Прикордонні громади Чернігівської області зазнають щоденних обстрілів з боку російських військ. Найбільше дістається, як говорить голова Чернігівської обласної організації НСЖУ Олександр Назаренко, Сновській, Семенівській, Новгород-Сіверській, Корюківській та деяким іншим громадам. Атаки здійснюються з використанням мінометів, ствольної артилерії, FPV-дронів та безпілотників, які скидають вибухові пристрої. Ці обстріли призводять до пошкодження житлових будинків, господарських споруд та інфраструктури.
«Пошта каже, що друковані видання для неї неважливі»
У багатьох населених пунктах, які розташовані безпосередньо на кордоні практично повне безлюддя. А у селах, що більш віддалені, мешканці ще залишаються. Хоча там йдеться не про життя, а про виживання. Виїхали переважно родини, у яких підростають діти. Літні ж люди й далі тримаються рідних осель. Багатьох навіть більше від прильотів лякає думка, що треба рушати у невідомість, покинути все, що напрацьовувалося та будувалося десятиріччями. У такі села через загрози проблематично довозити найнеобхідніше – продукти та ліки, а про вчасність доставки преси годі й говорити. Звісно, ніхто не повинен наражати на небезпеку працівників пошти. Але не лише у цьому справа…
– Газетам прикордоння, як і людям, надзвичайно важко виживати, – додає Олександр Назаренко. – Але кожного тижня вони приходять в оселі своїх читачів. Паперові, із живим словом журналістів. Шкода, але пошта каже, що друковані видання для неї неважливі. І журналістам доводиться думати як написати, зверстати газету, чим заплатити за друк, а також ще й про те, як доставити газету до читача. Тиражі зменшилися і набагато. Такий підсумок сьогодення. Хтось перестав читати пресу, бо є інтернет. І він заміняє все. Але ж інтернет не візьмеш у руки через десяток літ, як газету, де на шпальтах зберігається вся історія Чернігівського краю.
Війна на прикордонні і прифронтових територіях стала стержнем проблем, які «обсіли» друковані видання. Але ще за кілька літ до початку повномасштабного вторгнення у Чернігівській області розгорнувся пілотний проєкт «Укрпошти»: заміна стаціонарних поштових відділень на пересувні. Спочатку це стосувалося невеликих населених пунктів, де працівникам не вдавалося виконувати плани «згори». В усій країні керівники редакцій вишукували тоді новини з Чернігівщини про роботу перших пересувних відділень. Скільки роздавалося запевнень від столичного та регіонального керівництва «Укрпошти» про привабливість і переваги відділень на колесах, про добрі наміри, якими керуються поштовики. Та газетярі, котрі теж добре оперують словом, але тільки спираючись на факти, не надто йняли віри тим запевненням. І переконати їх в доцільності змін було неможливо. Вони одразу зрозуміли, що зміна методів доставки преси одразу позначиться на тиражах. Спадав на думку не раз перевірений і підтверджений життям афоризм: «Добрими намірами вимощена дорога до пекла». Звісно, що дорога благих намірів від поштовиків привела не до пекла, а до занепаду друкованої преси. Цю думку вже й стомилися повторювали редактори газет.
Однозначно на бік газетярів стала Національна спілка журналістів України. З ініціативи голови НСЖУ Сергія Томіленка проводилися зустрічі, конференції, десятки заходів, аби знайти порозуміння з поштовиками. Але шукати компроміси можна там, де того хочуть обидві сторони…
«Редакції просто покинуті на виживання»
– Ріпківська селищна громада межує з Білоруссю, у нас більш-менш спокійно, – каже редактор газети «Життя Полісся» Сергій Ковбаса. – І хоч постійно кружляють ворожі дрони, але ж життя триває. Газета пише про події, які відбуваються. Але до читача наше видання потрапляє дуже невчасно. Загроз для роботи поштовиків немає. Головна проблема – неякісна робота «Укрпошти». Доставка проводиться із затримкою, оформлення передплати – дуже неохоче. Здається, «Укрпоштою» робиться все можливе, аби позбутися у країні преси. У Ріпках, де мешкає сім тисяч жителів і переважає приватний сектор з довгими вулицями, з кінця 2024 року працює лише дві листоноші, замість трьох. Третю людину ніяк не можуть знайти. Робота важка, її багато, але зарплата така, що охочих немає. Читачам доводиться самим звертатися у поштове відділення, аби забрати газети чи журнали. Якщо хтось не має змоги подолати шлях до відділення, це нікого не хвилює. А кошти за доставку, десь у межах 40 відсотків від вартості видання, «Укрпошта» при цьому справно забирає. На жаль, друковані медіа не мають державної підтримки, яка була б дуже необхідною. Наша редакція уклала договір на висвітлення діяльності з Чернігівською ОВА, намагаємося співпрацювати з громадами, де розповсюджується газета, але хотілося б, щоб з боку громад ця робота була активнішою.
