50 і 36 – дві важливі цифри в житті журналіста Віктора Зеленюка.
В грудні 2024 року колеги і друзі вітали журналіста з Вінниччини Віктора Зеленюка з його професійним 50-річчям. Багаторічний голова обласної організації Національної спілки журналістів України Василь Паламарчук тоді зазначив, що Віктор Зеленюк неодноразово визнавався «Журналістом року». А ще сказав: «Він має вміння говорити з людьми. Як кажуть, має підхід до них, розуміє з півслова, гарно пише. Його матеріали завжди були і тепер є цікавими. Допомагало вміння наголосити на головному, виділити насущні проблеми, об’єктивно висвітлити, вказати на недоліки, хоч це не всім подобалось. Справжнім журналістам завжди було непросто, як і тепер».
36 років із цього півстоліття життя журналіста нерозривно пов’язані з газетою «Вінниччина».
Змінювалося життя, змінювалася «Вінниччина»
У вже далекому липні 1988 року Віктор Зеленюк, маючи диплом факультету журналістики Львівського національного університету ім. Івана Франка, почав свою роботу в обласній газеті Вінниччини – «Вінницька правда». Тоді, 36 років тому, газета мала тираж 150700 примірників і виходила п’ять разів на тиждень. У штаті редакції на той час було шістдесят два працівники, серед яких – дванадцять власних кореспондентів. Кореспондентська мережа покривала всю область, а в зоні відповідальності кожного власкора було три-чотири райони.
Багато відтоді води витекло, багато різного було на шляху газети, яка з набуттям Україною незалежності змінила логотип «Вінницька правда» на «Вінниччина». Сьогодні це тижневик, що виходить в світ на 16 сторінках у кольорі. Тираж становить трохи більше 3000 примірників, а забезпечують контент видання троє журналістів, котрі працюють дистанційно.
Наприклад, Віктор Зеленюк мешкає в селі Шипинки Копайгородської громади і висвітлює життя південного регіону області – Бар, Муровані Курилівці, Могилів-Подільський, Ямпіль, Шаргород, Жмеринка. Його колега Микола Кавун мешкає в Іллінцях і розповідає про все, що відбувається на півночі області – в Іллінцях, Оратові, Немирові, Липовці. Ще один журналіст – Юрій Сегеда – мешкає в обласному центрі і готує матеріали з Вінницького регіону.
Редакторка Юлія Томащук у творчий процес практично не втручається, повністю покладається на досвід і відповідальність своїх колег-співробітників. І треба сказати, що вони цю довіру повністю виправдовують: газета виходить вчасно, наповнена суто місцевим актуальним матеріалом, має привабливий сучасний дизайн, що забезпечує верстальник Віктор Нарцев.
Хотіли б інтернет-платформи також більше залучати на службу виданню, але поки що елементарно не вистачає кадрового ресурсу і коштів. Отже поки що вони служать лише для популяризації друкованої газети.
На волонтерських засадах допомагають, готуючи цікаві актуальні матеріали, активні дописувачі. Нині поряд з представниками різних професій авторами видання стали волонтери, які допомагають ЗСУ та діляться інформацією про зібрані кошти і гуманітарну допомогу, про придбані за замовленням військових необхідні в боях з ворогом речі. Їхні публікації роблять газету цікавою, а роботу волонтерів прозорою, допомагають залучати більше людей до доброї справи допомоги армії.
«Вінниччини» могло вже й не бути
У такому складі «Вінниччина» працює вже два з половиною роки – відтоді, як нинішня редакторка і власниця Юлія Томащук буквально врятувала видання від зникнення з інформаційного поля України.
Віктор Зеленюк розповів: «Від початку широкомасштабної війни наша газета ще якось трималася на плаву. Але в листопаді 2022 року справи з фінансуванням складалися так, що постало питання про її закриття. І тоді Юлія Томащук взяла на себе відповідальність за «Вінниччину»: вона зберегла наш невеличкий колектив, потроху почали вирівнюватися питання економіки».
Та все-таки нинішні економічні умови не сприяють розвитку регіональної преси в Україні. Про відсутність будь-якої державної підтримки і підтримки з боку місцевої ї влади вже й говорити не хочеться. Тепер війна додала безгрошів’я потенційних передплатників і тотальну відсутність реклами, що завжди живила друковані видання, поглибила руйнацію «Укрпоштою» доставки газет. Усе це стало вести до припинення існування газет і з багаторічною історією, і порівняно молодих.
На жаль, не стала приємним винятком і «Вінниччина», котра, як і більшість українських видань не витримує фінансових проблем. За словами Віктора Зеленюка, зменшилася кількість іміджевих оплачуваних матеріалів, скоротилися обсяги реклами, що часто обмежуються привітаннями та приватними оголошеннями. Трохи коштів у редакційну касу додається за рахунок того, що герої публікацій замовляють і викуповують додаткові примірники газети.
Але погоди такі надходження, на жаль, не роблять: все одно коштів не вистачає. А через їх нестачу ось уже кілька місяців журналісти не отримують зарплати, працюють на ентузіазмі, фактично на волонтерських засадах.
Від рукописних текстів до комп’ютера. Працювати дистанційно йому не звикати
Віктор Іванович розповідає: «Працювати дистанційно мені не звикати, бо я завжди так працював. Голова нашої обласної спілки журналістів Василь Паламарчук, який свого часу був головним редактором «Вінниччини», жартував: «Власкор – це така справа: вранці ноги з ліжка опустив, і ти вже на роботі».
Так воно й було: ніхто не контролював, коли я прийшов на роботу, коли закінчив робочий день, де побував, з ким спілкувався. Головне в нашій роботі було – щоб матеріали були актуальними і цікавими, здані вчасно.
Написані від руки тексти передавали до Вінниці маршрутними автобусами, а там у редакції їх друкували на машинці. Оперативні інформації надиктовували телефоном. Траплялося, конверти з матеріалами губилися, і це було дуже боляче.
А потім друг подарував мені портативну друкарську машинку, і моя дружина Тетяна друкувала на ній тексти, вичитувала їх, хоча за фахом вона далека від журналістики. Допомагає вона мені й зараз, коли на зміну машинці прийшов комп’ютер, що значно полегшив роботу і з текстами, і в комунікації з колегами та нашими добровільними помічниками-дописувачами.
Нині, коли дистанційна робота завдяки сучасних технологіям зв’язку давно вже стала звичною, планерка онлайн нікого не здивує. А ще років 10 тому усіх власкорів раз на місяць запрошували до Вінниці на нараду, де підбивали підсумки роботи, роздавали, як кажуть, кожному катюзі по заслузі – кого хвалили, кому й на горіхи діставалося.
Всі раді були зустрітися, спілкуватися. А на додачу – приємний момент: отримували зарплату за місяць».
Чи потрібна друкована газета в тилу?
Часто і небезпідставно говоримо про газети з прифронтових і нещадно обстрілюваних територій, де газета – символ зв’язку з Україною і світом. А як в глибокому тилу, де все-таки зберігається хоча б якась стабільність, є доступ до інтернету, до соціальних мереж?
Віктор Зеленюк розповідає, ділиться наболілим, розмірковує:
«Я все життя працюю з друкованим словом і вважаю, що інтернет – то добре, але друковане слово краще зберігає нашу історію. Недарма кажуть, що написане пером і сокирою не вирубаєш.
А головне на сьогодні – люди хочуть знати про життя рідного міста, села, району. Про це свідчить читацький інтерес: нас читають, з нами спілкуються, обговорюють наші публікації, нам дописують.
Інтернет в селах не завжди стабільний, не всі мають смартфони і комп’ютери, не всі люблять «зависати» в гаджетах. А газету сам почитав і сусіду можна передати. Отже ми щодня відчуваємо, як потрібні нашим людям.
Своєю чергою ми з колегами стараємося брати живі матеріали зі спілкування із земляками, з поїздок по громадах. Радує, що серед керівників громад є такі, що розуміють важливість газети, підтримують нас. Буває, що й пального можуть виділити, щоб заправити машину на поїздку в село, а коли було особливо складно, підтримували «Вінниччину» в міру своїх можливостей і матеріально.
Дуже боляче, що в області, наскільки мені відомо, припинили вихід сім локальних видань. Важко сприйняти, що фактично знищили пошту, скоротили листонош. Уже не раз колеги говорили про те, що пошта на селі завжди була осередком спілкування людей, де обмінювалися новинами, ділилися своїми проблемами і знаходили розраду. А газетярам важливо й те, що із закриттям поштових відділень зруйнована система доставки газет, а це призвело до безпрецедентних скорочень тиражів місцевої преси».
… і ти вкотре переконуєшся, що недарма живеш на цьому світі
Співпрацює Віктор Іванович і з «Сільськими вістями», де регулярно публікуються його цікаві розповіді про життя Вінниччини. І в підготовці публікацій для цієї всеукраїнської газети також головне для нього – живе спілкування, знати про подію не з чужих слів.
Недарма про ветерана вінницької журналістики Віктора Зеленюка кажуть:
«Він пише, бо перо не затупилось, бо сповідує активну життєву позицію, бо не може не писати. Це велика праця – добиратись в будь-яку погоду до села, шукати в полі тракториста, який вчасно справився з оранкою, щоб розповісти про нього. Це – повечеряти з хлопцями на тракторному стані, а потім пішака йти до траси і «голосувати» на дорозі, щоб хоча б на ніч повернутись додому. Це – встигнути на ювілей школи, коли з транспортом проблема. Це – написати про вишивальницю чи бібліотекаря, про людей, які прославили свій край – письменників, художників, співаків, спортсменів. Це зустрічі з неординарними людьми, які, буває, не дуже й хочуть про себе розказувати, але ти мусиш написати про них, бо вони варті пошани і визнання.
А вже як виходить матеріал, забуваються труднощі і втома, і ти вкотре переконуєшся, що недарма живеш на цьому світі».
Ольга Войцехівська, «Журналіст України»
Дискусія з цього приводу: