Відома британська експертка Ханна Сторм запустила подкаст Shooting the Messenger: the Case for Press Freedom. Назва відсилає до відомого вислову «не стріляйте в посланця» – тобто не звинувачуйте тих, хто повідомляє неприємну правду, замість того щоб розбиратися із самою проблемою.
У контексті свободи преси це про журналістів, які часто стають мішенню за те, що говорять про війну, корупцію чи порушення прав людини.
Для стартової серії вона обрала чотирьох співрозмовників. Серед них – голова Національної спілки журналістів України Сергій Томіленко, генеральна директорка американського Комітету захисту журналістів (Committee to Protect Journalists) Джоді Ґінсберґ, Діана Фолі – мати убитого Ісламською державою американського журналіста Джима Фолі, та керівниця британського телеканалу «ITN» Рейчел Корп.
Ханна Сторм є оксфордською випускницею, колишньою директоркою Міжнародного інституту безпеки новин, а також авторкою книги про психічне здоров’я журналістів у видавництві Routledge. За свою карʼєру Ханна провела тренінги для понад 5 тисяч медійників у десятках країн світу. З НСЖУ вона співпрацює у 2024 році: спільно з Комітетом захисту журналістів Спілка організувала три ексклюзивні онлайн-воркшопи з психологічної стійкості:
- “Психологічна стійкість журналістів: виклики воєнного часу”
- “Стійкість: як побороти відчуття провини”.
- “Інструменти стійкості в умовах тривалої кризи”.
Понад 200 журналістів із фронтових регіонів України доєдналися до вебінарів, аби дізнатися поради Ханни й поставити свої питання.
Представляючи Сергія Томіленка слухачам, Ханна зазначила, що захоплюється лідерством та емпатією голови НСЖУ: «Його робота в Україні з підтримки колег у найскладніших ситуаціях є надзвичайною».
Публікуємо їхню розмову нижче.
– Що привело вас у журналістику?
– Я вивчав математику. Але одного разу побачив у місцевій газеті невелике запрошення для молоді спробувати себе в репортерстві. Невдовзі написав матеріал, і більше ніколи не залишав цю професію. Один із колег якось сказав мені, що журналістика – це професія, яка дозволяє задовольнити цікавість. Це правда. Але для мене це передусім професія із великою місією: стояти проти несправедливості, підтримувати звичайних людей. Під час війни в Україні ми бачимо, що журналісти захищають правду. Це надзвичайно важливо.
– Наскільки важливо, щоб журналісти продовжували свою роботу в Україні?
– Це виснажливо для всіх нас – для всіх українців, для всіх українських журналістів. Ми живемо вже пʼятий рік в умовах повномасштабної війни. Але це наша робота. І це – критична інфраструктура. Люди, які живуть в умовах війни, хочуть знати про загрози й безпеку, про те, як вижити чи евакуюватися. І лише через перевірені медіаканали вони можуть отримати правду. Так, є соціальні мережі, але там часто маніпулюють. Тому підтримка журналістів є підтримкою прав звичайних людей вижити й отримати достовірну інформацію.
– НСЖУ знімала фільм про Василя Мирошника — видавця газети «Зоря» з Харківщини, який щотижня розвозить її читачам попри дрони і снайперів. Британська Daily Mail назвала його маршрут найнебезпечнішою газетною розвозкою у світі. Чому він продовжує це робити?
– Василь Мирошник – особлива людина. Справжній герой. Він живе у фронтовому регіоні: не приїжджає у відрядження, а саме живе там. І щотижня доставляє газету своїм читачам, незважаючи на російські дрони, снайперів та інші небезпеки. Коли я запитав його про це, він сказав: «Я не можу покинути своїх людей. Я хочу дати їм не лише інформацію, а й надію, обійми, відчуття, що вони не самотні». Ми як Спілка намагаємося його підтримувати грантами та ресурсами. Нещодавно придбали для нього спеціальний детектор дронів, тому нині він може відстежувати загрозу і отримує додаткові пʼять-десять хвилин, щоб вижити. Але він – не єдиний такий герой. Таких колег багато.
– Як змінилися загрози для журналістів після початку повномасштабного вторгнення?
– До вторгнення головними проблемами для українських журналістів були фізичні напади та безкарність. Ми навіть проводили великі кампанії проти цього. Однак після вторгнення ситуація змінилася. Фізичної агресії проти журналістів на підконтрольній Україні території майже немає – натомість ми фіксуємо воєнні злочини з боку Росії. Зараз у російському полоні перебувають 28 українських журналістів, а серед найнебезпечніших загроз сьогодні – російські дрони.
– Наскільки серйозною є ця загроза і чи допомагають детектори дронів?
– В Україні немає безпечних місць. Навіть у західній частині. Дрони, ці невеликі пристрої – не ракети й не щось масивне, але вони можуть знищити будь-яку будівлю чи обʼєкт. Раніше лінія фронту означала пʼять кілометрів до позицій ворога. Тепер – 25–30 кілометрів. Дрони скасували саме поняття безпечної відстані. Що стосується детекторів, то так, це корисне обладнання. Але думаю, що воно важливе насамперед психологічно: коли ти оснащений засобами безпеки, відчуваєш себе більш підготовленим. Хоча в реальному житті неможливо підготуватися до будь-якого інциденту. Ти весь час живеш під тиском: може, наступної ночі прилетить, і ти постраждаєш. Це величезний виклик для всіх.
– Пʼятий рік повномасштабної війни. Як НСЖУ підтримує психічне здоровʼя журналістів?
– Це дуже важлива тема. Раніше вона була стигматизованою. Ми як українці і журналісти думали, що головне – це фізична безпека або економічна стабільність. Однак нині живемо в таких щоденних важких умовах, що відчуваємо вигорання, виснаження, самотність. Тому намагаюся говорити з колегами: треба організовувати різні активності, допомагати тримати себе в формі. Наприклад, у Запоріжжі в Центрі журналістської солідарності ми створили клуб журналістів-переселенців: понад 30–35 людей із тимчасово окупованих районів. Вони збираються разом, щоб взяти участь у тренінгах з цифрових інструментів чи арттерапії. Люди роблять сувеніри руками і хоч на кілька годин не думають про окуповані домівки і війну. Також ми проводимо індивідуальні сесії та великі онлайн-вебінари. Хочу подякувати вам, Ханно, бо разом ми організували три такі зустрічі і зібрали понад 200 медійників саме із прифронтових регіонів. Говорили про вигорання, тривогу й техніки самодопомоги.
– Як ви самі справляєтеся? Як зберігаєте стійкість у ролі лідера?
– Я маю демонструвати колегам роль лідера в кожній темі. Так, не просто було усвідомити важливість психічного благополуччя – але зараз бачу, що це дуже важлива сфера, і намагаюся знаходити інструменти для себе. Ця зима в Києві була особливо важкою. Я думав, що підготовлений: є зарядні станції, є якийсь запас. Але коли росіяни знищили інфраструктуру в центрі Києва – наш офіс, за 200 метрів від міської ради, тиждень стояв без електрики, опалення і води. При мінус 15 на вулиці. Виявилося, що жодна підготовка не рятує, коли все це відбувається одночасно.
Трохи згодом поїхав до Лондона, і перші три ночі просто насолоджувався теплом: виставив у готельному номері 23 градуси. Для мене міжнародні поїздки, зустрічі з друзями і партнерами – це теж частина підтримки ментального здоровʼя. Ще радію, коли дізнаюся, що близько 20 фронтових газет не закрилися і продовжують роботу. Це надає сили.
– Розкажіть про Центри солідарності журналістів – як виникла ця ідея?
– Після початку повномасштабного вторгнення ми отримували десятки запитів від журналістів про виживання, евакуацію, про все. Ми звернулися до штаб-квартири Міжнародної та Європейської федерацій журналістів по пораду. Нам порадили орендувати невеликий готель на заході України з 20 кімнатами для родин журналістів.
Ми обговорили це і вирішили, що це не найкраще рішення. Тому придумали Центри солідарності журналістів – регіональні хаби, оснащені технікою і засобами безпеки, де працюють двоє співробітників, які реагують на будь-які запити. Зараз у нас уже шість таких центрів: у Києві, Львові, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі та Івано-Франківську. Штаб-квартира ЮНЕСКО назвала цю ініціативу флагманським проєктом, тобто першим етапом глобальної програми безпечних просторів для журналістів у зонах конфліктів. Ми також створили екстрений фонд: якщо журналіст/-ка потрапляє в скрутну ситуацію – він/вона знає, що може звернутися і отримати швидку підтримку. Це не великі гроші, але це швидка допомога, коли вона потрібна найбільше.
– Українська модель надихнула інших – навіть за межами країни?
– Так. ЮНЕСКО і Міжнародна федерація журналістів рекомендували нашим колегам у Газі та Палестині організувати власні центри солідарності за нашою моделлю. Зараз там уже працюють три такі центри, створені Палестинським синдикатом журналістів. Три тижні тому зустрівся з представником цієї організації на спільному круглому столі під час форуму Voices у Флоренції. Вони запитали наш досвід, поради, протоколи. Це і є міжнародний вплив, тож я радий, що журналісти в інших зонах конфлікту можуть отримати хоч якусь підтримку завдяки тому, що ми пройшли.
– НСЖУ і мережа Центрів журналістської солідарності нещодавно отримали премію за свободу медіа на Європейському фестивалі журналістики. Що це означає для вас?
– Це велике визнання: для мене особисто, для моєї команди, для всіх українських журналістів. Особливо важливо для колег, які працюють у відкритих фронтових містах: вони бачать, що їхню сміливість помічають і цінують не лише в Україні, а й за кордоном. Це потужна моральна підтримка. Тим паче що зараз, на жаль, штаб-квартира ЮНЕСКО не має ресурсів нас підтримувати через заморожування адміністрацією Трампа американської допомоги. Але ми отримуємо велику моральну підтримку від міжнародних колег. Нещодавно один книжковий магазин із Брюсселя надіслав нам невеликий донат, і ми вирішили витратити ці кошти на додаткові тренінги з психічного здоровʼя в кожному з наших центрів та на обладнання для арттерапії в Запоріжжі. Невелика сума, але за нею є відчуття солідарності.
– Що ви сказали б людям, які втомилися від новин з України?
– Якщо ти живеш у мирі, можливо, варто зупинитися і подумати про людей, які живуть у війні. Подумати про журналістів, які живуть у війні. І, можливо, вирішити підтримати. Зараз ми мріємо про речі, які раніше здавалися само собою зрозумілими: вода з крана, тепло вдома, звичайний розпорядок дня. Ми не обирали цю війну. Ми хочемо жити в мирі. Тому звертаюся до тих, хто зараз у безпеці: цінуйте це і думайте, як захистити світ від конфліктів, як підтримати інших. Ми всі втомилися. Але ми бачимо, що лише Путін не втомлюється.
– І наостанок – про головне гасло Спілки.
– Гасло Національної спілки журналістів України – «Журналісти важливі». Ми створили його під час пандемії COVID-19, бо були вражені: попри поширення вірусу, карантин, кризу, журналісти продовжували свою роботу й інформували людей. Тепер це гасло уособлює діяльність усіх українських журналістів під час війни. Свобода слова – це частина нашої професії. І журналістика – це про відповідальне інформування, доступ до перевіреної інформації. Якщо ви хочете жити в демократії, підтримуйте свободу слова, захищайте журналістів і медіа. Бо це право отримувати не брехню і не фейки, а саме правду.
Подкаст Shooting the Messenger: the Case for Press Freedom доступний на Spotify.
Інформаційна служба НСЖУ
Дискусія з цього приводу: