Він створював бренди, які знала вся країна, запускав телеформати, що копіювали роками, і завжди шукав у кадрі життя, а не глянцеву картинку. Професійний шлях Василя Хомка в медіасфері вимірювався масштабом ідей та географією світових відкриттів.
Яскраве життя режисера й креативного директора 24 лютого 2022 року перетворилося на безкомпромісний шлях захисника. Мандрівник, який відвідав 78 країн, став воїном ССО й віддав життя 2 жовтня 2025 року в надскладній розвідувальній операції у тилу ворога, за що посмертно нагороджений відзнакою Президента «Хрест бойових заслуг». Попри те, що Василь ніколи не шукав публічності, масштаб його особистості досі об’єднує колег. Аби зберегти пам’ять про його талант і чин, ми зібрали спогади тих, для кого Василь назавжди залишився не просто медійником, а рідною людиною.
Карти виживання, винахідливість та перший бій за справедливість
Василь Хомко народився 1980 року в Києві. Його дитинство припало на складні 90-ті – у часи без інтернету, коли головним вікном у світ були книги. Хлопець ріс неймовірно допитливим: зачитувався енциклопедіями, пригодницькими романами Джека Лондона про виживання в екстремальних умовах та екзотичні мандри. У той час як інші діти малювали квіточки, 10-річний Василь креслив детальні карти безлюдних островів, вигадуючи конструкції хиж і човнів для виживання.
Зі своєю молодшою сестрою Альоною у них була різниця в п’ять років, то ж щоліта їх разом відправляли до дідуся та бабусі на Одещину.
«Його головною рисою завжди було діло: він не просто захоплювався чимось, а одразу втілював усе в життя. Побачивши десь у старому фільмі, як роблять телефон із бляшанок, Вася не залишив цього лише в кадрах. Він пішов, роздобув у дідуся дріт, дві консервні банки – і змайстрував апарат, який дійсно працював, передаючи шепіт на відстані», – згадує сестра Альона.
Абсолютне неприйняття несправедливості та сміливість проявилися у Василя ще в початкових класах. Якось компанія хлопців збиралася побити його друга після уроків. Замість того, щоб утекти чи відвернутися, Василь залишився поруч. Вони удвох із товаришем прийняли нерівний бій проти цілої групи, що їх оточила.
Василь повернувся додому сильно побитим, але друга в біді не кинув. Саме цей випадок став вирішальним: невдовзі батько віддав сина на секцію дзюдо, щоб хлопець за будь-яких обставин міг захистити себе та тих, хто поруч.
Каліфорнія та випадкова вакансія на MusicRadio
Справжнім проривом і поворотним моментом у житті 16-річного Василя став виграш у престижній американській програмі обміну Freedom Support Act. Конкурс був шалений – близько чотирьох тисяч претендентів на 25 місць. Василь із батьком побачили оголошення по телевізору в передостанній день та вирішили подати заявку. Після чотирьох етапів відбору хлопця обрали з-поміж інших завдяки своїм особистісним якостям та чудовим знанням іноземної.
Він поїхав абсолютно один до Каліфорнії, де за рік проживання в американській родині закінчив 12-й клас із відзнакою, навчаючись із людьми, які були на 2–3 роки старші за нього. Додому повернувся вільною та безмежно сміливою особистістю, яка ідеально володіла англійською мовою.
У Києві Василь паралельно навчався у двох провідних університетах: вивчав соціологію в Києво-Могилянській академії та маркетинг в International Christian University (ICU). Освіту, щоправда, так і не завершив. Через закоханість та жорсткі правила відвідуваності його відрахували, попри відмінні оцінки на іспитах. Проте це лише підштовхнуло його до практичного пошуку себе. За порадою свого знайомого відгукнутися на вакансію Василь потрапив на MusicRadio. Без профільної освіти юнак почав писати рекламні ролики, які миттєво ставали хітами.
Невдовзі Василь виграв конкурс «Нові імена в рекламі» від топової агенції Saatchi & Saatchi. Його конкурсний проєкт – соціальна кампанія для фонду «АнтиСНІД» – потрапив до легендарної світової колекції Жана Марі Бурсіко та демонструвався на «Ночі рекламожерів».
Василь був настільки талановитою людиною, що його не обмежували межами конкретної посади в креативному відділі – у Saatchi & Saatchi він міг робити все.
«Він не боявся пропонувати великі дивні ідеї. І вони доволі часто спрацьовували. Він був креативний в усьому. Є навіть його пояснювальна записка. Коли він запізнювався на роботу, робив її у вигляді коміксу. Це ще ті часи, коли ми користувалися кнопковими телефонами і транслітом писали SMS. І там все могло бути зображено: як він проспав, як він біг, як хапав таксі. Тобто те, що робив Вася, навіть тут, було без страху до креативу», – про неординарність Василя згадує його колега, директорка з виробництва в Saatchi & Saatchi Юлія Сатиренко.
За свою кар’єру в маркетингу Василь здобув майже 40 нагород на фестивалях. Він працював креативним директором у Казахстані та Лівані, створюючи масштабні кампанії для Близького Сходу та Північної Африки. Його ідеї часто здавалися колегам божевільними. Наприклад, у Казахстані Василь запропонував зняти зірку Голлівуду Антоніо Бандераса в ролі звичайного банківського клерка. Усі не могли цього уявити, але Василь домігся свого. Бандерас погодився, а проєкт мав шалений успіх.
«Він був візіонером. У нього в голові завжди був чіткий образ того, як має виглядати проєкт. Він міг не спати, витискати з команди максимум. Але коли люди бачили результат, вони дивувалися: «Невже я на таке здатен?». Василь просто бачив їхній горизонт краще за них самих», – згадує дружина Галина.
Творці телевізійного тревелшоу: від Венеційського осла до живого кадру
З 2012 року Василь Хомко приєднався як режисер до знімальної команди тревелшоу «Орел і Решка». За кілька років він відзняв величезну кількість епізодів, об’їздивши разом із командою частину світу. Але його режисерський підхід кардинально перевертав уявлення про стандартне телебачення. Василю була нецікава «глянцева картинка».
Оператор-постановник Олег Шевчишин, який пліч-о-пліч працював із Василем у найяскравіший період прокту з 2012 по 2016 рік, стверджував, що саме Василь стояв біля витоків успіху шоу.
«Я взагалі вважаю, що фундамент програми створили два режисери – це Антон Щербаков і Вася Хомко. Саме вони сформували формат, який роками просто всі копіювали і намагались підтримати. На «Решці» я став оператором, тому що до того був звукорежисером. І, не побоюсь цього слова, Василь був одним із моїх скульпторів. Він робив дуже багато експериментів з моєю камерою, моїми руками. Уявіть собі: програма триває 46 хвилин, а ми привозили 12 з гаком годин матеріалу з нашими експериментами! Будучи «зеленими», ми спочатку боялися, тому знімали два варіанти – звичайний та «креативний». Але згодом помітили, що останні все частіше входять у монтаж», – каже Олег.
У роботі Василь запам’ятався як прискіпливо принциповий, у хорошому сенсі, режисер: він нікому не хотів поступатися і робити по-іншому, якщо це ламало його сюжетну лінію. Він тримав усю структуру в голові, тонко переплітав лінії між двома героями, перетворюючи випуск на серію захопливого та довгого серіалу.
Цю безкомпромісну відданість ідеї та вмінню бачити кадр підтверджує і продюсерка проєкту Катерина Ключник.
«Працював багато, твердо добивався свого. Якось ми знімали епізод у Венеції під час карнавалу. Нас як знімальну групу було запрошено на бал-маскарад, і саме Вася наполіг на тому, щоб Андрій Бєдняков обрав не зловісну маску доктора чуми, не розкішну золоту маску короля-сонця, не ефектну маску арлекіна, а надів маску… осла.
Коли ми прийшли на бал – усі були дуже красиві, дуже серйозні, дуже пафосні… і тільки Бєдняков в масці осла під уважним керівництвом Васі то грав на роялі, то підмітав підлогу, то вискакував з кущів… Усі дивились косо, але Васі було все одно. Йому був потрібен класний сюжет, і те, як вони виглядають збоку, його зовсім не хвилювало», – згадує унікальний епізод Катерина.
Про цей творчий пошук живого кадру стверджує й український музикант, колишній ведучий проєкту, а нині засновник «Культурного десанту» Коля Сєрга.
«Вася – душа. Вася – правда. Вася – честь. На зйомках він завжди насолоджувався процесом. Якщо в кадрі не було життя, Вася спокійно міг від нього відмовитися, навіть якщо продюсери каналу наполягали на якихось постановочних речах. Саме тому я дуже радів, коли ми працювали разом. З ним можна було експериментувати і шукати нові форми. І кожен раз, коли ми придумували якусь дурість, він запалював цигарку, посміхався, прищурував очі і казав: «Ну давай подивимось», – каже Коля.
Згуртованість та атмосфера команди були такими сильними та шаленими, що керівництву проєкту навіть доводилося вживати «адміністративних» заходів. Олег Шевчишин згадує, що їхню «банду», яка відзняла більшість культових випусків, – Андрія, Васю та Олега – згодом навіть розігнали по різних знімальних командах. Пояснювали, що ті забагато сміялися, маючи сотні власних внутрішніх приколів.
«Ходяча енциклопедія та філігранний акцент»
Поза знімальним майданчиком Василь залишався такою ж людиною, як і в роботі – без жодних масок чи фальші. Катерина Ключник, згадуючи про нього, найперше бачить перед очима Васине лице, усмішку та особливі, примружені від сміху очі.
Коля Сєрга порівнює його з філософом, для якого все навколо було «милою, доброю суєтою: він ніби спостерігав за світом, який йому повністю зрозумілий, але від того не менш цікавий».
Через шалений графік відряджень по 20 днів на місяць, колеги бачили Василя частіше, ніж власні родини. Та в ці, проведені разом моменти, вони згадували його як «ходячу енциклопедію».
«Він чудово знав англійську і вмів філігранно копіювати різні акценти. Я часто просив його зобразити якийсь акцент, коли ми, наприклад, замовляли їжу або потрібно було щось дізнатися у місцевих. Він робив це з таким серйозним обличчям, що ми з Андрієм просто не могли втриматися від сміху. А Вася продовжував додавати акценту доти, доки навіть сам переставав розуміти, що він запитує. Це доводило всіх нас до сліз», – доповнює Олег Шевчишин.
Попри всі безтурботні ситуації, у Василя була дуже сильна світла сторона – внутрішня потреба допомагати кожному, хто цього потребував. Він міг посеред ночі зупинити машину під час тривалого переїзду, щоб підібрати випадкового подорожнього, перехожому показати дорогу або просто кинутися допомагати абсолютно незнайомій людині, повз яку проходив.
Катерина Ключник підкреслює, що Василь був неймовірно принциповим, завжди «стояв стіною» за свою команду та не допускав жодної несправедливості. До того ж всі навколо відчували, як безмежно він любив свою сім’ю – дружину Галину та доньку. Він постійно згадував про них у поїздках, розповідав якісь історії та неймовірно сумував.
Одним із найулюбленіших та найчуттєвіших проєктів Василя, який він реалізував як креативний продюсер, стало шоу про бабусь з віддалених казахських аулів. Він знайшов чотирьох учасниць віком 75+, які ніколи у житті не виїжджали за межі своїх селищ, і організував для них першу подорож за кордон. Тепле шоу про щирі людські емоції захопило глядачів, але зупинилося на своєму вдалому старті. Другий сезон скасував COVID-19, а згодом початок великої війни.
Від 128-ї бригади до ССО
Чоловік, який глибоко захоплювався історією та філософією, чудово розумів причинно-наслідкові зв’язки. Приблизно за кілька років до повномасштабного вторгнення Василь почав системно тренуватися та бігати. Він аналізував інформацію і чітко стверджував – велика війна буде.
Зі своєї батьківської лінії чоловік мав військовий рід: прадід пройшов Першу світову війну, а дідусь – усю Другу світову. Родина вірила, що Василь, як і вони у свій час, повернеться після закінчення війни неушкодженим.
24 лютого 2022 року Василь насамперед відвіз рідних у безпечне місце за місто, а сам одразу повернувся до Києва і пішов у військкомат. Його почуття власної гідності не дозволяло ховатися за чиїмись спинами. Уже 12 березня 2022 року він склав присягу.
Спочатку Василь потрапив до 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади в артилерійську розвідку. Ще зі шкільних років, навчаючись у фізико-математичному класі, він мав хист до точних наук. Під час служби ці знання допомагали йому у проведенні безпомилкових розрахунків.
Василь брав участь у боях на Херсонщині, Запоріжжі та Донеччині. Та попри цей шлях, постійно вчився: здобув кваліфікацію парамедика, оператора БПЛА, пройшов важкий альпіністський вишкіл і виборов право носити берет гірського штурмовика.
Наприкінці 2024 року Василь пройшов вимогливі відбори і перевівся до Сил спеціальних операцій (ССО). З березня 2025 року він у складі груп ССО виконував завдання у надскладних розвідувальних операціях у глибокому тилу ворога. За цей час він здобув понад 10 військових спеціальностей, хоча до 2022 року навіть не служив у армії.
«Людина-свято», яка вчила жити сьогодні
Свій звичний перфекціонізм Василь повністю переніс на війну. Проте фронт сильно трансформував його: чоловік почав ще сильніше цінувати кожну хвилину з коханою дружиною, донькою, сестрою, племінницею та батьками, з якими мав неймовірно глибокий зв’язок. Він безмежно їх любив, цінував та часто повторював: «Усім, що я здобув у своєму житті, завдячую своїм Батькам».
У відпустках Василь свідомо ставав для родини «людиною-святом». Навіть у його почутті гумору відбулися зміни – якщо раніше він міг пожартувати гостро, то з війни приносив лише добру дотепність. Він ніколи не скаржився сестрі чи дружині на систему чи труднощі, а просто брав і вирішував проблеми власними силами. Василь наполягав: цивільні в тилу обов’язково мають жити повноцінно, ходити в кіно та влаштовувати свята.
«Він завжди казав нам: «Ми там, на фронті, так важко працюємо саме для того, щоб ви тут продовжували жити, а не просто чекали на майбутнє». Коли він приїздив, то миттєво помічав, чого не вистачає батькам чи нам – мовчки йшов, купував, ремонтував і робив сюрпризи», – розповідає дружина Галина.
Разом із тим, він неймовірно цінував допомогу своїх друзів, рідних та абсолютно незнайомих людей. Василь щиро вірив, що перемога – це спільна справа фронту і тилу, де ніхто не має залишатися осторонь.
Остання зустріч Василя з рідними відбулася на День Незалежності – 24 серпня 2025 року. Сестра ж згадує, що працювала у той день, тож брат сам приїхав до неї на роботу. Вони коротко поговорили, зробили щасливе селфі у вишиванках… а потім були лише дзвінки.
28 вересня 2025 року Василь із групою вийшов на завдання.
Удень сестра написала йому: «Як ти там?», на що брат коротко відповів: «Та нічого, нормально, збираю речі». Альона надіслала у відповідь сердечко, думаючи, що попереду ще є кілька днів на збори, але саме того дня він востаннє виходив на зв’язок із рідними.
2 жовтня група ССО потрапила в засідку. Василь прийняв свій останній бій – він до кінця стримував ворога, прикриваючи відхід побратимів. Про його загибель рідні дізналися лише 6 жовтня.
Через те, що територія щільно контролювалася російськими військовими, забрати тіло Василя вдалося лише за два місяці завдяки спецоперації його побратимів із ССО.
Поховали Героя 5 грудня 2025 року на Національному військовому меморіальному кладовищі під Києвом.
«Він був сам собі країною»
Василь був безмежно щедрим, допомагав сотням людей, ніколи не шукаючи вигоди. Повномасштабна війна зробила його абсолютно безкомпромісним у питаннях національної ідентичності та мови. Повертаючись під час відпусток додому, він дуже гостро сприймав те, що в цивільному житті й досі активно лунає російська мова. Для Василя вона стала чітким «маркером убивць». Його щиро обурювало й зачіпало, коли люди в тилу продовжували говорити нею та ще й навчали цього своїх дітей.
До війни легендарна знімальна «банда» мріяла знову зібратися разом і поїхати у безкоштовний пул зйомок на чотири програми, щоб знову опинитися втрьох десь на іншому кінці світу.
«Признаюсь чесно, коли я дізнався, що його не стало, я плакав не один день. Це було як втратити рідного брата. Це був найкращий режисер, з яким я коли-небудь працював. Не розумію, чому Бог забирає найкращих з цього світу?» – ділиться Олег Шевчишин.
«Найадекватнішою вдячністю Василю та всім добровольцям, які своєю першою хвилею стримали цей шквал росіян, буде відбудова справжньої, сильної української України. Щоб люди мали громадянську емпатію, зупинялися на хвилину мовчання і плекали свою мову. Василь ніколи не чекав вказівок зверху чи розпоряджень. Він бачив, як діяти гідно й порядно, і просто робив це, ведучи за собою інших. Він був сам собі країною», – переконана сестра Альона.
До дня народження Василя Хомка – 2 червня – дружина Галина готує камерну виставку його унікальних фоторобіт, які раніше жили лише в його телефоні. Родина хоче, щоб люди пам’ятали Василя не просто як полеглого Героя, а як неймовірно красиву, сильну, скромну та талановиту людину, яка надихала жити на повну.
«Усе, що я можу робити, це впорядкувати його фотографії, бо вони вже існують. І я можу їх підібрати, надрукувати, підписати, зробити анонс, організувати. А те, що було в його задумах, в його креативній голові, на жаль, це продовжити неможливо. Тому що ніхто не він. Ним хочеться надихатися, але за нього жити не вийде», – каже дружина.
Рідні переконані, що найважливіший слід Василя – це образ людини, на яку хочеться рівнятися. Образ, який тепер завжди спонукатиме кожного у хвилини сумнівів поставити собі одне-єдине запитання: «А як би зараз вчинив Вася?»
Поліна Хміль
Дискусія з цього приводу: