Що можуть зробити журналісти та медіа, аби допомогти родинам полонених і зниклих безвісти? Як говорити про цивільних бранців – без шкоди, але з користю? Відповіді на ці питання шукали учасники панельної дискусії «Пишемо про тих, хто не може говорити. Боремося за всіх», яка відбулася в Києві до Всесвітнього дня свободи преси. Подію організувала ГО «Жінки роду» за підтримки Командування Територіальної оборони ЗСУ та у співпраці з Національною спілкою журналістів України.
За словами заступниці керівника Офісу президента Ірини Верещук, нині в Україні понад 63 тисячі людей вважаються зниклими безвісти, і щодо 10 тисяч є підтвердження про перебування в полоні. Майже 30 українських журналістів також перебувають у російському полоні. Але за кожною цифрою – конкретна людина, яка потребує підтримки. І саме журналісти, які вміють документувати і доносити історії, стають тим каналом, через який світ дізнається про полонених. Водночас ця робота вимагає обережності – аби не нашкодити тим, хто перебуває в неволі.
–Ми це все чудово розуміємо і дуже дякуємо за терплячість родинам. Що ви не піддаєтесь російському тиску. Все те, що мала зробити Україна, ми зробили, – підкреслила Ірина Верещук.
Головною метою панельного обговорення було – нагадати: про цивільних у полоні треба говорити. Постійно. На всіх рівнях. Щоб вони повернулися. І щоб ті, хто їх катував, відповіли.
Учасники обговорення поділилися своїми думками.
Національна спілка журналістів України – це не просто професійна спільнота, а й майданчик підтримки для родин полонених і зниклих безвісти, – наголосила перша секретар НСЖУ, членкиня Комісії з журналістської етики, членкиня правління ГО «Нумо, сестри» Ліна Кущ,
–Ми неодноразово зустрічалися з родинами, документували їхні історії, консультували медійників щодо етичного висвітлення теми. Я особисто була причетна до розробки рекомендацій Комісії журналістської етики про те, як розповідати про військовополонених. Особливо важливо не публікувати персональні дані, які можуть бути використані агресором для тиску на полонених чи їхні родини. Ми також проводимо тренінги – зокрема, разом із правозахисницею Людмилою Гусейновою провели серію занять для регіональних журналістів щодо теми сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, і зокрема – про цивільних полонених жінок, – зауважила Ліна Кущ.
Вона розповіла, що звільнені полонені, з якими вдалося поспілкуватися, підкреслюють: вони чули про кампанії на їхню підтримку. І хоча здається, що інформація не проходить крізь ізоляцію, вона таки доходить – і дає сили. Це підтверджують і Наріман Джелял, і Максим Буткевич, і інші звільнені полонені.
– Раніше ми остерігалися публічності, вважаючи, що мовчання убезпечує. Але досвід доводить протилежне – мовчання лише грає на руку агресору. Водночас ми маємо бути вкрай обережними – особливо в перші тижні після затримання. Не можна розкривати факти, які можуть викликати посилення тиску на полонених. Ми не повинні повідомляти про їхні переконання, зв’язки з військовими, допомогу ЗСУ – все це може бути використано ворогом, – звернула увагу Ліна Кущ.
Правозахисники постійно наголошують: публічність важлива, але вона має бути зваженою. Якщо рідні вирішили публікувати інформацію – в соцмережах чи у медіа – не можна вказувати військове звання, номер частини, або іншу інформацію, яка може свідчити про стратегічну важливість полоненого. Також варто бути обережними з контактами – відомі випадки, коли до родин телефонували шахраї або представники ворога.На цьому наголосила координаторка груп родин ГО «Медійна ініціатива за права людини» Олена Бєлячкова.
За її словами, підготовки до полону, як такої, в українських військових наразі немає. Росія ж проводить цілеспрямований психологічний і фізичний тиск, вимагаючи «зізнань» у вигаданих злочинах. Дуже важливо, щоб наші військові були поінформовані, як діяти в такій ситуації. І щоб держава чітко проговорювала: ніхто не буде покараний за ті свідчення, які були дані під тортурами.
–Україна робить все для того, щоб повертати полонених. І той же час росіяни і військовим, і цивільним говорять, що, мовляв, ви Україні не потрібні, що вас Україна не хоче забирати. Буває й таке, що вони організовують вивезення хлопців на так званий псевдообмін, кудись вивозять, а потім говорять, що, мовляв, бачите – за вами не приїхали. Важливо й про таке говорити, щоб ті, хто наразі приходить служити, розуміли, що може статися. Але це потрібно належним чином роз’яснювати, – розповіла Олена Бєлячкова.
Так само потрібно налагодити державну комунікацію з тими, хто залишився на тимчасово окупованих територіях. Бо ці люди – рідні полонених – теж мають право на підтримку і знання, куди звертатися.
–Мого чоловіка Сергія викрали в перші дні окупації Нової Каховки – лише за те, що він публічно говорив про те, що коїться в місті. Від початку повномасштабної війни він став інформаційним захисником – і це коштувало йому свободи. Я з перших днів веду боротьбу за його визволення. Переїхавши до Києва, я змогла знайти однодумців, журналістів, правозахисників, адвокатів. Саме завдяки активній інформаційній кампанії мені вдалося отримати підтвердження, що Сергій живий. І це почалося з участі в адвокаційному турі до ОБСЄ, – зауважила Олена Цигіпа – дружина полоненого журналіста Сергія Цигіпи.
Цивільним родинам дуже важко. Вони не мають такого ж юридичного захисту, як військові. Але вони борються, і дуже потребують інформаційної підтримки. Листи до міжнародних організацій, виступи в європейських інституціях, навіть акції з фото наших рідних – усе це діє і допомагає.
Олена Цигіпа також звернула увагу на різницю у ставленні до українських полонених у росії та до російських полонених в Україні.
–Ми знаємо, що наша влада дуже ретельно стежить за тим, щоб щодо російських полонених було дотримано всіх норм Женевської конвенції, щоб їх належно годували, щоб вони мали зворотний зв’язок з рідними. Так само ми просимо міжнародну спільноту, щоб до наших полонених ставилися так само, як ми були до військовополонених і полонених росіян. Це дуже важливо, тому що бачимо під час кожного обміну, в якому стані повертаються наші хлопці. І нам треба добиватися, щоб російська сторона розуміла – якщо вони беруть участь в катуваннях, знущаннях, що вони за це відповідатимуть.
Людмила Гусейнова, правозахисниця, голова ГО «Нумо, сестри!», не з чуток знає, що таке російський полон. Три роки вона провела у застінках ворога.
–Мене катували, знущалися фізично і психологічно. І я точно знаю – коли почалася кампанія на мою підтримку, фізичний тиск зменшився. Так, психологічний залишився. Але головне – я знала, що про мене пам’ятають. Тому про полонених – треба говорити. Особливо про цивільних, – наголошує пані Людмила.
Вона звертає увагу на те, що щодо військових – тривають кампанії, є відпоідні платформи, штаби. У цивільних цього немає. Родини, що залишились на окупованих територіях, часто взагалі не мають куди звернутись. У ГО «Нумо, сестри!» приймають багато звернень, але не завжди знають, що відповідати.
–Держава має також вести комунікацію з людьми, які залишилися на тимчасово окупованій території. І мені дуже прикро було чути, коли сказали, що в стратегічних планах передбачено придбання одягу лише для звільнених військовополонених. Це невелика допомога, але для цивільних навіть цього немає. Звільнені цивільні полонені виживають основному завдяки друзям, і на це треба звернути увагу. Також діє об’єднання цивільних полонених, і ми також готові брати участь в усіх процесах, – наголосила пані Людмила.
Вона зауважила, у нашій державі мають бути створені інструменти підтримки для всіх полонених, незалежно від статусу. Адже це не просто цифри – це жінки, чоловіки, матері, батьки, журналісти. Розголос – це шлях до визволення.
Інформаційна служба НСЖУ