– Ще одне питання, яке б хотів озвучити, це – великі податки. Навіть у такий скрутний для багатьох редакцій час не передбачається податкових пільг. Зрозуміло, що державі потрібні кошти, але й інформаційна політика має будуватися з урахуванням усіх проблем, – додає головний редактор. – Необхідно, аби люди отримували правдиву інформацію. Але редакції просто покинуті на виживання. Борсайтесь у вирі своїх проблем, як хочете… Ми й борсаємося. І будемо проводити передплату на друге півріччя.
– Доставка газети у сільські населені пункти не витримує жодної критики, – наголошує головна редакторка газети «Маяк» Корюківської громади Ірина Гайова. – Ми фактично втратили передплату у селах. Багато скарг було від людей, що поштовики привозять пресу, кидають десь у магазині чи в іншому приміщенні, і газети залишаються «безхозними». Не всі передплатники у день приїзду пересувного відділення мають можливість вирушати на пошуки передплачених газет. А комусь і дійти важко… По вулицях доставка преси не здійснюється. Така недбалість стала постійним явищем. Через яке люди у селах масово перестали передплачувати друковані видання.
Поштовиками у багатьох випадках йде повне ігнорування умов договорів, які укладають редакції з «Укрпоштою». Чи тільки через недбалість? Не зовсім. Головне, що на ту недбалість керівництво дивиться мов крізь пальці. При цьому чималі кошти за доставку «Укрпошта» бере авансом одразу за увесь рік. Чи ще є такі послуги, за які б доводилося викладати стовідсоткову передоплату без жодних гарантій якісного виконання робіт? Щось подібних прикладів не спадає на думку.
– У Корюківці з доставкою газет у нас ситуація краща, – продовжує Ірина Гайова. – Бо відповідально працюють місцеві листоноші. У 2025 році разовий наклад нашої газети становить приблизно 1900 примірників: передплата і роздріб. До війни «Маяк» виходив на 12 шпальтах. Зараз маємо 8 сторінок. Друк та доставка видання забирають чимало коштів. І хоч деякі газети переходять на випуск чотирьох сторінок, аби заощадити, але для нас це – крайній варіант. На той випадок, коли бачитимемо, що справа йде до закриття. Наші читачі за роки війни звикли до повноцінного номера. Виправдовуватимемо їхні сподівання, допоки це буде можливо. Підходимо до передплати на друге півріччя з думкою: чи втримаємося до кінця року?
Шанси невеликі, що «Маяк» світитиме й надалі, якщо тираж набагато впаде, переконана Ірина Гайова. Має редакція договір на висвітлення діяльності з Корюківською міською радою. Але ці кошти не рятують негативну ситуацію з фінансами. Від реклами надходження мізерні. Тому й покладаються всі сподівання на передплату.
– Хочеться вірити, що люди нас підтримають. Але у нашій громаді усі сприймають газету «Маяк» як щось звичне в житті: є зараз і буде надалі. А якщо не буде, то читатимемо, кажуть, новини в інтернеті, де ми ж і виставляємо матеріали. Але якщо припинить існування газета, то ми не зможемо надалі працювати і для сайту. Шкода, та не всі це розуміють. Хоча, знаю, для багатьох наша газета важлива і закриття буде сприйнято негативно. – Переконана головна редакторка. – Припинити роботу легше, ніж потім відновлювати.
«Втрачається класична журналістика»
Ірина Гайова розповіла, що у них є сайт «Сусіди.Сіті», але туди не всі викладаються публікації, аби люди могли більш розгорнуті матеріали читати в газеті. Звісно, в редакції розуміють, що майбутнє за цифровими форматами. Молодь все більше споживає короткий контент – рилз, відео, дописи в телеграмі чи фейсбуці. Але старше покоління все ще залишається відданим друкованому слову.
З грантами у корюківців не надто складається, хоч намагалися кілька разів отримати грантові кошти. З жалем Ірина Гайова констатує, що грантодавці пріоритетними для підтримки визначають інтернет ресурси. Навела приклад, коли їхня редакція подала на отримання гранту проєкт, у якому вказувала про можливість створення 2 робочих місць. А друга медіа організація написала, що створить більше 20 робочих місць. Перевага виявилася на їхньому боці, грантові кошти теж.
– Але вони працюють більш спрощено, взяли ледь не у кожному населеному пункті людину, яка й робить репости, іноді створює короткий контент. Але це – не журналістика у класичному розумінні, там немає глибокої аналітики чи розслідувань. Потрібно, щоб медійники знали як перевірити факт, провести цікаве інтерв’ю, – наголошує Ірина Гайова. – Таку журналістику у регіонах ми втрачаємо. Підкреслюю, саме у регіонах. Бо тут надзвичайно гостро стоїть питання кадрів. Основою серйозної журналістики є ті, хто має досвід. А молодь не надто прагне вчитися. А якщо й навчиться чомусь, то з часом шукатиме роботу, де будуть пропозиції більшої зарплати і перспектив. У нашій редакції – троє працівників, вкрай потрібен би журналіст. Але де його взяти? Добре, що час від часу допомагають колишні медійниці, за що я їм щиро вдячна. Ми прагнемо не здаватися, бо розуміємо, що праця газетярів все ще потрібна багатьом людям. Добре, що нашими справами опікується Національна спілка журналістів України, намагається налагодити діалог з «Укрпоштою», але конструктиву поштовики, на жаль, уникають.
Про небажання проводити передплату у сільських населених пунктах говорила і Олена Компанець, головна редакторка газети «Промінь», яка розповсюджується на території Сновської громади (Чернігівщина). Їхня громада віднесена до зони з активними бойовими діями. І цим практично все сказано. Але навіть у тих селах, де люди мають нестабільне затишшя, газету доставляють з перебоями. Якщо таке продовжуватиметься, то у селах «Промінь» може згаснути…
Проблемні ситуації з газетами Чернігівщини проєктуються на сотні інших редакцій, які працюють і поблизу прикордоння, і у більш безпечних регіонах.
Редакторам друкованих видань залишається хапатися за будь-які тонкі соломинки, аби тільки втриматися на плаву. Але чи ще довго можна буде проіснувати завдяки спонсорській допомозі, в окремих випадках місцевій владі, іншим мізерним надходженням? Що характерно, коли говориш з редакторами газет з Чернігівської області, як й з інших регіонів, вони, у першу чергу, говорять не про себе, а в основному про людей, для яких газета протягом усього життя була і залишається надійним постачальником перевіреної інформації. У багатьох із них взагалі немає смартфонів, а у кого є, то не встигають відслідковувати новини, котрі змінюються у телефоні з калейдоскопічною швидкістю.
Неповоротка структура менеджменту на рівні середньої та дрібної ланки
Нещодавно відома журналістка і громадська діячка Діана Дуцик, заслужений журналіст України, членкиня Громадської ради при Комітеті Верховної Ради України з питань свободи слова, членкиня Національної спілки журналістів України на своїй сторінці у фейсбуці звернулася до теми друкованих видань. Її думки співзвучні з багатьма висловлюваннями медійників, яким ця тема дуже болить.
Діана Дуцик наголосила, що під час «Форуму стратегічних комунікацій», який тривав у Києві наприкінці квітня, комунікаційники з різних регіонів фактично визнали, що раніше недооцінювали цей канал комунікації (оскільки звертали увагу лише на масову аудиторію та на онлайн-формати), а він дуже важливий для невеличких та маленьких громад. «До того ж цей канал комунікації є дуже персоналізованим, бо ж усі локальні газети, які колись називали районками, мають конкретного передплатника, – написала Діана Дуцик. – Тому тут цільова аудиторія дуже зрозуміла. Проте усі, хто говорив про друковані медіа, зачепили одну із найболючіших існуючих проблем для цих друкованих медіа, з якою ми зіштовхнулися також в нашій організації, готуючи кілька номерів освітнього вісника «Надійна газета» для людей старшого віку в селах.
Так от, про яку ж проблему говорили комунікаційники? А вони говорили про «Укрпошту». Правда, вони говорили більш м’яко. Я скажу дуже різко: із того, що я побачила, як працює «Укрпошта» зсередини, можу сказати, що я тепер переконана чітко, що саме ця структура стала могильником друкованих медіа в Україні. За красивою комунікаційною обгорткою з розпіарених марок ховається совдепівська неповоротка структура менеджменту на рівні середньої та дрібної ланки, з абсолютно позбавленими мотивації кадрами. Багаторічних зусиль медійних організацій, які очолюють Сергій Томіленко, Олексій Погорєлов тут зовсім недостатньо, аби вирішити цю проблему.»
Далі Діана Дуцик висловила переконання, що в умовах війни (і в поствоєнний період – колись же він настане) це питання стратегічно важливе для України, а відтак це має стати одним із пріоритетів нової інформаційної політики (роботи вистачить і для Міністерства культури та стратегічних комунікацій, і для парламенту) – сприяння відновленню системи дистрибуції друкованих медіа. Бо ця система для друкованих медіа – це як кровоносна система людини. На жаль, багато років вона руйнувалася.
Медійниця деталізувала своє пояснення, чому система друкованих регіональних/локальних медіа важлива для системи державних стратегічних комунікацій:
1. Ці газети часом є єдиним джерелом інформації для великої кількості вразливих груп: людей старшого віку (у нас їх більше 10 млн. між іншим, як підкреслює авторка), мешканців сільської місцевості чи малих містечок, а також осіб без доступу до інтернету (а такі є).
2. Такі газети мають вищий рівень довіри серед читачів, оскільки вони фокусуються на місцевих новинах та проблемах. Ці газети (часто навіть не усвідомлено) гуртують громади (і цим можуть користуватися місцеві влади для комунікації з цими громадами), фіксують їхню історію та культуру тощо. Коли ми говоримо про провалену комунікацію по ТЦК, то це в тому числі й недоопрацювання на місцях в комунікації з місцевими редакціями.
3. Як би це пафосно не звучало, але такі газети сприяють підтримці демократії та громадської участі на місцях, оскільки вони (якщо працюють чесно і за стандартами) сприяють прозорості місцевої влади, критикують/контролюють її. Про вибори зараз не говоримо…
4. Вони можуть бути дуже помічними в протидії дезінформації в умовах війни (бо, читай вище, користуються високою довірою), тому усі наші державні страткоми і центри мали би тримати з ними зв’язок.
Далі Діана Дуцик про співпрацю із регіональними журналістами в одному із проєктів. Деякі з них представляють маленькі друковані ЗМІ. «Коли я запитала про їхній досвід роботи з «Укрпоштою», прозвучала дуже промовиста фраза «Страхіття Боже!». «Укрпошта» забирає у них 45% доходу від кожної передплаченої газети, але доставляє їх з величезною затримкою (це може бути і тиждень, і два, і більше), а іноді взагалі ці газети можуть загубитися десь на складах чи по дорозі до адресата (тут спрацьовує отой людський фактор і відсутність мотивації, про які я писала вище) – і відповідальності за це ніхто не несе, – наголошує пані Діана. – Газети намагаються шукати альтернативні варіанти доставки, але їх в регіонах (особливо в селах) не так багато. Наприклад, редакції пропонують пряму передплату, коли людина дешевше передплачує газету, але приходить і сама забирає її в редакції (ми ж розуміємо, що це можливо лиш в містах, і лише для дуже мотивованих читачів).
Отже, ще раз дякую, що підняли цю тему. Я теж раніше вважала, що все буде онлайн. Але на власному досвіді зрозуміла, що є значні аудиторії, які потребують саме друкованих медіа, готові їх передплачувати за розумну ціну, але питання логістки, доставки – критично важливе.»
Медійниця додає, що зараз самостійно вирішити проблемні питання галузь не може.
Важко не погодитися з усім сказаним. Але чи будуть, зрештою, хоч якісь зміни, покаже час. Та вже зараз можна констатувати, що деякі газети припиняють або призупиняють своє існування. Ще трохи і буде запізно рятувати місцеву пресу, колишні районки поступово будуть відходити… Залишаючи своїх читачів без улюблених газет і звичного для них читання паперових видань. Лише кому від цього буде краще, питання риторичне. Але попри всі обставини: журналісти важливі!
Людмила Мазнова, інформаційна служба НСЖУ
Дискусія з цього приводу: