Постійна небезпека – супутник журналіста у прифронтовому регіоні, але попри це медійники роблять свою справу і проявляють вражаючу професійну солідарність
–Пригадую той день, коли росіяни випустили по Харкову один із нових своїх безпілотників – «Черніку». Удар прийшовся ледь за кілометр від мого будинку. До цього був удар безпілотником, і ще потужнішим в дах дому навпроти. Тож ми з колегами гірко жартуємо, що робота нам «доступна з вікна». Але щохвилини ти можеш стати жертвою, не важливо, працюєш, чи вийшов з дому у побутових справах. Для нас більше немає такого поняття, як «поза роботою», і, відповідно, поза загрозою, – розповідає координаторка Харківського Центру журналістської солідарності Ганна Черненко.
«Золоті хвилини» для роботи журналіста, які можуть коштувати життя
Ганна Черненко каже, що піднятися з ліжка о 3-й, 5-й годині після вибуху та поїхати працювати – це ще не все.
–Сьомого липня після атаки БПЛА по двох районах Харкова, – говорить вона, – ми разом із колегами, а також екстреними та комунальними службами працювали на місцях ударів. Тривала 5-годинна повітряна тривога змішаного типу. Тобто, до постійної загрози ракетних ударів щокілька хвилин додавалася нова загроза – удари безпілотниками. При оголошенні тривоги переривали роботу, щоб сховатися в укриття в підвалах житлових будинків. Зрештою росіяни таки атакували: ударили безпілотниками по одному із кварталів старого центру Харкова. Ми чули це «дзижчання» і бачили, як піднімаються вибухи вже в новому місці.
На жаль, ця ситуація типова для роботи журналістів в Харкові та області. Після обстрілів медійники разом із екстреними та комунальними службами виїжджають на місце ударів. Це саме ті «золоті» хвилини роботи, коли журналісти документують наслідки злочину росіян. Але й ризики потрапити під повторний обстріл відповідно під час виїзду у перші пів години на місце прильоту досить високі. Бо атаки «Геранями» і «Шахедами» – це завжди непоодинокі удари. І з кожним місяцем інтенсивність обстрілів міста лише посилюється, тож у 2025 році робота медійників у Харкові та регіоні влітку стала ще небезпечнішою в порівнянні з попередніми періодами повномасштабної війни.
Звісно, кожна команда медіа має свій протокол дій на такий випадок: за скільки часу рушати на місце обстрілу, приймаючи реальну загрозу повторних ударів. Але ворог не заспокоюється, Спеціалісти фіксують постійні доробки безпілотників, їх роблять потужнішими як щодо дальності польотів, так і вибухової сили бойової частини, або ж взагалі з’являються нові типи безпілотників, як вже згадувана «Черніка». Тож і протоколи дій постійно доповнюються новими пунктами.
–Уперше я усвідомила, що живу на полігоні, на якому росіяни експериментують і удосконалюють озброєння, – каже Ганна Черненко, – навесні 2023 року. Від слів «уперше по місту використали КАБ із УМПБ» довелося відстежувати, як щотижня відстань, куди можуть долітати такі авіаційні снаряди, збільшувалася на район чи вулицю. Приміром, 24 липня таким КАБом вдарили по центру. 25 липня удар прийшовся вже менше ніж за 3 км від моєї оселі. І майже така ж відстань до Центру журналістської солідарності».
В Харкові середньостатистичний журналіст, який до 22-го року не мав жодного стосунку до війни, тепер розрізнить за звуком, кольором і вагою металу від уламку ракету чи дрон. В Центрі журналістської солідарності зібрали навіть певну колекцію артефактів війни.
«Певною мірою вона допоможе комусь зрозуміти наші емоції та відчуття, – продовжує Ганна Черненко, – бо це те, що важко пояснити людині, яка не перебувала у подібних реаліях. Ти свого роду пожежний чи медик швидкої допомоги. Тільки ти на зміні, яка не закінчується».
Ганна Черненко: «Без перебільшення, можу поділитися головним страхом кожного медійника, – це приїзд на зйомку до свого дому. Мимохіть, ти подумки час від часу бачиш зруйнованим і свій дім. Ця асоціація не може не прийти, коли стоїш перед розбитим будинком такого ж типу. Або бачиш речі, які викинуло вибухом, а в тебе такі ж – поки цілі, і поки на своїх місцях. Особливо такі думки були частими в перші пів року повномасштабного вторгнення. Зараз їх витіснили інші страхи. Якщо можна сказати, пережила не одну еволюцію страху від 2022 року. Якось довелося знімати зруйновану оселю друзів. І я не впізнала її. У це важко повірити, але вибухова хвиля, пил від розбитих стін, наслідки пожежі дуже сильно спотворюють знайоме… Я зрозуміла, де я, тільки коли побачила перев’язаних поранених людей. Тоді і прийшло усвідомлення реальності».
Де б не працював журналіст у прифронтовій зоні, це однаково небезпечно
Специфіку ризиків можна умовно розділити три різні категорії, які залежать від того, де саме працюєш. Але в будь-якому разі кожна може нести загрозу здоров’ю чи життю.
• Якщо це робота над матеріалами про військових у безпосередній близькості до лінії бойового зіткнення, то влітку 2024 року дістатися до «окопів» було значно легше. Нині через засилля дронів, у тому числі дронів на оптоволокні, такі відрядження стали ще ризикованішими. Виїзд на бойову роботу може зайняти кілька діб, тоді як раніше обмежувався однією. Повернення назад можуть затримуватися через постійну загрозу з неба. Відповідно тривале перебування на позиціях – це зрозумілий ризик сам по собі. Ще один новий реальний ризик – запрограмовані дрони в засідках, які відстежують автівки.
• Полювання російських військових FPV-дронами на машини – це небезпека, характерна не тільки для роботи на лінії бойового зіткнення, а і в прифронтових населених пунктах. Тільки за червень і липень у Харківській області зафіксували десятки випадків, коли FPV атакували автівки місцевих мешканців і транспорт екстрених служб (медиків, пожежних, волонтерів із евакуаційними місіями). На початку липня в Золочівській громаді, район населеного пункту Одноробівка, FPV ударив по машині, в якій їхала родина, помер 8-річний хлопчик. Його батьки і молодший брат госпіталізовані. Куп’янськ знаходиться під ударами FPV і решти типів озброєння кілька разів на добу. Це все демонструє, наскільки небезпечною є навіть маршрут до місць, куди їдуть медійники, щоб зібрати інформацію. Зупинки в тому самому Куп’янську для роботи стали зводитися до надкоротких проміжків часу, щоб не бути поміченим із неба ворожою розвідкою.
• Робота під час як анонсованих, так і «закритих» заходів (навіть немасових) на вулицях також продовжує нести ризики. Будь-який захід є ціллю для ворога.
За всіх цих обставин для кожної редакції та кожного журналіста в місті та регіоні питання логістики та технічного забезпечення є не просто актуальним, воно є питанням захисту життя.
Медіа Харківщини: ситуація ускладнюється, але відчаю немає
У серпні 2024 року НСЖУ для вивчення реального стану справ та потреб регіональних медіа провела моніторинг безпекової ситуації, який дав можливість скласти цілісну картину стану медіагалузі Харківщини та виокремити потреби журналістів. У дослідженні взяли участь 12 редакцій – від невеликих районних газет до міських телерадіокомпаній. Моніторинг здійснила Ірина Хроменко, профільна координаторка мережі Центрів журналістської солідарності НСЖУ.
Медійники визначили п’ять основних факторів, які суттєво впливають на їхню роботу.
Перший. Найгострішим викликом є близькість до лінії фронту.
– Живемо надто близько до кордону з агресором. Редактор щотижня відвідує села за 1-5 км від ворога. По них летить щодня. Про безпеку говорити не доводиться, – розповідає Леся Бабкіна, заступниця головного редактора газети «Зоря» Золочівської громади.
Другий. Проблеми з електропостачанням.
– Нам потрібна електрична станція, її у нас взагалі ніколи не було, а у період блекауту таке обладнання вкрай потрібне, – підкреслює головна редакторка газети «Вісті Барвінківщини» Ірина Столбова.
Третій. Постійні відключення зв’язку та інтернету.
Четвертий. Фізична небезпека під час роботи.
П’ятий. Економічні труднощі.
«Редактор щотижня відвідує села за 1-5 кілометрів від ворога. По них летить щодня…» Це не сюжет військового фільму – це реальність, у якій працюють журналісти Харківщини.
- Часті обстріли, зокрема в Харкові та його околицях, вимагають від нас підвищеної обережності, особливо під час репортажів з місць подій. Обмеження пересування впливають на можливості наших журналістів оперативно висвітлювати події, – розповідає Наталія Малєвська (медіагрупа «Об’єктив»).
–Для зменшення впливу безпекових факторів медійники найбільше потребують засобів індивідуального захисту (33% опитаних) та технічного обладнання (25% респондентів).
– Потрібні бронежилети, шоломи, аптечки першої допомоги. Потрібні надійні засоби зв’язку – супутникові телефони, рації, мобільні пристрої, – наголошують представники медіагрупи «Об’єктив».
Окрім того, під час опитування медійники відзначили потребу в системах безпеки приміщень, навчанні з питань безпеки та психологічній підтримці. Важливим залишається і питання відновлення інфраструктури для забезпечення стійкої роботи медіа. Для роботи в місцях постійних обстрілів так само як і раніше нагально необхідний безперебійний зв’язок, розуміння логістики і шляхів повернення. А ще нові безпекові виклики формують нові потреби, які два-три роки тому передбачити ніхто не міг. Ганна Черненко: «Виїжджати з позицій поки не можна – над нами ворожий дрон». Це теж реалії, до яких звикаємо. Тож тепер командам, які працюють навіть у 30-кілометровій зоні від лінії бойового зіткнення, потрібні не тільки бронежилет, додатковий тип зв’язку, а й детектори дронів. Без цього виїзд – шалена небезпечна лотерея. Загалом робота на лінії фронту стає все небезпечнішою. Через дрони на оптоволокні більше не доступні місця, які з ризиками, але все ж були «у роботі» ще кілька місяців тому. До речі, така техніка досить вартісна. Її придбання частіше не оплачують редакції. Це просто ще не увійшло в протоколи необхідного для медіа. Не встигло – занадто швидко та багато типів зброї випробовує ворог на мешканцях найбільш наближених до кордону територій».
Щодо економічних викликів, про які говорили під час згаданого опитування представники редакцій, вони також зростають з кожним місяцем війни. У прифронтових районах ділова активність знижується, бізнес релокується до безпечніших регіонів країни, тож рекламний ринок практично згортається. Опитані медійники зазначили, що рекламні доходи впали на 90% від початку повномасштабного вторгнення, скорочується і грантова підтримка. При цьому багато редакцій втратили приміщення, обладнання. Тож не дивно, що 7 з 10 газет фіксують суттєве падіння тиражів.
Надзвичайно гостро постає кадрове питання: хоча 6 редакціям з 10 вдалося зберегти колективи, інші зазнали скорочень через економічні труднощі, мобілізацію та релокацію працівників. Три редакції перевели частину співробітників на дистанційну роботу в безпечніших регіонах, одна релокувалася повністю. Потрібні також інвестиції у посилення захисту цифрових платформ і даних, оскільки кібератаки на медіа в регіоні також лише посилюються.
Редакції та журналісти шукають вихід з ситуації.
Більшість опитаних медійників відзначає, що падіння паперових тиражів супроводжується зростанням онлайн-аудиторії, і це відкриває нові можливості для розвитку та потенційної монетизації.
– Тираж маємо нестабільний. Але є динаміка до збільшення аудиторії сайту – якщо торік було нормою 19-20 тисяч переглядів протягом місяця, то нинішнього року – понад 35 тисяч, – ділиться спостереженнями Тетяна Логвіна, очільниця редакції «Вісті Зміївщини». Вона додає, що редакція відмовилася від послуг “Укрпошти”, перейшовши на розповсюдження через місцеву владу.
Загалом 7 редакцій з 12 відзначають суттєве зростання підписників у телеграмі, тіктоку, фейсбуку та інстаграмі.
Тож попри всі небезпеки та виклики, попри постійні обстріли, відключення світла та перебої зі зв’язком, журналісти Харківщини продовжують свою роботу. Бо розуміють – люди потребують достовірної інформації як ніколи. У прифронтових містах та селах місцева газета часто залишається єдиним надійним джерелом новин.
За всіх цих обставин та реалій сучасної війни важко переоцінити роль для медіа всього регіону Центру журналістської солідарності, що працює в Харкові.
Солідарність в усіх вимірах цього слова
–Центр солідарності журналістів – важливе місце для Харкова. Зовні це просто квартира, яка виходить у внутрішній двір, оточений високими будинками 2000-х років забудови. Фасади будинків порізані уламками: росіяни скинули касетні бомби і в цей двір. Ці бомби, потрапляючи на землю, випускають незліченну кількість снарядів. У центрі працюють Ганна та Володимир, двоє невтомних журналістів та волонтерів. Центр має кілька комп’ютерів і телестудію з генератором. Коли в місті знеструмлення, сюди приїжджають журналісти, українські та іноземні, щоб змонтувати свої репортажі та записати передачі, які виходять в ефір, щойно відновиться світло. Також у Центрі надають бронежилети для іноземних журналістів, які їдуть на фронт, це сині жилети з написом «Преса». Коли центр порожній, це хороший знак, це означає, що довкруг більш-менш спокійно і колеги працюють у своїх редакціях, – каже Крістіан Екер, журналіст сербської газети Данас.
Але, на жаль, не так часто, як хотілося б, центр залишається порожнім. Це означає, що він активно працює, аби допомогти кожному журналісту та редакції, що звернулись. При цьому центр – один з «наймолодших» Центрів загальноукраїнської мережі, розгорнутої НСЖУ. Він відкрився у грудні 2023 року у межах стратегічної трансформації мережі Центрів журналістської солідарності, яка працює з квітня 2022 року. Усі центри отримали оновлену методологію та стратегію роботи. Тепер, з оновленим фокусом, мережа ЦЖС адаптується до пріоритетності підтримки українських та іноземних журналістів у прифронтових регіонах, а також відновленні діяльності медіа у цих регіонах.
Відповідно, центр допомагає журналістам у вирішенні всіх можливих проблем, які виникають при роботі в такому тривожному регіоні – від видачі аптечок, засобів захисту, техніки чи спорядження на кшталт спальних мішків до проведення офлайн та онлайн заходів для медійників.
Журналісти, як українські так і з найрізноманітніших медіа з «пропискою» по всьому світу, позитивно і тепло відгукуються про центр.
–Центр журналістської солідарності в Харкові – це місце для комфортної роботи і морального відпочинку. Тут можна змонтувати відзняті матеріали, а можна просто зустрітися з колегами та друзями. Я заїжджаю сюди після відряджень або зйомок, де щойно документував страшні обстріли, – поділився враженнями журналіст Reuters Віталій Гнідий.
Неодноразово в центрі працював відомий журналіст Андрій Куликов. У березні 2024 року саме з Харківського ЦЖС він провів прямий етер на «Громадському радіо». За його словами, це було занурення у проблему чи навіть – в цілому у місто. Приїздив він і цього року, знову готуючи в центрі «атмосферну програму про людей, зміни і час».
Джіджі Донеллі, італійський журналіст «Radio24IlSole24Ore» (Мілан), автор подкасту «24Reportage», – один із тих журналістів, які знає Україну без війни. За першої ж нагоди він їде вже до воюючої країни, щоб його аудиторія знала правду. Радіоведучий «по-гарячому» передає в етери те, що бачить сам. Під час його візитів до прифронтового регіону команда ЦЖС Харків підтримує медійника задля якомога більш плідної роботи. Приміром, у жовтні 2024 року Джіджі Донеллі у коворкінгу ЦЖС підготував кілька прямих включень. Удень співробітники Центру показали колезі, як працює пункт тимчасового перебування людей, евакуйованих із прифронтових сіл. А вже надвечір радіоведучий розповідав про чергові обстріли житлових будинків на Салтівці. До місця прильоту медійнику оперативно допомогли дістатися транспортом ЦЖС.
«На півночі відстань вимірюється бомбами, що падають на популярні райони менш ніж за 40 кілометрів від міжнародного кордону з російською федерацією. Колись місто студентів з університетами, сьогодні місто, що розривалося між бажанням до опору та втомою від повсякденного життя під постійними атаками…», – так журналіст розповідає про Харків.
Ще один з іноземних гостей центру – бразильський журналіст Професор HOC – це творче ім’я медійника Хені Озі Цукера.
«Це дуже інтенсивно, багато емоцій. І дуже відрізняється від усього, що ми коли-небудь уявляли собі, читаючи чи думаючи», – каже політолог, професор, письменник і блогер майже двомільйонного Ютуб-каналу. Для роботи «у полі» Харківський ЦЖС надав іноземним медійникам захисне спорядження, сприяв у вирішенні всіх логістичних проблем.
Завдяки Професору HOC аудиторія Бразилії бачить українські реалії у формі щоденника військового часу. Тут є і про геополітичну ситуацію, і найяскравіші враження про роботу в Україні.
–Я публікую щоденники. Це ніби твіти, в яких розповідаю про весь досвід. Я бачу і відчуваю історію війни, що думають українці, що вони відчувають. Наприклад, в поїзді я розмовляв із багатьма жінками, людьми похилого віку та дітьми (бо чоловіки в бою, у бойових діях), і це були дуже емоційні та шокуючі історії. Деякі речі дуже вражають. Є дуже сильна єдність і відчуття: «Я не здамся, я буду воювати, це моя країна». І це частина трансформації, яка, можливо, відбулася з українською ідентичністю. До цього, можливо, українці не були такими єдиними та не мали такого сильного почуття ідентичності. І Путіну не знищити цю ідентичність.
… Найскладніше – розповідати про себе. Ганна Черненко зазначила, що для неї найбільша складність – заохотити медійників розповісти про власний досвід. Вони охоче висвітлюють події, що відбуваються з іншими, але не завжди готові говорити про себе. – Тож будемо ще більше уваги приділити емоційній, психологічній підтримці медійників. Це краще спрацює як серія різних заходів – анонімні звернення, індивідуальні та групові офлайн зустрічі, – каже Ганна Черненко.
Отже, Центр журналістської солідарності у Харкові – це не лише про безпеку та професійну підтримку колег. А справді про солідарність в багатьох вимірах цього слова. Зайве нагадувати, наскільки це важливо під час війни…
Довідково:
Центри журналістської солідарності – це мережа безпечних хабів для журналістів, створена у 2022 році Національною спілкою журналістів України у партнерстві з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів. Ключовим партнером мережі є штаб-квартира ЮНЕСКО. Центри діють у шести регіонах – Київ, Запоріжжя, Харків, Дніпро, Львів, Івано-Франківськ. Вони надають медіафахівцям захисне спорядження (бронежилети, шоломи, аптечки), техніку, консультації з безпеки, юридичну та психологічну допомогу, а також простір для роботи. За останні понад два роки понад 2400 журналістів скористалися послугами Центрів. Серед них – українські та іноземні кореспонденти, зокрема з Le Monde, Süddeutsche Zeitung, Daily Mail, SVT, RFE/RL та інших провідних медіа.
Центри стали ключовою інфраструктурою для безпеки журналістів у зоні війни та прикладом міжнародної солідарності у захисті свободи слова.
Як знайти центри журналістської солідарності?
Центри розташовані за такими адресами:
у Києві – вул. Хрещатик 27-а, телефон: 050 680 52 04 (Ілля Суздалєв);
у Львові – вул. Соломії Крушельницької, 5, 2 поверх; телефон: 097 907 97 02 (Наталія Войтович); точка присутності в Чернівцях – пр. Незалежності; 96, телефон: 068 286 37 06 (Володимир Бобер);
у Івано-Франківську – вул. Січових стрільців, 25; телефон: 066 677 07 26 (Вікторія Плахта);
у Запоріжжі – пр. Соборний; 152, телефон: 096 277 53 52 (Наталя Кузьменко, Валентина Манжура);
у Дніпрі – вул. Старокозацька, 8; телефон: 050 919 84 79 (Наталя Назарова);
у Харкові – телефон: 095 421 5477 (Ганна Черненко).
Дискусія з цього приводу: