й Донбас не лише як про територію війни, а з позиції людини, яка знає цей простір, має з ним особистий зв’язок і любить його.
Саме такий особистий досвід, на думку фотографа, може давати документальній роботі додаткову глибину. Водночас він визнає, що українським фотографам загалом поки бракує довготривалих дослідницьких проєктів, для яких потрібні час і ресурс.
«Мало, дійсно, глибоких проєктів, де був проведений певний ресурс, дослідницький матеріал, де було більше, ніж приїхав – зняв– поїхав», – говорить Сергій Коровайний.
Але це, за його словами, не означає, що швидка журналістська фотографія втрачає своє значення. В умовах війни залишається потреба і в оперативному документуванні подій, і в довготривалих проєктах, які дозволяють побачити ширший контекст.
Фотографія – це не лише кадр
Катерина Радченко пропонує дивитися на документальну фотографію ще ширше. Для неї фотографія є свідченням та історією, але водночас – лише одним елементом у відтворенні події.
Фотограф обирає момент і кадр, редактор формує добірку, до фотографії додається текст, а вже з цього виникає певна історія. Тому для дослідника принципово важливо не виривати світлину з контексту.
«Розгляд фотографії без контексту– це прямий шлях до маніпуляцій», – наголошує експертка.
Історія знає чимало випадків, коли та сама фотографія, отримавши інший підпис або будучи поміщеною в інший контекст, починала розповідати зовсім іншу історію.
Тому документальна фотографія для дослідника – це своєрідний пазл. Щоб зрозуміти, що саме відбулося, важливо зіставляти різні світлини, авторські позиції та інші свідчення.
Особливе місце в цьому процесі Катерина Радченко відводить аматорській, або вернакулярній, фотографії – світлинам, які люди роблять не як професійні фотографи, а для себе, щоб зафіксувати власний досвід.
Саме такі фотографії можуть зберегти те, чого не змогла зафіксувати професійна фотографія.
Один із прикладів – евакуаційні потяги 2022 року. У перші місяці повномасштабного вторгнення професійні фотографи фактично не мали можливості займати місця в потягах, де пріоритет надавали жінкам, дітям і людям старшого віку.
Натомість пасажири самі фотографували те, що відбувалося навколо них. Тоді вони, можливо, просто зберігали власні спогади. Сьогодні ці світлини стають матеріалом для дослідження подій війни.
«Це була така певна рефлексія на подію і збереження персональних спогадів через фотографію, яка вже зараз для нас є матеріалом для вивчення і є важливим доказом тих чи інших подій», – зазначає Катерина Радченко.
Саме тому, на її думку, важливо документувати не лише очевидні події. Частина історії може залишатися поза увагою професійних фотографів – через відсутність доступу, етичні обмеження або просто тому, що певна тема не потрапляє до новинного порядку денного.
Українські фотографи в цьому сенсі мають окрему перевагу: знання мови, контексту, місцевості та власний досвід дозволяють працювати з темами, до яких іноземним фотографам складніше отримати доступ.
Ілюстрація чи історичне джерело?
Для Віталія Нахмановича, наукового співробітника Музею історії міста Києва Інституту історії України, дослідника історичної пам’яті, який теж був спікером, документальна фотографія також є важливим, але водночас складним джерелом.
«Я обережно працюю з документальною фотографією. Бо треба розуміти, що так звана документальна фотографія, як і будь-який документ, є дуже суб’єктивною. Вона фіксує те, що бачить конкретна людина в конкретний момент», – говорить він.
Щоб пояснити це, Віталій Нахманович навів приклад сучасного Києва. Один і той самий міський простір можна сфотографувати так, щоб головними в кадрі стали зруйновані об’єкти, – і тоді світлина розповідатиме про масштаби руйнувань. А можна показати ринок, який продовжує працювати поруч із пошкодженими будівлями. Обидві фотографії будуть документальними, але розповідатимуть про різні сторони реальності.
Отже, сама присутність фотографії не гарантує повноти картини. Для історика світлина може бути ілюстрацією до вже встановленого факту, але використання її як самостійного матеріалу для реконструкції події потребує значно більшої обережності. Необхідно встановити походження фотографії, час і місце зйомки, автора, обставини створення, а також перевірити, чи не було змінено її зміст або контекст.
Саме питання маніпуляції фотографією стало однією з важливих тем розмови. Адже навіть справжній знімок можна використати для створення неправдивого наративу – достатньо змінити його підпис, порядок показу або контекст. Тому фотографія для історика — не готова відповідь, а джерело, яке потрібно досліджувати й зіставляти з іншими свідченнями.
У межах семінару йшлося про здатність фотографії передавати конкретні історії. Буча, Ізюм, Маріуполь – сьогодні ці назви вже не потребують додаткових пояснень. Фотографії з цих міст допомагають побачити не лише масштаб руйнувань і трагедії, а й людей та простір, якими вони були в конкретний момент. Саме тому документальна фотографія в умовах війни може стати важливим джерелом для майбутнього – за умови, що її правильно зберігають, описують і вводять у контекст. Історія вже має приклади того, як фотографічний архів через десятиліття стає свідченням злочинів минулого. Світлини німецького фотографа Геле, зроблені в окупованому нацистами Києві, стали візуальними свідченнями масових розстрілів у Бабиному Яру. Знайдений архів використовували як допоміжний матеріал для дослідження місць розстрілів, а також у музейних, дослідницьких і меморіалізаційних проєктах.
І в цьому сенсі документальна фотографія особливо важлива саме зараз. Те, що сьогодні здається очевидним і зрозумілим, через десятиліття потребуватиме пояснення. І від того, що саме ми збережемо, як опишемо ці матеріали та який контекст передамо разом із ними, залежатиме, наскільки повною буде картина сучасної війни для тих, хто досліджуватиме її в майбутньому. Модерувала захід Ліана Бліхарська, історикиня, архівістка Центру міської історії.
Інформаційна служба НСЖУ
Дискусія з цього приводу: