Днями заслужена журналістка України і авторка низки цікавих книжок Лариса Бурчо відзначає шанований і теплий ювілей. Її багаторічний трудовий і творчий шлях відзначені орденом Княгині Ольги III ступеня, Подякою і Грамотою Кабінету Міністрів України, Грамотою Верховної Ради України.
І сьогодні життя Лариси Григорівни наповнене і не скучне. Як завжди, знаходиться багато невідкладних справ, до яких вона долучається з превеликим задоволенням. З нагоди нинішнього ювілею Ларису Бурчо нагороджено Почесною відзнакою НСЖУ.
Життя – воно строкате…
Якось при спілкуванні з Ларисою Григорівною зайшла в нас мова про життя-буття, як білі смуги можуть межувати з чорними, як пережити нелегкі часи. Пам’ятається, Лариса Григорівна тоді сказала: «Життя – воно строкате. Є дні – як весняне сонечко, що пригріває і дарує надію на тепле літо. Такі дні хотілося б пережити ще раз, щоб ще раз відчути подаровану ними радість. Є й не зовсім добрі дні, про які не хочеться згадувати. Такі дні також хотілося б прожити ще раз, щоб щось виправити, зробити краще».
На щастя, світлих днів у її житті завжди було більше.
Думається, нині, перебираючи в пам’яті яскраві життєві моменти, згадає Лариса Бурчо й про те, як вона – золота медалістка Лариса Ягодзинська – після випускного в рідній Березівці, що на Одещині, вирушила до столиці з твердим наміром стати студенткою факультету журналістики Київського університету. Бали набрала, а студенткою стати не вийшло: завадив закон, який вимагав при вступі на «журналістику» мати дворічний стаж. Для свіжоспечених випускників-медалістів виділяли тільки кілька місць.
З легкою усмішкою згадує і сьогодні дивується своїй молодій сміливості – як пробилася на прийом до тодішнього декана Дмитра Прилюка, щоб дізнатися, які має шанси на вступ. Той не порадував, сказав прямо, що шансів на студентство у дівчини практично немає. Лариса Григорівна каже: «Поплакала тоді та й повернулася додому. Працювала в сільській школі та коректором у районній газеті «Степовий маяк», готувала матеріали і готувалася до нових вступних екзаменів. Почула про потужний журналістський факультет Львівського університету, що не поступається столичному, і наступного року вирушила туди».
Львівський університет дав знання і подарував щастя кохання…
Львівський університет став щасливим для дівчини з Одещини. Не тільки знання, не гірші за столичні, отримувала, а знайомилася з життям, культурою, побутом дивовижного краю. А головне – зустріла Лариса у далекому від Одеси Львові кохання всього свого життя – однокурсника із Закарпаття Йосипа Бурчо. І в дипломі випускниці Львівського університету стояло вже прізвище не Ягодзинська, а Бурчо.
Так починався сімейний тандем знаних нині в Україні журналістів , що міцнішав рік від року завдяки умінню обох поступитися, не здіймати бурю в стакані води, коли кожен з двох знає, що завжди знайде у своєї половинки підтримку і в роботі, творчості, і в повсякденних побутових клопотах.
Віхи життя і творчості – «Чорноморська комуна», «Маяк», «Вечірня Одеса»
В 1970-х, після закінчення університету, молоді спеціалісти отримали направлення в Одесу, в газету «Чорноморська комуна» , перейменовану пізніше в «Чорноморські новини». Але довелося молодій спеціалістці Ларисі Бурчо замість газети працювати в книжковому видавництві «Маяк», про що вона жодного разу не пошкодувала. Була цікава робота, гарний колектив.
У сім’ї Бурчо тим часом народилися дві донечки. І їхня мама на початку 80-х вирішила спробувати свої сили в очолюваній відомим і шанованим на Одещині Борисом Дерев’янком «Вечерней Одессе». Пройшла усі кар’єрні щаблі – від журналіста за договором, коли працювала тільки на гонорарі, до завідувачки відділу і першої заступниці головного редактора. А в 1997 році, коли життя головного редактора Бориса Дерев’янка трагічно обірвали кулі кілера, Ларису Бурчо на зборах колективу було обрано головним редактором «Вечерней Одессы».
– Борис Дерев’янко був загальновизнаним лідером, який не тільки заснував «Вечірку», а зробив її улюбленою газетою одеситів, – згадує Лариса Григорівна. – Звичайно, що я вагалася, боялася, що після такого талановитого і авторитетного керівника, яким був Борис Федорович, не зможу справитися з цією відповідальною роботою. І все ж погодилася, вирішила спробувати свої сили, бо вірила в колектив газети.
Вона справилася, і працювала на цьому посту майже двадцять років.
Бувало й дуже важко. Після трагічної загибелі Бориса Дерев’янка редакцію дуже довго і дуже прискіпливо перевіряли різні контролюючі органи. Гадали, що знайдуть причини вбивства редактора в якихось економічних негараздах. Не знайшли… Потім саму Ларису Бурчо та редакційну бухгалтерію звинуватили в тому, що неправильно оформили документи, коли виплатили матеріальну компенсацію сім’ї загиблого редактора. Та й ці обвинувачення були зняті.
Доводилося пережити, коли газетний папір дорожчав так, що не вистачало грошей, щоб його купити. Доводилося поборотися з чиновниками, коли редакцію починали виселяти з приміщення у видавничому комплексі «Чорномор’я». Витримувала все Лариса Григорівна тільки завдяки підтримці колективу та рідних.
Не писала в кожний номер «Вечірки». Наверстала упущене численними книжками.
Борис Дерев’янко був пишучим редактором – писав практично в кожний номер, брався за найважчі, найважливіші теми та проблеми. Зазвичай це була «колонка редактора» , а протягом останніх років життя він почав писати мемуари – згадував дитинство, сім’ю, близьких йому людей… І це був своєрідний роман на сторінках газети.
Пані Лариса пригадує: «Коли я стала редактором, велика претензія читачів до мене була в тому, що я не пишу в кожний номер «колонки редактора». Це справді було мені не по силах. Виникало багато проблем, треба було вирішувати нагальні щоденні питання».
А її чоловік – Йосип Бурчо – розповів: «Лариса була ініціатором і упорядником багатьох видань про життя і творчість Бориса Дерев’янка, про втілення у життя газети закладених ним принципів. У тому числі і книги пам’яті Бориса Дерев’янка «Життя і смерть Редактора», яку було видано за програмою «Українська книга» в серії «Золоті імена української журналістики» і розповсюджено по всій Україні.
До двадцятиріччя трагічного вбивства Бориса Дерев’янка Лариса Григорівна видала свою книжку «Гніздо Борисове» в епоху змін», у якій щиро і правдиво описала те, як жили газета і осиротілий колектив редакції два важких десятиліття, як зберігали пам’ять про свого першого Редактора. Тут таки тепло розповіла про журналістів газети, які примножують традиції одеської «Вечірки».
Наприкінці 2020 року Лариса Бурчо видала книгу «Сімейний альбом», у якій розповіла про історію своєї родини (її батько був учасником Другої світової війни, дід – пройшов через сталінські табори)».
Варто сказати, що Йосип Олександрович Бурчо – член ревізійної комісії Національної спілки журналістів України, знаний в Одесі редактор газети «Прес-кур’єр» і видавець, активний учасник всіх важливих, спрямованих на захист преси заходів НСЖУ. У його видавничому комплексі поряд з багатьма іншими книжками одеських авторів були видані всі посмертні книжки Бориса Дерев’янка та книжка Лариси Бурчо «Гніздо Борисове» в епоху перемін». А в 2024 році Йосипа Бурчо за збірку публіцистичних творів «Діалоги про Україну» відзначено державною Премією імені Івана Франка в галузі інформаційної діяльності.
Вихід на пенсію – новий етап активної творчості
Після виходу на пенсію Лариса Бурчо не полишила творчу діяльність: в одеських виданнях тривалий час регулярно публікувалися її статті на соціально-моральну проблематику сучасного світу. Вона підтримує контакти з колективом «Вечірньої Одеси», є одним із засновників ТОВ «Редакція газети «Вечірня Одеса», постійно бере активну участь у засіданнях журі по визначенню лауреатів премії газети «Люди справи» пам’яті Бориса Дерев’янка. Цю премію заснував ще Борис Дерев’янко, а відновила її Лариса Бурчо і назвала іменем першого редактора.
Доньки і онуки обирають інші професії. Але є ще онука Софійка…
Доньки не пішли слідами батьків, обрали професії лікаря і юриста. Самі вже дорослі, подарували батькам онуків, а все одно йдуть до мами з татом за порадою, поділитися радістю і проблемою. Знають: їх у батьківській хаті завжди зрозуміють і підтримають. Батьки-журналісти сподівалися, що хоча б хтось з онуків піде в житті їхньою стежиною. Та поки що так не сталося.
Йосип Бурчо розповів: «Старший онук Костя став морським механіком і зараз ходить морями-океанами. Бабусю вітатиме, мабуть, з Південної Кореї. Молодші – Володя і Руслан – студенти Одеського національного морського університету.
Аж раптом у 2017 році Бог дав нам онучку – Софію, Соню. Я вже не кажу про чисто людську радість, але ця подія дала нам нову надію: а може, не переведеться наш рід журналістський? Ось цією надією й живемо зараз з Ларисою. Вона з онучкою проводить весь час. І це не просто слова. Ще з дворічного віку, поки мама на роботі, Софійка завжди була з бабунею Ларисою.
Зараз Соня закінчила 1-й клас ліцею «Європейський». Але все так, як і раніше: ранком мама завозить дочку до школи, а в обід бабуся забирає внучку до нас: готує з нею уроки, грається, розважає. І болюча прикмета часу – часті повітряні тривоги, під час яких Лариса Григорівна разом із Софійкою разом ховаються «між двома стінами» в квартирі чи йдуть у найближчий паркінг, що служить за сховище.
Софійка добре вчиться, любить читати вірші, дуже ініціативна і комунікабельна. Хочеться вірити, що наша надія, що Софійка стане журналістом, – не безпідставна».
І наостанок – невеличкий секрет від сім’ї Бурчо.
Усе той же Йосип Бурчо розповів про сімейну традицію:
«Ще така деталь: Лариса народилася 14 липня, в цей день ми й святкуємо її ювілей. А в паспорті вона записана 20 липня. Тому 14-го ми збираємось у сімейному колі в Одесі, а вже 17-го їдемо в Закарпаття, на мою батьківщину. Тож 20 липня піднімемо келихи за здоров’я ювілярки у Берегові.
***
Приєднуємося до привітань! Зичимо Ларисі Григорівні невичерпної енергії і теплого сімейного затишку на багато-багато років! Хай наближається Перемога, щоб не доводилося бабусі з онучкою шукати прихистку в сховищах від шалених московитських обстрілів.
Ольга Войцехівська, «Журналіст України».
Дискусія з цього приводу: