В Україні російські дрони вбивають журналістів за кілометри від лінії фронту. Поки репортери ухиляються від смертоносних машин, постає питання: чи мають вони право давати відсіч? У війні, де виживання важливіше за нейтралітет, старі правила можуть не витримати, переконана репортерка Люсіль Бризар, яка пише для української платформи UNITED24 Media.
На передовій не пристібаються ременем безпеки і їдуть дуже швидко. Причина — дрони. Того разу FPV чатував збоку від дороги.
Поки «Шева», український командир, віз репортера UNITED24 Media Філіпа Мальзана та оператора Єгора Терлецького охопленим дронами південним сходом України, він раптово вигукнув: «Виходьте!» За мить Мальзан опинився у становищі, якого бояться всі журналісти на передовій.
Усі троє вижили — російський пілот FPV вирішив уражати натомість автомобіль. Багатьом інших так не щастить. Обгорілі рештки машин тепер вишикувалися вздовж кожного шосе, що веде на схід.
Нині FPV стали прокляттям для військових, цивільних і журналістів однаково. В Україні 2025 рік виявився найсмертоноснішим для журналістів відтоді, як почалася війна. Троє репортерів загинули від дронів: французький журналіст Антоні Лалікан поблизу Дружківки, а також українці Альона Грамова та Євген Кармазін у Краматорську.
Маючи середню вартість 400 доларів, FPV-дрони стали однією з найсмертоносніших зброй в Україні, перевершивши всі інші за кількістю жертв серед цивільного населення, — за даними Моніторингової місії ООН з прав людини. У січні 2025 року на FPV припадало 27% загибелі цивільних і 30% поранень, а оператори здатні вражати мирних мешканців з моторошною точністю.
Чи дозволяє міжнародне право журналістам збивати дрони?
Зі зростанням смертоносності дронів посилюються й побоювання щодо дотримання міжнародного гуманітарного права (МГП). Провідні новинні організації, усвідомлюючи ризики, стикаються з дилемою: дозволяти чи ні журналістам самооборону в зоні бойових дій. І сьогодні самооборона в сучасній війні зазвичай більше не означає загрози людському життю чи вбивства людини — ідеться про знищення робота, що коштує дешевше за більшість пилососів.
За МГП існує два основних статуси: комбатанти та цивільні. Журналісти, якщо вони безпосередньо не беруть участі у воєнних діях, вважаються цивільними і користуються тим самим захистом, що й інші некомбатанти, — зокрема, медичні працівники.
«По-перше, має бути вчинено дію, що завдає шкоди ворогу, — наприклад, удар зброєю або постріл у когось», — пояснив Володимир Гришко, старший юридичний радник Truth Hounds, розтлумачуючи, що юридично кваліфікується як безпосередня участь у бойових діях.
Другий критерій — причинно-наслідковий зв’язок між шкідливою дією та її наслідками: шкідлива дія повинна безпосередньо спричиняти шкоду. Якщо ви стріляєте в когось, шкода має бути результатом саме цього пострілу. Просте вчинення дії без заподіяння шкоди цьому критерію не відповідає.
Третє — войовничий зв’язок: щоб дія вважалася такою в контексті конфлікту, вона повинна давати перевагу одній стороні та шкодити іншій. Саме по собі володіння зброєю або стрільба з неї не роблять людину автоматично комбатантом.
Для Гришка ключова відмінність полягає в намірі: самооборона не позбавляє осіб захисту за МГП, якщо немає наміру сприяти іншій стороні.
Якщо журналіста зафільмують із зброєю — скажімо, з дробовиком — і він збиватиме нею FPV-дрон, посилаючись на самооборону, «з правової точки зору це, найімовірніше, буде виправдано», — каже Гришко, додаючи: «У такому разі журналіста не притягнуть до відповідальності за участь у бойових діях». Хоча національні суди не завжди визнають аргумент самооборони, МГП його визнає, і в ідеалі національні суди мали б розцінювати дії журналіста як виправдані та утримуватися від переслідування.
Попри те що Гришко доводить юридичну виправданість самооборони за певних обставин, міжнародні організації на кшталт Комітету захисту журналістів рішуче застерігають від носіння журналістами зброї, оскільки це може підірвати їхню нейтральність, наголошуючи: «У деяких особливо небезпечних конфліктах журналісти наймали озброєну охорону, але й це може підривати їхню нейтральність».
Зброя для самооборони чи безрозсудний ризик?
У розмові з Люком Гардінгом, закордонним кореспондентом The Guardian в Україні з 2014 року, він висловився різко щодо використання журналістами зброї для самооборони:
Журналіст зі зброєю? Ви жартуєте.
Люк Гардінг Закордонний кореспондент The Guardian
Непохитний у своїх переконаннях, Гардінг визнає, що відтоді, як у жовтні 2025 року загинули журналісти на кшталт Лалікана, поїздки до «зони ураження» ускладнилися. «Розмова з редакторами в Лондоні стала важчою, адже очевидно, що вони несуть обов’язок піклування», — розповів він нам.
Оцінка ризиків може призвести до неможливості виїхати до таких міст, як Херсон на півдні України, де FPV цілеспрямовано полюють на цивільних у тому, що прозвали «людським сафарі»: «Можливо, це зміниться, але дорога схожа на лотерею […] Я знаю: якби я запропонував туди поїхати, не певен, що отримав би дозвіл».
На запитання, як він планує надалі висвітлювати передову, Гардінг відповів, що «нам потрібно адаптуватися, адже технології змінюються так швидко з обох боків». Проте уточнив: адаптація ніколи не дійде до того, щоб він носив зброю.
Поки Гардінг наполегливо стверджує, що носіння зброї — ніколи не відповідь, інші, як-от Заріна Забріскі, яка провела незліченні години, ухиляючись від дронів на херсонській передовій, дивляться на це інакше.
Забріскі — американська журналістка-фрілансерка, яка базується в Херсоні вже два з половиною роки. Вона ілюструє нинішню ситуацію: «Тут дрони — як мухи». Будучи глибоко зануреною в ці реалії, вона розуміє, що її становище відрізняється від становища інших журналістів, які працюють у великих ЗМІ й уникають таких зон підвищеного ризику. «Я справді думала про те, щоб мати рушницю», — каже вона, згадуючи, що того дня вже п’ять разів ховалася від дронів. «Це щоденне, майже щогодинне явище», — говорить Забріскі.
Заклик Забріскі до правової реформи перегукується з занепокоєнням, що висловлюють такі фахівці, як Гришко, який вважає, що, попри загальну достатність міжнародного права для реагування на нові бойові технології, дотримання норм залишається серйозною проблемою.
«Один із моїх найголовніших аргументів, — стверджує вона, — полягає в тому, що нам потрібно змінити міжнародне право. Інакше там справжній Дикий Захід».
Забріскі переконана, що міжнародне право не встигає за реаліями передової.
На її думку, цей розрив може виправдовувати самооборону проти дронів і посилювати правову відповідальність тих, хто навмисно атакує журналістів.
Гришко вважає, що Женевські конвенції та міжнародне гуманітарне право на 90–95% пристосовані до технологічних змін, які ми спостерігаємо на полі бою. Проблема — у дотриманні та правозастосуванні. Росія порушує Женевські конвенції, навмисно атакуючи журналістів і транспортні засоби з позначками преси, а також представників Червоного Хреста — серед багатьох інших задокументованих воєнних злочинів.
Якщо журналіст вдасться до самооборони, переконаний Гришко, і справа дійде до суду, контекст розглядатиметься через призму того, що журналіст носив легке озброєння для захисту, а не для ударів по ворогу. З урахуванням навмисного переслідування журналістів Росією, це порушення Женевських конвенцій посилює аргумент на користь самооборони: «Хоча це не змінює правил, це зміцнює позицію самооборони», — зазначає Гришко, додаючи: «Аргументи іншої сторони стануть вагомішими завдяки зафіксованій історії та задокументованим інцидентам».
Позначка «PRESS» зазнала такої трансформації під час війни, що в тому ж Херсоні журналісти, які працюють у «зоні ураження», повністю відмовилися від неї — розуміючи, що колишній оберіг перетворився на мішень для операторів дронів. Олександр Корняков, місцевий журналіст, поділився моторошним досвідом: дрони змінювали траєкторію польоту, аби цілитися в нього та його колег з помітними позначками преси на камерах або бронежилетах.
Забріскі переконана, що гострі виклики у забезпеченні безпеки журналістів під час роботи на передовій в Україні сьогодні лишаються поза увагою: «Думаю, це дуже актуально. Про це недостатньо говорять, це потрібно вирішувати», — каже вона.
Доступ звужується, але журналісти ризикують усім заради репортажів із «зони ураження»
Потік місцевих і зарубіжних журналістів у «зону ураження» не вщухає.
Олег Петрасюк, фотожурналіст, який на початку 2024 року вступив до Збройних сил України прес-офіцером 24-ї окремої механізованої бригади, став відомий тим, що супроводжує журналістів і збиває FPV-дрони над Костянтинівкою з вражаючою точністю.
«Кожного разу, коли я їду на передову — чи то в Костянтинівку, чи кудись іще, — це робиться на запит журналістів», — каже він. «Насправді запитів від журналістів набагато більше, ніж ми фізично можемо задовольнити».
На запитання, чи можна виміряти кількість FPV, яку він бачить щодня в місті, скажімо, десятками, він зробив паузу перед відповіддю: «Ні. Сотні».
Як журналіст сам по собі, Петрасюк наголошує на важливості репортера на передовій: «Чому ми це робимо? Бо це наша робота. Як пресофіцери, ми намагаємося пропускати людей, які можуть показати справжню картину війни».
Добре усвідомлюючи технічні труднощі збиття дрона, що може мчати на тебе зі швидкістю 200 км/год, Петрасюк каже: «Це дуже важко». З морального боку він дотримується переконання, що журналісти не повинні носити зброю навіть як останній засіб, стверджуючи, що це відповідальність військових.
Хоча не всі журналісти мають розкіш подорожувати з прес-офіцерами, він викладає ситуацію прямо: «Уявіть, що журналіст має вогнепальну зброю. Його потрібно дуже добре навчити, підготувати до бойового стресу. Підготовка влучного стрільця — надзвичайно дорога, і я не вірю, що можна виростити стрільця із людини, яка опиняється на передовій лише час від часу».
Першочерговим для Петрасюка є те, щоб Україна дотримувалася Женевських конвенцій незалежно від поведінки Росії. «Якщо наш ворог відмовляється дотримуватися цих правил, чи дає нам це право їх порушувати? Це не дає нам виправдання відмовитися від цих правил», — каже він. Для Петрасюка усвідомлення небезпеки поєднане з прийняттям того, що ти можеш стати мішенню. Він каже, що: «Війна стала небезпечнішою, важчою, складнішою. Можна лише прийняти це і вирішити, чи брати на себе ризик».
Журналісти втрачають доступ до фронту
Поки такі, як Петрасюк, ще сміливо супроводжують журналістів у «зону ураження», інші — як-от Елізабет Пʼєрсон, кореспондент Le Figaro, — підкреслюють дедалі жорсткішу блокаду доступу: репортерів усе більше відтискають від найнебезпечніших, але найважливіших ділянок фронту.
Під час одного зі своїх перших завдань на сході України у вересні 2025 року Пʼєрсон пам’ятає, як повсюди почали зводити протидронові сітки. Подорожуючи з фотографом Альбером Лоресом, вона згадує: «Він їхав надзвичайно швидко» — стандартний протокол для ухилення від FPV.
На її думку, «абсолютно очевидно», що доступ до передових позицій став помітно складнішим. Переповідаючи певні розмови, вона описує ситуацію: коли Пʼєрсон домагалась ширшого доступу, це виглядало приблизно так: «Тепер нам усюди зачиняють двері. Мені прямо сказали: ні, ми більше не возимо журналістів на позиції. Жорстке «ні». Вони хочуть возити нас у тил, тил від тилу, і ще далі в тил».
Поки Мальзан і Терлецький ховалися в чагарниках на узбіччі дороги, приблизно за 7 км від перших російських позицій, командир, з яким вони їхали, почав стріляти по дрону. Він промахнувся. Поки всі троє спостерігали, як їхній автомобіль вибухає, Мальзан тримав сіткову рушницю — пристрій, що захоплює дрони, обплітаючи їх. Це оборонна зброя, яка нейтралізує загрозу без справжніх руйнувань.
Рушниця здатна зупинити дрон на відстані близько 30 метрів, але, як стало очевидно, найефективнішою зброєю проти FPV — коли електронне глушіння не спрацьовує — є 12-каліберний помповий дробовик, заряджений картеччю, надійний на відстані приблизно 50–60 метрів. Відтоді як вони вперше з’явилися на передовій на початку 2025 року, сьогодні вони стали скрізь.
У пізнішій розмові Мальзан каже так: «Ніколи ще не було так легко загинути так далеко від ворога. Тут тебе можуть убити там, де жоден росіянин ніколи не ступав».
Репортер на передовій упродовж десяти років, який незмінно працює в Україні з березня 2022 року, Мальзан визначає дрони як «тему номер один», додаючи, що ця тема «почала витісняти все, тепер майже все — це дрони».
Хоча він і вважає носіння зброї журналістами «небажаним», Мальзан займає позицію, що дозволяє йому визнати: війна змінилася.
Коли він висвітлював асиметричні конфлікти — такі як в Афганістані чи Сирії, — лінія між військовими та цивільними часто розмивалася, до того ж основними небезпеками були саморобні вибухові пристрої та викрадення людей, пояснює він.
У таких ситуаціях «будь-яка зброя однаково не врятувала б», — стверджує він.
Зʼявитися перед озброєним формуванням зі зброєю легко могло б спровокувати насильство — а цього жоден журналіст не повинен допускати, сказав він. Але дрони — окрема справа. «Вони хитрі».
Дрон — це машина, якою керує людина, дивлячись на живий потік відео, що дозволяє завдавати хірургічно точних ударів. «З огляду на те, що якщо мене влучать — це моє життя, а якщо я влучу в дрон — це лише машина, навіщо взагалі стояти і дозволяти себе вбити заради якогось принципу, придуманого до появи літаючих машин-убивць?» — каже Мальзан і продовжує: «Я кажу — та плювати. Це ж твоє життя».
Дискусія з цього приводу: