Івано-Франківський Центр журналістської солідарності НСЖУ продовжує досліджувати життя регіональних медіа в умовах війни і розповідати про них. Працівники Центру побували з робочою поїздкою в одному із віддалених гірських населених пунктів Івано-Франківщини – селищі Верховині. Про роботу редакції газети «Верховинські вісті» розповів в інтерв’ю її головний редактор, член НСЖУ, член правління Івано-Франківської обласної спілки журналістів, заступник секретаря Верховинського журналістського осередку Дмитро Кіращук.
– Цьогоріч у травні виповнилося 83 роки з дня виходу в світ першого номера вашого друкованого видання. Як кажуть у нас на Гуцульщині, наперед аби більше! Як пройшли «Верховинські вісті» такий великий творчий шлях?
– За період існування нашої газети не раз змінювалась її назва, оскільки змінювалися засновники. Перший номер видання вийшов у світ 1 травня 1941 року як «Прикарпатська правда». Згодом газета мала назви «Радянська Гуцульщина», «Світанок». А з 1 січня 1990 року і дотепер – уже «Верховинські вісті». До роздержавлення засновниками видання були Верховинська районна рада і колектив редакції.
На першому поверсі редакційної будівлі є музей історії нашого часопису. На одному з інформаційних стендів – копія першого номера газети «Прикарпатська правда». Дотепер залишаються актуальними рубрики «Завжди готові захищати рідний край», «Події за кордоном», «Наші досягнення». З початком повномасштабного вторгнення окупантів на територію України актуальність тематичних матеріалів дещо змінилася. Додалися, зокрема, такі важливі розділи як «Герої не вмирають!», «Постаті», «Волонтерство», «Воїни світла».
За більш як вісім десятків років у нас були і злети, і падіння. Та головне – колективу вдавалось успішно долати різні виклики, і нині газета приходить до свого читача. Зараз, у період повномасштабної війни, видання виходить щотижня на восьми сторінках тиражем півтори тисячі примірників, до війни газета виходила на 12-ти сторінках.
У редакції газети я працюю з 1983 року. Упродовж 1992 – 1994 років обіймав посаду редактора. Далі трішки була перерва, оскільки перейшов на роботу в органи виконавчої влади. У січні 2009-го повернувся в редакцію, очолив колектив і донині, вже шістнадцять років поспіль, працюю головним редактором газети «Верховинські вісті». За цей період не раз доводилося стикатися з різними проблемами та, попри все, ми зберегли наш народний часопис.
Торік, у зв’язку із набранням чинності Закону «Про медіа», газета «Верховинські вісті», як суб’єкт у сфері друкованих медіа, пройшла відповідну реєстрацію. У нашому випадку така процедура була обов’язковою, адже газета «Верховинські вісті» до того вже мала свідоцтво та була зареєстрована в органах юстиції.
– Повномасштабна війна, яка вже третій рік поспіль триває в Україні, внесла корективи в роботу, зокрема, і медіа. Як вдається виживати у цих складних умовах? Зокрема, у періоди блекаутів?
– Як вдається виживати? По-перше – завдяки тому, що ми зберегли наш дружній, професійний колектив. Редакційна політика не змінилася. Ми як працювали задля інтересів краян та розвитку нашого регіону, так і працюємо. Правду кажучи, наші журналісти працюють за мізерну зарплатню, роблять свою роботу радше за покликанням душі, а не щоби заробити великі статки. По-друге, намагаємося робити наш часопис цікавим, щоби читачі мали бажання його передплачувати. По-третє, маємо підтримку з боку керівництва Верховинської райдержадміністрації та районної ради, Верховинської і Білоберізької громад – укладено договори на висвітлення їхньої діяльності. Щодо останнього, то зауважу, що кошти невеликі, але все-таки копійка до копійки… Також незначні надходження маємо з розміщення реклами та приватних оголошень. Чому кажу незначні, тому що з початку повномасштабного вторгнення сума таких коштів значно зменшилася.
Щодо роботи в умовах блекаутів, то ще далеко до повномасштабної війни ми були готові до роботи в таких нештатних ситуаціях. На початку 90-х років минулого століття неодноразово виникали проблеми з енергозабезпеченням. Світла в нашому селищі, зокрема, могло не бути по дві-три години.
Аби вчасно підготувати матеріали та черговий випуск газети до друку, ми придбали генератор. Звичайно, з роками все зношується і добре було би оновити генеруючий пристрій, але поки що він нас рятує у період блекауту.
Для забезпечення безперебійного живлення до приміщення нашої будівлі підведено дві лінії електропередач від двох різних трансформаторів. Тобто, коли виникає проблема на одному, одразу автоматично йде переключення на інший. У разі вимкнення обох трансформаторів включається генератор. Так нам вдається забезпечувати роботу медіа.
До речі, в приміщенні нашої будівлі, окрім редакції газети «Верховинські вісті», знаходиться і редакція місцевого радіо «Гуцульська столиця», загалом працює одинадцять осіб. Правду кажучи, забезпечення автономного живлення для роботи редакції обходиться недешево, адже це додаткові витрати на пальне. Та, попри все, «Верховинські вісті» виходять щочетверга. Ми жодного разу не вибилися з графіка.
– Ви щойно зауважили, що часопис завжди виходить згідно з періодичністю – щотижнево. Як вдалося це зробити у перші дні війни?
– 24 лютого 2022 року, коли почалося повномасштабне вторгнення окупантів на територію України, якраз вийшов з друку черговий номер «Верховинських вістей». Добре пам’ятаю той день. У нас була певна проблема з доставкою газети. Пошта два дні не працювала. Згодом цей номер таки потрапив до наших читачів. Наступний випуск газети був уже в березні. Відтоді й дотепер ми не пропустили жодного випуску нашого видання. Щоправда, хоча кількість сторінок зменшили, повноколірність таки зберегли.
–Як вирішується питання з доставкою до передплатників? Мабуть, у гірському віддаленому районі є з цим проблеми?
– Так, ви правильно зауважили щодо проблеми з доставкою преси. Це питання торкнулося не лише гірських населених пунктів нашої країни, але, наскільки мені відомо, й інших. Головна причина – неналежна організація роботи Укрпошти. Наприклад, у нашому Верховинському районі практично в усіх селах ліквідували стаціонарні поштові відділення і на всю територію району залишилося лише шість листонош. Проте, Укрпошта бере гроші за доставку друкованого видання. Отож, повинні принести газету до поштової скриньки передплатника.
Візьмемо будь-яке село Верховинського району. Зазвичай поштове відділення знаходиться в центрі села. А присілки, де живуть наші читачі, приблизно на відстані три – чотири кілометри від центру. Листоноші, яка має принести газету до кожної скриньки нашого передплатника, треба ходити приблизно півтори доби. А згідно з графіком Укрпошти, їм на це відведено лише півтори – дві години. В цьому і суть проблеми.
Більше скажу – «завдяки» такій роботі Укрпошти в нас утричі зменшився тираж. Якщо раніше наклад «Верховинських вістей» становив понад чотири тисячі примірників, то зараз заледве півтори тисячі.
Колектив редакції намагається також самостійно вишукувати різні способи доставки. Інколи передплатники самі приходять в редакцію і забирають газету, інколи намагаємося передавати різними способами. Якщо пошта працюватиме так і надалі, то ми змушені будемо шукати альтернативні варіанти.
У нас люди читають газету і хочуть її передплачувати. Інколи телефонують і думають, що це вина редакції, що газета до них не надійшла вчасно. Ми намагаємось їм пояснити суть проблеми і в розмові, і на шпальтах нашої газети пишемо роз’яснення.
Газета – це своєрідний літопис краю! Газета – це наша історія! Можливо, десь через років п’ятдесят, хтось розгорне підшивку преси і дізнається, чим жив його рідний край, як наші герої захищали свою країну. В соцмережах, на мою думку, це все загубиться.
– Що для Вас означає журналістська солідарність?
– За роки багаторічної журналістської діяльності переконався, що журналістська солідарність дуже важлива, особливо зараз, коли ми живемо в умовах війни. Для кожного колективу медіа підтримка та допомога з боку колег надають впевненості йти вперед.
У нашій області з початку повномасштабної війни працює Центр журналістської солідарності НСЖУ, який знаходиться в місті Івано-Франківську. Його роботу координує наша колега, відома українська журналістка, секретар НСЖУ Вікторія Плахта. Центр надає різнобічну підтримку вітчизняним медійникам та журналістам-ВПО.
Зізнаюся, ми неодноразово зверталися з питаннями щодо професійної діяльності, проханням вирішення проблем, щодо роботи в умовах воєнного стану, а також наші працівники періодично долучаються до онлайн-заходів, які проводить Івано-Франківський Центр журналістської солідарності з надання психологічної та юридичної допомоги медійникам. І це все – на безкоштовній основі.
Дуже добре, що за ініціативи Національної спілки журналістів України, яку очолює заслужений журналіст України Сергій Томіленко, діє така інституція. Івано-Франківський Центр журналістської солідарності – це і наша підтримка, і допомога в подоланні сучасних викликів, і обмін досвідом, і, звичайно, платформа солідарності журналістської спільноти.
Завдяки таким Центрам журналісти з різних регіонів України мають можливість оперативно комунікувати між собою, зокрема, у разі потреби допомоги. За ці майже три роки війни в країні до нас неодноразово навідувалися колеги з прифронтових областей, зокрема, головна редакторка газети «Білопільщина» Наталія Калініченко з Білопілля Сумської області. Також на базі редакцій газети «Верховинські вісті» та радіо «Гуцульська столиця» в листопаді 2023-го відбувся круглий стіл з обговорення питань адаптації ВПО-медійників на Прикарпатті й роботи локальних медіа, який організував Івано-Франківський Центр журналістської солідарності, на початку вересня цього року – майстер-клас для майбутніх журналістів, вихованців Київського палацу дітей та юнацтва, членів інформаційно-творчого агентства «ЮН-ПРЕС».
– Професія журналіста важлива і потрібна в сучасному світі. Щорічний моніторинг вступних кампаній показує зацікавленість молодих людей у здобутті цього фаху. Яким, на Вашу думку, має бути сучасний журналіст?
– Людина, яка обрала професію журналіста, має, передусім, своєю душею бути журналістом. Ми, старше покоління медійників, переконані, що великих статків журналістика не принесе. З іншого боку, якщо професійно та грамотно медійник працює, він може багато добра принести людям. Публікуючи інформаційні матеріали, застереження чи поради, ми допомагаємо нашим читачам знаходити варіанти розв’язання їхніх різного роду проблем. Зараз, під час війни, гинуть наші захисники чи захисниці. Коли готуємо матеріали про наших героїв, ми надаємо моральну і психологічну підтримку їхнім рідним. Тож журналіст – це людина, яка мала би ретранслювати через себе якісно і правдиво всі ті події, які відбуваються навколо, а також уміти донести до загальної спільноти. Робота журналіста має бути на творення, а не на знищення. Щиро бажаю цього всім колегам: і тим, хто в професії, і тим, хто мріє стати журналістом!
Нагадаємо, Центри журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, що реалізується за підтримки Міжнародної та Європейської федерацій журналістів, а також ЮНЕСКО. Вона покликана допомагати представникам медіа, що працюють в Україні під час війни. Центри діють у Києві, Львові, Івано-Франківську, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі та надають журналістам організаційну, технічну, юридичну, психологічну й інші види допомоги.
Контакти Центру журналістської солідарності в Івано-Франківську – 066 677 07 26 (Вікторія Плахта, координатор Івано-Франківського центру), адреса: вул. Січових стрільців, 25.
Про ЮНЕСКО.
ЮНЕСКО є спеціалізованою установою ООН з питань освіти, науки і культури. Вона робить внесок у мир та безпеку, сприяючи міжнародній співпраці в освіті, науці, культурі, комунікації та інформації. ЮНЕСКО сприяє обміну знаннями та вільному потоку ідей для прискорення взаєморозуміння. Вона є координатором Плану дій ООН щодо безпеки журналістів і проблеми безкарності, який спрямований на створення вільного та безпечного середовища для журналістів і працівників ЗМІ, зміцнюючи таким чином мир, демократію та сталий розвиток у всьому світі. ЮНЕСКО тісно співпрацює зі своїми партнерськими організаціями в Україні для надання підтримки журналістам на місцях.
Використані терміни та подання матеріалу в цій публікації не є висловленням будь-якої думки з боку ЮНЕСКО щодо правового статусу будь-якої країни, території, міста чи району або їхніх органів влади, так само як і ліній розмежування й кордонів.
Автор несе відповідальність за вибір і представлення фактів, що містяться в цій публікації, а також за висловлені в ній думки, які не обов’язково відповідають позиції ЮНЕСКО та не покладають зобов’язань на Організацію.
Розмову вела Богдана Засідко
