Під час війни доля українських журналістів складається по-різному: хтось продовжує висвітлювати події з тилу, хтось працює безпосередньо на передовій, а декому доводиться самому вдягнути військову форму. Микита Комар – один із тих медійників, хто пройшов шлях від випускового редактора «24 каналу» до служби в пресцентрі 71-ї єгерської бригади ЗСУ. Сьогодні, повернувшись до цивільного життя, він ділиться досвідом та поглядами на сучасну українську журналістику.
Журналістські навички на службі армії
Уродженець Запоріжжя, Микита Комар до повномасштабного вторгнення працював на «24 каналі». Спочатку як журналіст, а згодом – випусковий редактор проєкту, присвяченого міжнародній політиці.
– Вторгнення зруйнувало всі наші плани. Я думаю, як і у багатьох людей по всій країні, – згадує Микита.
Перший місяць повномасштабної війни він залишався в Києві, намагаючись працювати з колегами, брати інтерв’ю та знімати матеріали. Згодом переїхав до рідного Запоріжжя і продовжив роботу на сайті каналу.
Доля зробила крутий поворот у 2023 році, коли Микита отримав повістку.
– Я йшов по вулиці, мені дали повістку, і я як добропорядний громадянин пішов з нею до ТЦК, – розповідає журналіст. Після проходження медкомісії його було спрямовано до Збройних Сил України.
Початкова підготовка Микити була пов’язана з протитанковими ракетними комплексами, і він готувався до участі в наступальних операціях. Однак його журналістський досвід не залишився непоміченим – командування запропонувало йому посаду помічника пресофіцера.
– Коли зі мною зв’язалися, запитали, чи маю я певний досвід. Я надіслав пресофіцеру своє резюме, ми поспілкувалися, – розповідає Микита.
Його навички роботи з технікою, програмами для монтажу та розуміння журналістських нюансів виявилися надзвичайно корисними. Проте служба вимагала опанування нових умінь.
– Коли я працював журналістом на цивілці, то у мене був фотограф чи оператор, який професійно все знімав. А вже на службі довелося самому розібратися з технікою, навчитися з нею працювати, – каже Микита Комар.
Війна зблизька
Робота у пресслужбі не означала перебування виключно в тилу. Микиті доводилося виїжджати на позиції.
– Одного разу ми приїхали на позицію між Роботиним і Вербовим. З обох сторін – кілометр до населеного пункту. На той момент проходили штурмові дії, ми там були разом з нашими дронщиками весь день. Було складно, тому що по посадці, де ми перебували, ворог вів мінометний обстріл, – ділиться спогадами колишній військовий журналіст.
За його словами, такі напружені моменти траплялися нечасто, оскільки командування зазвичай давало дозвіл на виїзди лише у відносно спокійні періоди. По-перше, лише у відносному спокої можна щось зняти, а по-друге, не слід без особливої потреби наражати на небезпеку особовий склад.
Службу Микити затьмарила особиста трагедія – у серпні 2024 року його брат Іван, який служив за контрактом, зник безвісти під час серйозного обстрілу в районі Сіверська.
– За попередньою оцінкою свідків, бліндаж, де перебував мій брат, повністю завалило. З великою ймовірністю він та ще кілька військових загинули, але через неможливість забрати тіла вони вважаються зниклими безвісти, – розповідає Микита.
Ця трагедія стала підставою для демобілізації журналіста. Згідно з законодавством, якщо родич першої лінії спорідненості загинув або зник безвісти під час бойових дій, військовослужбовець має право на звільнення. Тож через кілька місяців після втрати брата Микита повернувся до цивільного життя.
Повернення до мирного життя і виклики адаптації
– Перший час після звільнення з армії багато речей напружувало, – зізнається Микита. – На фронті ти 24/7 у війні, тільки про це думаєш, говориш і цим займаєшся. А тут приїжджаєш – і трохи… дивує, що багато людей живуть звичайним життям. Навіть у моєму рідному Запоріжжі, я вже не кажу про Київ, Львів, Ужгород, де я побував. Спочатку це дратувало, але згодом вдалося розслабитися.
Ще одним викликом стало повернення до свободи вибору.
– В армії все визначено, все за тебе вирішено – де жити, що робити. А ці свободи, які ти здобуваєш у цивільному житті, трохи дезорієнтують. Ходиш розгублений, тому що відбувається багато всього. На службі все стандартне й стабільне, а тут постійно щось змінюється, – розповідає Микита.
Журналістика під час війни
Повернувшись до журналістської діяльності, Микита критично оцінює зміни в українських медіа з початку повномасштабного вторгнення.
– З’явилося забагато контенту, який викривляє реальність. Умовно кажучи, це або тотальна «перемога», або тотальна «зрада», – каже він.
За словами журналіста, це призвело до того, що суспільство стало більш скептично ставитися до інформації медіа. Тим часом, медіа не виправляються.
– Наша інформаційна сфера зараз перебуває в кризі. На фоні спроб підбадьорити людей з’явилося багато відвертих нісенітниць – «передбачень» астрологів, нумерологів про те, як закінчиться війна. На мій погляд, це вкрай безвідповідально. Та й більшість так званих «експертів», які постійно миготять на телебаченні чи ютубі, говорять усяку маячню, їхні прогнози не збуваються, але вони продовжують виступати, ніби нічого не сталося, – ділиться спостереженнями Микита.
Серед експертів, яким він все ж довіряє, – колишній міністр закордонних справ Павло Клімкін, журналіст-військовий експерт Юрій Бутусов і політичний аналітик Віталій Портников. Втім, підкреслює журналіст, «експерти – це добре, але треба їх слова перевіряти і самому також думати».
На думку Микити Комара, українські медіа потребують фундаментального перезавантаження. Він критикує надмірну погоню за переглядами та кліками, яка призвела до «абсолютно пекельного клікбейту, коли ти відкриваєш пост або відео, на якому написано щось одне, а насправді воно взагалі про інше».
Окрему проблему становлять телеграм-канали, де часто працюють не журналісти, а SMM-менеджери.
– Вони можуть викласти заголовки великих статей, не читаючи самі статті, створюють вирвану з контексту картинку. У статтях часто заголовок каже одне, далі йде лід, який роз’яснює заголовок (іноді настільки «роз’яснює», що просто суперечить йому), а телеграм-канали викладають тільки заголовок. І ти думаєш – катастрофа. А коли читаєш оригінал – виявляється, що не дуже, – каже журналіст.
Телеграм-журналістику Микита порівнює з фастфудом: «Це як TikTok, тільки з новинами. Ти гортаєш-гортаєш, і врешті нічого не зрозуміло».
Щодо традиційних медіа, на його думку, їм потрібно повернути стиль і солідність, відмовитися від крикливих заголовків та клікбейтних зображень.
Як журналіст-міжнародник «24 каналу» з іще довоєнним досвідом роботи, Микита Комар висловлює щодо міжнародних перспектив України «обережний оптимізм».
– Єдине, що додає впевненості в якомусь мирному процесі, який може розпочатися, – це те, що зазвичай з важливими рішеннями так і буває: спочатку всі кажуть «ніколи», а потім поступово погоджуються. Про реактивні системи залпового вогню говорили-говорили і договорилися до того, що поставили їх. Про танки так само, про літаки так само. Якщо вже почали говорити про перемовини, то зіскочити з цього процесу вже не вийде, і так чи інакше доведеться щось робити на цьому напрямку, – вважає журналіст.
Повернувшись до роботи в міжнародній журналістиці, Микита Комар не виключає можливості висвітлювати й події на фронті – вже як цивільний медійник.
– Хотілося б поїздити на позиції в ролі журналіста, – каже він. – Насправді цивільному це зробити навіть простіше, ніж працюючи всередині Збройних Сил, бо там ти надто обмежений командуванням. Якщо ж ти цивільний журналіст, то про фронт, в принципі, писати простіше.
Максим Степанов, інформаційна служба НСЖУ
