Журналіст має працювати над «імунізацією» аудиторії фактами – це найкраща протидія пропаганді. Таких висновків дійшли учасники менторської сесії, яку провела медіаекспертка, медіа- та бізнестренерка, доктор наук, професор, завідувачка кафедри соціальних комунікацій Маріупольського державного університету Тетяна Іванова в межах проєкту «Зміцнення стійкості прифронтових медіа як інструменту боротьби з дезінформацією».
Під час сесії редактори та журналісти прифронтових медіа говорили про сутність пропаганди, шукали відповідь на питання, чому люди вірять пропаганді. А також вчилися її розпізнавати та протидіяти. Усе це – на практиці, в інтерактивній і навіть ігровій формі.
«Апатія реальності»
«У нашої аудиторії через засилля фейків, напівправди виникає такий стан, який має назву «апатія реальності». Люди настільки зневірюються у слові медіа, що вони всюди бачать фейки і починають шукати інші канали інформації. Тому, щоб повернути довіру до професійних медіа, нам і потрібно навчатися медіаграмотності. Адже медіаграмотність – це про відповідальність і професіоналізм журналіста», – зазначила Тетяна Іванова.
Чи може журналіст дати однозначну відповідь на запитання, що є найнебезпечнішим для життя людини – теракт, землетрус, авіакатастрофа чи басейн? Чи варто цитувати відомих людей (не будучи впевненими на сто відсотків, що ті чи інші слова дійсно їм належать)? Чому не треба поспішати навіть із «дуже хорошими новинами»? Відповіді на ці питання учасники шукали в ході виконання практичних завдань.
Медійники відзначили: через прагнення до оперативності ЗМІ також можуть припускатися помилок.
«Журналісти – теж споживачі інформації, і ми не завжди можемо розрізнити, де чорне, де біле», – додала головна редакторка газети «Вісті Зміївщини» Тетяна Логвіна.
Утім, як прокоментувала медіатренерка Тетяна Іванова, гіперінформованість суспільства змінює підходи до журналістських стандартів:
«Раніше оперативність була одним зі стандартів журналістського матеріалу. Але зараз, якщо ти не перевірив інформацію, швидкістю мусиш поступитися».
Отже, кілька правил, про які мають памʼятати медіаграмотні журналісти:
1. Долаємо стереотипи: журналісти не мають бути категоричними. Немає чогось «найбільшого», «найнебезпечнішого» тощо, завжди існують якісь додаткові критерії.
2. Усвідомлюємо сучасний інформаційний стан «апатія до реальності». Люди настільки зневірюються, що підсвідомо шукають когось, кому можна довіряти.
3. Перевіряємо цитати навіть відомих авторитетів та справжню фаховість експертів.
4. Бережемо довіру споживача до нашого медіа. Достовірність важливіша за швидкість інформації.
5. Поки не побачиш картину цілком, не можна недооцінювати невідоме і невидиме.
Журналісти – не пропагандисти, але і не нейтральні в умовах війни
Де факти, а де думки, оцінки та емоції? Наступне практичне завдання було присвячене відокремленню фактів із загального контексту.
«Журналісти мають знатися на такій темі, як психологія комунікації – як люди споживають інформацію. Часто, не усвідомлюючи цього, ми разом із фактами подаємо якісь свої оцінки чи емоції», – зауважила Тетяна Іванова.
Згідно з дослідженням, яке представив американський психолог Альберт Меграбян наприкінці 60-х років минулого століття, лише 7% інформації люди передають словами. 38% – через міміку, а 55% – невербально, через контекст, емоції, пози тощо.
«Ми живемо в часи, коли інформації дуже багато, мозок просто перевантажений. Кожен хоче достукатися до споживача і навіть новини хочемо подавати емоційно. Звичайно, з одного боку, така інформація більш цікава, але виникає пастка у достовірності, точності, збалансованості. Тому маємо памʼятати головне правило медіаграмотності – це правило усвідомлення жанрів. Емоції припустимі в таких жанрах, як аналітичні, художньо-публіцистичні. Але й тут має працювати правило 80% фактів і лише 20% емоцій. А от інформаційних жанрах жодних емоцій бути не може. «News not views»: новини, а не погляди», – прокоментувала медіатренерка.
«Пропаганда має багато облич і кольорів»
Чи завжди пропаганда емоційна, а правда містить сухі факти, інформує про ризики та ні в чому не переконує? Насправді ні. Це – висновок ще одного практичного завдання менторської сесії.
«У складній ситуації вирішальну роль можуть відіграти маркери, до яких ми звикли. Ми думаємо, що спокійний виважений тон, цифри, факти, це правда, а все решта – пропаганда. Але пропаганда має багато облич та кольорів», – наголосила Тетяна Іванова.
Та чи кожна пропаганда – це зло? Для того, щоб розібратись із цим питанням, учасники розглянули її види.
Отже, існує біла, сіра та чорна пропаганда.
Біла пропаганда – це соціальна реклама, маркетингова реклама, PR. Її мотиви зрозумілі, а ціль та впливи не приховуються.
Сіра пропаганда, або так звана тактика підштовхування, «навіювання», покликана надати думкам потрібний напрям. Сіра пропаганда – це скоріше, технології та методи впливу, за допомогою яких людина сама робить «потрібний» висновок.
Серед методів сірої пропаганди варто виокремити такий прийом, як «метаімунізація». Простими словами, коли промовець починає свій спіч із «запобігання» можливій критиці. Приміром, «зараз дехто знову скаже, що це фейк, але…».
Також сіра пропаганда – це пропаганда, яка здійснюється за допомогою впливу на підсвідомість засобами мистецтва, літератури, кіно.
Чорна пропаганда – це усвідомлена маніпуляція і брехня. Використовується для переконання суспільства, створення хибного уявлення про щось, очорнення персони, країни і тому подібне.
Чорна пропаганда завжди використовується ворогом під час війни, щоб демотивувати ворога та дискредитивувати країну, з якою він воює зокрема, і зараз її активно застосовує росія проти України.
Чому люди вірять пропаганді?
Не люблять думати.
Не усвідомлюють вплив пропаганди.
Приваблює форма подачі інформації.
Пропаганда створює ілюзію приєднання до більшості.
Пропаганда дозволяє зрозуміти, чого хоче влада. Дає «причетність без співучасті».
«Журналісти під час війни не мають права займатися пропагандою чи контрпропагандою. Основне завдання журналіста – це «імунізація» достовірними фактами своєї цільової аудиторії. У журналіста єдиний метод працювати на країну – це давати достовірну інформацію. Утім, війна змінює стандарти журналістики. І все ж таки, працювати так, щоб дискредитувати ворога та демотивувати ворога воювати проти нашої країни – потрібно. І тут є декілька шляхів: є така технологія «cherry picking». Її суть полягає в тому, що журналіст може обрати ті факти, які показують героїзм ЗСУ та всього українського народу і при тому є правдивими. І саме їх можна подавати більш акцентовано, системно й послідовно. А деякі моменти, якщо вони не є принциповими та системними, можна обійти, або прослідкувати тенденцію. І саме це може стати одним із засобів протистояння ворогу з боку журналіста. Але в жодному разі журналіст не повинен відповідати фейком на фейк, емоцією на емоцію», – підсумувала Тетяна Іванова.
Проєкт «Зміцнення стійкості прифронтових медіа як інструменту боротьби з дезінформацією» фінансується Посольством Литовської Республіки в Україні в рамках Програми Співробітництва з Метою Розвитку та Сприяння Демократії.
Дискусія з цього приводу: