«Раніше мені здавалося, що журналісти-новинарі працюють дуже багато, мало не цілодобово. А коли почалося повномасштабне вторгнення, я зрозуміла, що тоді ми й не працювали…»– так говорить харківська журналістка Ганна Черненко. Та додає: ще й постійне перебування в небезпеці навчило цінувати час та шукати можливості для того, що раніше відкладалося «на потім».
Кореспондентка 24-го каналу та координаторка Центру журналістської солідарності НСЖУ розповіла про роботу в умовах постійної загрози, емоційно важкі зйомки та нові реалії життя.
Про нові реалії в умовах повномасштабної війни
«Зараз роботи більше і робота складніша. Якщо нічний обстріл – колеги завжди їдуть, щоб бути там у перші хвилини, особливо ті, хто працюють на міжнародні медіа. Я працюю в національних новинах і якщо обстріли вночі, то вже висвітлюю наслідки. Але оперативність все одно відіграє значну роль. Оперативність та емоційність. У перші місяці було дуже важко притупити свої емоції, щоб лишатися повністю обʼєктивним. Разом з тим і обʼєктивність стала трохи дивна: я розумію, що як медійник також маю право на емоції й іноді висловлюю їх у тих матеріалах, які видаю.
Якщо говорити про побут – він змінився в дрібницях.
Приміром, ми збираємося їхати в одну з бригад. Замість того, щоб обговорювати якісь поточні справи чи що ми будемо знімати, мої колеги обговорювали, які вони будуть брати продукти, яка має бути аптечка і що ще треба… Недавно колега подарував мені спеціальні тактичні ножиці, тепер вони зі мною в кишені… Тобто ти починаєш приділяти увагу тому, про що раніше й не подумав би. У кожній сумці у тебе є турнікет. Ти стараєшся нічого не відкладати на завтра чи навіть на вечір, бо незрозуміло, чи буде той вечір… Ти прагнеш бути дисциплінованим, але це не часто виходить, бо життя диктує щось інше».
Про найважчі періоди в житті й роботі
«Найскладнішим був, певно, початок повномасштабного вторгнення, тому що ми повною мірою не розуміли, що відбувається, не розуміли небезпеку й готові були йти туди, куди не треба було йти. Мабуть, кілька місяців до кінця не усвідомлювали, чим може загрожувати не те, що окупація, а навіть полон – це вже прийшло пізніше.
Можливо, в когось по-іншому, але до мене це розуміння прийшло не відразу.
Та якогось конкретного часу, коли було найстрашніше, не можу виділити. Скоріше, воно якось хвилями було. Коли трохи затихають обстріли, спершу ти думаєш, що все добре, а потім приходить сильний страх: значить вони до чогось готуються, і тобі треба накопичити сили, емоції, щоб бути до цього готовим.
Тому найважчими, певно, були кілька періодів. Самий початок повномасштабного вторгнення, коли були дуже сильні обстріли й нерозуміння. Коли ми виїжджали на напів звільнені території й не розуміли, що нас там чекає.
Дуже сильний страх з’явився, коли росіяни знову почали наступати на Вовчанськ у травні, а влітку й восени почали ще активніше бити по Купʼянську. Усвідомлення, що ця територія може бути окупована повторно, викликало дуже сильні переживання. Адже ми з такою радістю їздили до людей, які туди поверталися і все відбудовували. А зараз все це знову розбивають».
Про найскладніші зйомки
«Чомусь саме зараз згадався Ізюм, де знайшли й ексгумували тіла загиблих – з Ізюмського лісу. Я розповідаю про це, але здається, що нервова система трохи відключає емоції. Бо навіть тоді не могла повністю усвідомити весь жах. Ми знімали, фотографували… Там були десятки наших колег з різних країн світу. Досі цей жах розуміє мозок, а серце не пускає. Я кілька разів про це згадувала, і з кожним разом розуміння приходить все глибше. Це якийсь жах поза межею. Різні аспекти: було важко й фізично, бо це спека, запах. І важко психологічно, бо ти дивишся, а хрести не закінчуються, на них тільки цифри і важко зрозуміти, хто там. Хтось із людей був убитий, а хтось не отримав допомоги і помер на самоті.
Якщо колись ми доживемо до прекрасної старості, я буду згадувати про це і точно вже не так спокійно.
Про роботу в небезпечних умовах
«Відчуття безпеки й небезпеки дуже стирається. І памʼять тебе максимально рятує.
Буквально вчора ми з колегою Володимиром Павловим згадували, як їздили у Купʼянськ. Це було за два чи три дні до офіційного оголошення міста повністю деокупованим. Коли ми правдами й неправдами туди приїхали, ще половина міста за мостом була під окупацією. Тому дострелити до нас могли чим завгодно. Та й загалом напів порожнє місто посилювало це відчуття загрози. В якийсь момент ми поїхали на центральну площу – зняти їхню адміністративну будівлю, на якій вже зняли прапор окупантів. З цієї площі дуже добре видно весь краєвид – низину, річку Оскол. Почався обстріл, а ми не розуміли, звідки стріляють. Хтось ховався за стелу, хтось за фундамент застрибнув. А я розгубилася і думаю – треба по кущах, по траві. Побачила дитячий візочок. Думала за нього сховатися, але ж зразу думка проскочила – а може то спеціально, щоб людина підійшла, а там заміновано… Це все в лічені секунди…
А другий момент – коли ми знімали у райвідділку. Це те місце, яке росіяни зробили базою їхньої так званої міліції, завезли туди навіть форму для своїх, збиралися сюди надовго… Там було так багато всього, що могло вибухнути прямо під ногами. А коли записували стендап біля входу, почалася стрільба. Ми його записали з пʼятого разу. Це зараз воно здається авантюрним і цікавим, а тоді було дійсно страшно. Але відчуття надії на звільнення було сильнішим і ризик був того вартий».
Про допомогу і згуртованість колег
«Коли у когось щось трапляється, ти дзвониш і говориш про допомогу, більшість говорить: та ні, я впораюся, нічого не потрібно… Переконуєш, що це спеціалізована допомога, що вона на це розрахована і що це не соромно… Колеги у нас максимально сильні й хочуть бути ще сильнішими, завжди кажуть, нехай це залишиться комусь, кому більше потрібно.
Тому хотіла б сказати колегам: не відмовляйтеся від допомоги, шукайте допомогу. Та найважливіше для нас, мабуть, не матеріальна чи фінансова підтримка, а психологічна. Коли тебе не залишають сам на сам у біді, коли навіть незнайомі люди допомагають та підтримують. Мені здається, що всі, хто отримав поранення, в кого пошкоджене майно, житло чи редакції – пережили неабиякий стрес. Адже важко усвідомлювати, що твоя домівка чи редакція вже не є безпечними. Тому найперше, що всім потрібно – це психологічна допомога.
У той же час, в Харкові багато колег старшого віку, які або ще продовжують працювати або вже на пенсії. І вони потребують найпростішого – навіть продукти чи засоби гігієни для них не зайві. Ми нещодавно передавали від Національної спілки журналістів гуманітарні набори і вони відзначали, як важливо, що про них хтось піклується.
Насправді, в Харкові працює кілька організацій, центрів, які допомагають журналістам і я дуже радію, що Харків максимально гуртується».
Про обов’язкове для всіх журналістів
«Я б хотіла порадити всім українським медійникам, які так чи інакше можуть опинитися під обстрілом, біля обстрілу чи після обстрілу (а це може бути будь-який куточок України): ви маєте знати такмед. Щонайменше, це накладання турнікету. Турнікет має бути обовʼязково з вами і краще не один. Трошки більше – хоча б аптечка. Якщо ж ви працюєте на фронті, то завжди слухати військових. Бо якщо не дослухався, не побіг, не сховався, буде біда. І ти можеш наразити на небезпеку не тільки себе, а й тих, хто поруч із тобою.
Щодо захисту – він звісно потрібен. Я розумію, що в Харкові не всі медійники цього дотримуються, тому що тривог аж надто багато. Наприклад, у жовтні в нас третину місяця були тривоги. Звісно, ти не можеш третину місяця ходити в шоломі й бронежилеті.
Памʼятайте й про інформаційну безпеку: з яким телефоном ви їдете, які соцмережі у вас є. Бо насправді, це має велике значення.
Визнавайте свої страхи. Насправді, у нас усіх зʼявилися або поглибилися страхи. Їх треба визнати і зрозуміти: ким би ми не працювали, ми люди. Треба звертатися до психолога, проговорювати з колегами, але ні в якому разі не відкладати це на потім».
Створено в межах проєкту «Підвищення обізнаності цільових груп в Україні та за кордоном про військові злочини росії проти журналістів у 2024 році та посилення суспільного тиску задля звільнення полонених журналістів», який реалізує Національна спілка журналістів України за підтримки шведської некомерційної правозахисної організації Civil Rights Defenders.