Російські війська в останні тижні посилено атакують села Запорізької області. Тим часом місцеві журналісти ведуть власну боротьбу – за право інформувати громади, які опинилися на межі окупації. Частина з них працює без зарплат, без грантів і без будь-якої впевненості в завтрашньому дні. В інтерв’ю НСЖУ вони говорять емоційно і навіть з надривом, але їх можна зрозуміти – ці люди живуть і роблять свою роботу у хронічному стресі, на межі виживання.
«Завтра може бути окупація»
Головна редакторка газети «Голос Гуляйпілля» Тетяна Велика говорить швидко, ніби намагається встигнути сказати все найважливіше, перш ніж по Запоріжжю, куди релокувалася редакція, прилетить черговий дрон. Її голос – це голос людини, яка щодня спостерігає, як зникає світ, який вона знала.
– Успенівка, Солодке, Рівнопілля, Зелений Гай, Полтавка – це все наша громада, – перелічує вона села, які потрапили під окупацію. Ці назви знає їх на пам’ять – бо їздила туди десятки разів, писала про місцеві школи та садочки, фотографувала свята і буденні дні. Тепер вона бачить ці ж села на відео російських пропагандистів, які вивішують свої прапори на знайомих їй меморіалах.
Місто Гуляйполе, де ще місяць тому мешкало до двох тисяч людей, стрімко порожніє. FPV-дрони забирають життя щодня. Люди наймають перевізників, щоб вивезти хоч щось – холодильник, диван, спогади про нормальне життя.
– Люди розуміють, що завтра може бути окупація міста Гуляйполя, – каже Тетяна Велика.
На цьому тлі редакція «Голосу Гуляйпілля» продовжує працювати. П’ятеро людей – редакторка, журналістка, адміністраторка сайту, верстальник і бухгалтер – з вересня не отримують жодної копійки. Грантове фінансування припинилося, а нові заявки, подані Тетяною, досі залишаються без відповіді.
– Ми написали заявки на чотири гранти і в очікуванні результатів, — розповідає вона. – У вересні, жовтні, листопаді, грудні ми працюємо і працюватимемо без грошей. Редакція отримала одноразову допомогу в 20 тисяч гривень, але ці кошти одразу пішли на оплату друку газети. На листопад і грудень грошей уже немає, – каже редакторка
Газета виходить двічі на місяць, і кожен випуск – це вісім сторінок авторського тексту. Жодного передруку з інтернету. Матеріали про загиблих захисників, про тих, хто сьогодні обороняє Гуляйпільський край, про 102-гу бригаду ТРО з Івано-Франківська, з якою редакція підтримує зв’язок.
– У кожного своя боротьба, – каже Тетяна Велика. – Я розумію, що моя – інформаційна. Я її сьогодні з честю і гідністю веду. Бо завтра люди можуть сказати: «Редакція «Голосу Гуляйпілля», де ж ти була всі роки війни, чому ж ти мовчала?»
Попри всі труднощі, логістика доставки газети працює.
– До останнього в Гуляйполі розвозила газети «Укрпошта», – каже Тетяна Велика.
Вона уклала контракт із поштовою службою, і та вправно виконує свої зобов’язання. «Голос Гуляйпілля» – єдина місцева газета, яка продається на відділеннях «Укрпошти» в Запорізькій області. Поруч із кросвордами та глянцевими журналами – маленьке видання з прифронтового міста. Люди приходять, щоб купити його і дізнатися, що відбувається в Гуляйполі, звідки вони евакуювалися.
Активно читають і електронні сторінки видання: за три місяці – майже мільйон переглядів на фейсбук-сторінці та сайті. Це рівень національних медіа. Але фінансової підтримки – жодної.
Сусіди по нещастю
Неподалік, в Оріхові, всього за кілька кілометрів від лінії фронту, читають газету «Трудова слава». Її редакторка Світлана Карпенко каже, що поки що логістика зберігається, хоча загострення торкнулося Преображенської, Малотокмачанської та Оріхівської громад.
– Поки туди доїжджає влада, доїжджають рятувальники, доїжджають волонтери вони привозять із собою газету, – пояснює Світлана. Але всі розуміють: якщо ситуація погіршиться, кількість доставки зменшуватиметься, адже частина людей буде шукати прихистку в більш безпечних регіонах країни.
Під час роботи в зруйнованому Оріхові команда журналістів опинилася під прицілом російських FPV-дронів. За кілька годин до їхнього приїзду авіабомби вдарили по центру, а на вулицях полювали дрони, які летять не згори, а буквально над землею
У сусідній Новомиколаївці працює Катерина Заварзіна, редакторка газети «Наше життя». Її редакція – в ще гіршому становищі: по три-чотири доби без електрики, перебита лінія електропередачі. І так само – жодних грантів.
– Ми з нею єдині, які подали заявку на передплату, – каже Тетяна Велика. – Ми віримо в силу друкованого медіа, що ми відродимося.
Не всі редактори прифронтових видань Запоріжжя погодилися говорити про свою ситуацію. Їхнє мовчання – це теж відповідь. Бо що можна сказати, коли працюєш під постійними обстрілами, коли держава ніби забула про існування прифронтових медіа, коли твоя аудиторія щодня зменшується через евакуацію та окупацію?
Ці думки здебільшого сумні. Люди в небезпеці, та ще й позбавлені коштів для роботи. Хтось думає про закриття свого видання – не тому, що не хоче працювати, а тому, що просто не може. Коли немає грошей на друк, коли журналісти не отримують зарплату, коли кожен день може стати останнім для твого міста – мотивація продовжувати стає випробуванням волі.
Міжнародна солідарність
Національна спілка журналістів України намагається змінити цю ситуацію. За словами голови НСЖУ Сергія Томіленка, Спілка постійно працює з міжнародними донорами, залучаючи фінансування для підтримки прифронтових медіа.
– Локальні редакції, особливо в прифронтових зонах, працюють у надскладних умовах, документуючи як події з життя громад, так і злочинні дії нападників, – наголошує Томіленко. – Без державних і міжнародних програм допомоги медіа ризикують зникнути, а люди – залишитися без правдивої та перевіреної інформації в умовах ворожої пропаганди.
Під час візиту до Скандинавії Сергієві Томіленку вдалося домовитися про підтримку прифронтових видань. Шведські партнери погодилися профінансувати на шість місяців роботу 25 прифронтових газет. Тож є сподівання, що таким редакціям, як «Голос Гуляйпілля», «Трудова слава» чи «Наше життя» вдасться допомогти у цей не просто важкий, а критично важкий час. Данська та норвезька спілки журналістів також забезпечили роботу Центрів журналістської солідарності, коли припинилося фінансування ЮНЕСКО.
– Коли я відвідував Оріхів, де люди живуть у підвалах без електрики з квітня 2022 року, вони розповідали, що місцева газета «Трудова слава» стала для них єдиним вікном у світ, єдиним джерелом інформації, – розповідає Сергій Томіленко.
Спільно з міжнародними партнерами НСЖУ вже підтримала 32 газети в Сумській, Донецькій, Дніпропетровській, Херсонській, Чернігівській та Харківській областях, які припинили роботу після повномасштабного вторгнення.
«Наша газета для нас як хліб, як повітря» — так описують значення місцевої преси жителі прифронтових громад. Коли немає електрики та інтернету, коли російські окупанти цілеспрямовано руйнують телевежі та комунікаційну інфраструктуру, друковане слово залишається єдиним зв’язком із правдою.
– Як тільки ми виїхали з Гуляйполя у 2022 році, там одразу запрацювали російські частоти, – згадує Тетяна Велика. – Тобто, якщо українські медіа зникають, їхнє місце займає російська пропаганда. Такого не повинно бути. Ми боремося не лише за виживання редакцій, а й за інформаційну безпеку України.
Дослідження НСЖУ, проведене навесні 2025 року, показало масштаб кризи: 26% українських регіональних медіа працюють без зарплат, а майже чверть редакцій зможуть протриматися лише до трьох місяців. Більшість місцевих медіа функціонує з місячними бюджетами до 100 тисяч гривень — цього ледве вистачає на базові потреби.
Тетяна Велика каже, що тримається завдяки родині. Її чоловік, фермер Дмитро Коростельов, веде свою, так би мовити, аграрну боротьбу, намагаючись вирощувати врожай у «сірій зоні», де літають снаряди і дрони, вона – інформаційну. Шестирічна донька Стефанія росте під звуки тривог і вибухів. Вони винаймають будинок під Запоріжжям, бо в центрі міста стало занадто страшно.
Тетяна не скаржиться. Розуміє, що всі сьогодні в такому стані. Але просить звернути увагу: прифронтових медіа не так багато, і вони потребують підтримки. Не великих грошей – просто можливості продовжувати роботу.
Тим часом FPV-дрони продовжують збирати свій «урожай» у Гуляйпіллі. А «Голос Гуляйпілля» продовжує виходити – без зарплат, але з вірою в те, що інформаційну боротьбу треба вести до кінця.
Максим Степанов, інформаційна служба НСЖУ
