У інформаційній війні, яка нині є невід’ємною частиною великої боротьби, важливу роль відіграють військові журналісти, пресофіцери, воєнкори. Ольга Вільхова – пресофіцерка 31-ї бригади ім. Олександра Радієвського Національної гвардії України – одна з яскравих представниць цього фаху. З 2022 року вона документує подвиги захисників України та щодня протистоїть ворожим наративам. Визнання з боку Національної спілки журналістів України стало не лише знаком довіри, а й свідченням того, що її щоденна праця є значущою. Від НСЖУ Ольга Вільхова отримала спеціальну Почесну грамоту для військових медійників.
Із п’ятнадцяти років Ольга Вільхова знала, що буде журналісткою і військовослужбовицею
Коли Олі Вільховій було п’ятнадцять, тодішня дев’ятикласниця твердо вирішила, що стане військовою журналісткою. Сьогодні їй 26. Вона – тендітна дівчина з довгим волоссям, якій пасує білий одяг, але частіше, ніж будь-який інший лук, вона носить військову форму.
Народилася Ольга у Дніпрі в учительській родині. Її мама ще у 2014 році, однією з перших серед освітян у місті, започаткувала волонтерський рух на підтримку військових. Саме цей приклад став для доньки поштовхом і натхненням.
– Уже тоді, у 2014-му, я знала, що стану журналісткою і військовою, – згадує Ольга. – Після школи вступила до Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара. Саме там формувався мій журналістський стиль, а військова кафедра дала міцну основу по службі. На шляху мені траплялися наставники, які допомагали професійно зростати. Основу для мого професійного становлення як журналістки, перш за все, заклала Алла Анатоліївна ‘– доцентка кафедри медіакомунікацій та комунікаційних технологій, кандидатка філологічних наук. Вона не просто викладала дисципліни, вона надихала. Її вимогливість завжди поєднувалася з тонким розумінням студентських тривог і сумнівів, а її віра в мій потенціал стала для мене справжнім орієнтиром. Саме під її керівництвом я навчилася не лише писати, а й думати як журналістка – уважно та відповідально. Її слова, підтримка і чесна оцінка багато в чому сформували мій підхід до професії. Я щиро вдячна за той фундамент, який вона мені дала – не лише академічний, а й людський.
Зі щирою вдячністю Ольга згадує – заслуженого журналіста України, члена Національної спілки журналістів України з 1988 року Віктора Ожогіна, який понад три десятиліття віддав Дніпропетровській обласній телерадіокомпанії, пройшовши шлях від редактора до генерального директора, а згодом очолив інформаційне агентство «Наш район» і працював старшим редактором на Суспільному радіо та телеканалі D1. Саме його беззаперечний авторитет стали імпульсом для подальших кроків молодої колеги: Ользі було 25, коли він запропонував їй вступити до Національної спілки журналістів України – не як формальність, а як справжнє визнання її творчості й професіоналізму.
У його власному життєвому шляху поєдналися слово й мужність: з 2014 року Віктор Іванович добровільно пішов на фронт як командир взводу батальйону «Дніпро-1», а з 2022-го, незважаючи на два важкі поранення, знову боронив Україну в лавах Національної гвардії, брав участь у боях за Лисичанськ, Сєвєродонецьк, Рубіжне, Бахмут, Ізюм, Куп’янськ і Лиман та був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, знову отримавши поранення. Його приклад самовідданості й любові до правди надихнув Ольгу вірити, що журналістика – це не лише ремесло, а покликання, яке потребує мужності й стійкості.
На той час за плечима Ольги вже були сім років цілеспрямованої праці, численні публікації та вагомий внесок у розвиток української медіаспільноти. Запрошення Віктора Івановича до НСЖУ стало для неї не тільки підтвердженням професійного рівня, а й новим поштовхом до зростання: членство в авторитетній організації відкривало двері до нових проєктів і, водночас, покладало відповідальність дотримуватися найвищих стандартів, за якими стоять і Віктор Іванович, і кожен медійник.
На інформаційній передовій з першого дня
За два тижні до початку повномасштабного вторгнення Ольга Вільхова приступила до виконання обов’язків офіцера служби інформації та комунікації 31-ої бригади Національної гвардії України. У цій ролі вона взяла на себе відповідальність за організацію внутрішньої та зовнішньої комунікації підрозділу, забезпечуючи чіткий обмін інформацією й підтримку бойового духу.
– Наша бригада – це неймовірні люди. Я щодня захоплююся їхньою стійкістю і професіоналізмом, – каже пані Ольга. – Вони з 2014 року – на передовій, де війна переплітається з буденними труднощами. І весь цей час вони гідно виконують свою роботу. Серед побратимів у мене багато справжніх друзів. Я б хотіла написати про кожного нацгвардійця.
Документування героїзму як щоденна робота
Офіційна сторінка бригади у соцмережах, робота зі медіа, створення контенту, фото- та відеофіксація роботи воїнів, протидія фейкам – усе це у зоні відповідальності пресофіцерки.
– Я збираю їхні розповіді, неначе краплини світла: фіксую щирі свідчення, малюю образи, які живуть у серцях нацгвардійців. Хоч вони й стоять пліч-о-пліч на одній позиції, кожен несе в собі особисту історію мужності та надії. Далі намагаюсь перетворити ці спогади на живі портрети – кожне слово дарує віру, а кожне фото стає доказом нашої незламності й сили духу.
Про незагоєні рани: найскладніше – писати про тих, з ким довго був разом
Іван Кійко для Ольги був одним із тих побратимів, чий образ назавжди залишився у пам’яті. Він загинув під час боїв у Білогорівці (Луганська область). Іван був талановитим фотографом – навіть у фронтових буднях його хобі додавало впевненості: він знаходив красу в найбільш невпевнених миттєвостях.
– Пережити звістку про його смерть і провести його до останнього прихистку було неймовірно важко: кожен крок у прощальній процесії лягав тягарем на серце, – зітхає Ольга. – Та навіть тепер, коли я гортаю зроблені ним фото, бачу не лише рамки кадрів, а й живу душу людини, чия пристрасть до світлотіні надихає вірити, що справжнє світло не згасає.
Другим ударом стала звістка про загибель Віталія Капоріна – хороброго бійця і щирого друга. Він воював на Донеччині, Харківщині, у Серебрянському лісі, проводив успішні розвідоперації, зачищав території після деокупації.
– Я писала про Віталія за його життя: ретельно готувала матеріал, погоджувала з ним кожне слово, поки він читав і давав свою згоду на публікацію, – ділиться Ольга. – Віталій від початку повномасштабного вторгнення служив молодшим сержантом у 31-й бригаді імені О. Радієвського Національної гвардії. Брав участь у деокупації Харківської області та боях у Серебрянському лісі, переніс отруєння невідомою речовиною й три поранення. Після фінального узгодження матеріалу ми по-дружньому попрощалися — він виїжджав на бойове завдання. Упродовж кількох годин я міркувала над іншими справами, готувала публікацію для сторінки бригади… і за півтори доби отримала звістку: Віталій загинув. Це сталось 1 травня 2024 року. – Мені доручили написати матеріал вже про загиблого побратима. Це був найскладніший текст у моєму житті: треба було вимкнути емоції, аби віддати шану. Я використала в основі ті самі слова й образи, які він сам погодив, додавши посвяту його мужності та відданості, – пояснює Ольга.
Посмертно молодшому сержанту Віталію Капоріну присвоєно звання Героя України з врученням ордена «Золота Зірка» Указом Президента від 26 лютого 2025 року – за особисту мужність і героїзм у захисті державного суверенітету й територіальної цілісності України.
Близькі – опора і відповідальність
Емоційне напруження й щоденна відповідальність – вірні супутники кожного, хто бореться на інформаційному фронті. І саме тому, коли над Дніпром пролунає вибух, наша перша думка – не про власну безпеку, а про колег, рідних і правду про події, яку ми маємо донести світові. Обстріли стають дедалі частішими й інтенсивнішими, тож оборона країни – це наш спільний обов’язок. Вступ до лав Збройних Сил чи Національної гвардії– свідомий крок кожного громадянина, який прагне нести відповідальність за мир і свободу та зробити свої слова живим свідченням незламності українського духу.
– Так сталося, що я єдина донька сім’ї, де я виросла, тому весь тягар відповідальності за батьків, які старіють, на мені. І хоча їм було непросто змиритися з моїм вибором фаху і професії, вони мене підтримали. Вони для мене найбільша опора, – зізнається Ольга.
Дівчина з особливою ніжністю говорить про свого чоловіка – військового, який із 2014 року пройшов через Маріуполь, Пікузи, Лебединське, Волноваху. Він став для неї найбільшою опорою у житті. Їхнє весілля – акт створення родини, якого обидва так чекали, – довелося декілька разів відкласти через ротації, бойові виїзди та непередбачуваність графіків. Планувати щось особисте, навіть таке значуще, як шлюб, коли кожна доба може змінити все, було надзвичайно складно. Проте, незважаючи на затримки й відкладені дати, вони не втратили головного – прагнення бути разом. І, зрештою, знайшли той день, коли змогли сказати одне одному «так» – символічно й по-справжньому зворушливо.
Почесна грамота НСЖУ – як знак визнання й любові до справи
Новина про відзначення Почесною грамотою Національної спілки журналістів України застала Ольгу Вільхову зненацька, водночас глибоко зворушила.
– Коли я тримала у руках документ, то відчувала, що ось це визнання шляху який я пройшла. Адже грамота – не просто аркуш із підписом і печаткою, це символ єдності та сили всіх медійників нашої держави. Це визнання непростого шляху: безсонних ночей за клавіатурою, сотень інтерв’ю, тисяч опублікованих слів, що пролунали і які ще будуть лунати, адже коли ти член НСЖУ, ти – частина потужної спільноти медійників України, єднаєшся з тисячами однодумців, для яких правда важить більше за все, – каже Ольга. –Кожен репортаж, кожне інтерв’ю та навіть найменше слово стають не просто рядками на папері, а справжнім внеском у зміцнення нашої демократії та захист свободи слова. Бути в НСЖУ означає для мене нести відповідальність перед колегами, перед суспільством і перед історією, адже сила слова здатна змінити світ.
Ольга наголошує, що відзнака послужила для неї потужним поштовхом, аби йти далі, а також не мовчати перед викликами, підносити голос за тих, хто сам не може розповісти про себе.
– Вважаю, що Національна спілка журналістів України – це не просто коло однодумців, а справжній форпост свободи слова й професійності, – наголошує Ольга. – Отримати її визнання, означає стати частиною великої родини, що не боїться говорити правду і боронити її кожним словом. І я знаю, для чого й для кого працюю: аби світ чув українців, аби наша незламність стала прикладом мужності.
Інформаційна служба НСЖУ
Дискусія з цього приводу: