Нам потрібні не нові заборони, а реальна підтримка вітчизняного інформаційного продукту.
На вихідних читав із донечками журнал “Малятко”. Дружина передплатила його на 2020 рік для 5-річної племінниці Валерії. Тепер його вивчають разом і сама Валерія, й наші троє донечок — Олександра, Віталіна та Іванка. У вихідних даних журналу вказано, що він отримав Грамоту Кабінету Міністрів України, але ні слова — про фінансову підтримку від держави. Хоча на сайтах російських журналів часто бачу: “Издаётся при финансовой поддержке Федерального агентства по печати…”
Подумалось: наші політики й можновладці періодично намагаються запозичити російський досвід “зачистки” інформаційного простору. Вголос про це, звісно, не говорячи. І пояснюючи свої ідеї міркуваннями захисту інформаційної безпеки. Хоча, здавалося б, ось воно, очевидне: підтримка національного інформаційного продукту — в тому, щоб його було більше. Особливо — в тих сегментах, де або важливість для формування ціннісних орієнтирів суспільства — критична, як у випадку з україномовною дитячою пресою, або комерційна ємність — недостатня.
Другий варіант — про літературні журнали. Скільки їх в Україні? Складається враження, що рік від року — все менше. Коли гортаю передплатний каталог, дедалі рідше помічаю назви, знайомі з дитячих відвідин бібліотеки. Розумію, що час змінився, хтось просто міг не витримати ринкової конкуренції, але…
Але якби кожна українська партія, яка позиціонує себе патріотичною, узяла під опіку один “товстий” журнал чи одне дитяче видання, питання вирішилося б елементарно. Думаю, що бюджет був би не більшим, аніж витрачалось і, думаю, досі витрачається на оплату “мови ненависті” фейсбучних коментаторів… Чи роликів на Ютубі з маханням прапорами і гучними гаслами.
Найкраща підтримка українського — це підтримка гривнею.
Подумав так — і оформив передплату на електронну версію журналу “Новое время”. Так, я вважаю українським весь продукт, який видається в Україні, незалежно від мови. І я глибоко переконаний, що якісний російськомовний контент подекуди може бути кориснішим, ніж неякісний україномовний.
Звісно, розвиток державної мови і її утвердження в усіх сферах життя — справа свята і жодній ревізії підлягати не може. Адже є цінності, які ми, українці, повинні виносити за дужки будь-яких дискусій — як такі, що об’єднують усіх нас і є фундаментом держави. Але водночас так само корисно пам’ятати: різноманіття — мовне, конфесійне, національне — це наша сила, а не наша слабкість.
Саме тому, приміром, мене дивує, чому в ефірі Суспільного радіо, яке мало би бути еталоном дотримання всіх можливих стандартів, можна почути авторські програми письменника і народного депутата багатьох скликань Володимира Яворівського, в якій окремі висловлювання автора, на мою думку, можуть спричинити розпалювання міжконфесійної ворожнечі. Невже це саме те, що потрібне Україні, яка потерпає від війни?
Ми багато і справедливо говоримо про російську пропаганду, яка викривлено подає події в нашій державі. Але переконаний: так само варто говорити (чесно, не соромлячись, не прикриваючись “політичною доцільністю” і не виправдовуючись “тимчасовою потребою”) про неприпустимість “мови ворожнечі” в нашому власному інформаційному просторі. Українці, які говорять російською мовою чи відвідують церкву, відмінну від Помісної, не повинні позиціонуватися як “люди другого сорту”. «Мова ненависті» не повинна стосуватися й цих людей, а не лише представників національних і сексуальних меншин, на захист яких від дискримінації зараз так модно проводити тренінги. Інформаційна політика держави повинна будуватися так, щоб максимально об’єднувати всіх українців, незалежно від мовної, конфесійної та інших ознак, політичних переконань, світоглядних цінностей, ставлення до радянського минулого тощо. У нас є спільна Батьківщина — Україна. У нас є держава, громадянами якої ми є. Україна, як і матір, у кожного одна. А як у матері двоє рідних дітей можуть бути зовсім не схожими один на одного ні зовні, ні вдачею — так і ми, українці, можемо і маємо право бути різними. Й почуватися спокійно, захищено і впевнено у своїй різноманітності.
Допоможіть українському продукту, щоб він формував український інформаційний простір. Бо коли бракує свого, на його місце неминуче приходить чуже.
Переконаний, що всі численні «Програми розвитку інформаційного простору, підтримки книговидання та сприяння розвитку молоді», які приймають місцеві ради та реалізовують місцеві адміністрації, повинні прийти до єдиного знаменника, і знаменник цей має звучати елементарно: “Оголошення про грантовий конкурс”. Є бюджетний ресурс — є потенційні виконавці. А конкурс — це механізм, що поєднує перше й друге.
Не перший рік безліч цікавих, корисних, потрібних для розвитку українського інформаційного простору проєктів підтримують закордонні донори — Рада Європи, Посольство США, USAID… Як медіатренер і експерт, не перший рік співпрацюю з подібними проєктами і вдячний нашим закордонним партнерам за підтримку нашої держави. Але ось що примітно: ніколи не доводилось чути про якийсь тренінг, донором якого виступав би якийсь центральний чи місцевий орган влади. А навіть там, де, на перший погляд здавалося, що проєкт організовує владна структура, уважніше вивчення програми приводило до дрібних рядочків: “за підтримки…” — і знову ж таки назва закордонного грантодавця.
Невже власного бюджету бракує? Маю сумнів. Особливо зважаючи на загальнодоступні дані про зарплати й бонуси топ-менеджерів державного сектору. Думаю, фонд оплати праці пересічного заступника міністра приблизно дорівнює бюджету журналістського конкурсу чи тренінгу з тематики, що належить до сфери компетенції відповідного міністерства. Більше того, тренінг, цілком імовірно, вийде ще й дешевшим…
Це я вже мовчу про “Нафтогаз” чи “Укрпошту”.
А тепер про “Укрпошту”. Одна цифра. Тільки одна.
Ні, не про зарплати топ-менеджменту. В мене цифра зовсім інша.
Сімнадцять днів.
Саме стільки я чекав на поштовий переказ з одного з сіл Донецької області до Рівного, де я живу і працюю. Кілька разів приходив до поштового відділення — немає. Зателефонував на “гарячу лінію” — а там повідомили: в цьому селі діє пересувне відділення Укрпошти. Працює воно лише два дні, по вівторках і п’ятницях. Переказ із такого відділення може йти до 5 робочих днів…
Минуло ще кілька днів. Я не витримав і знову зателефонував на “гарячу лінію” поштового оператора. Цього разу мені вже не пояснювали про 5 робочих днів — певно, тому, що вони минули. І прийняли скаргу. Присвоїли їй номер. Пообіцяли передати до Донецької дирекції підприємства…
За кілька днів переказ прийшов. Між отриманням посилки, за яку розрахувався отримувач, і надходженням переказу минуло 17 днів.
Увага, а тепер питання: така швидкість поштової комунікації між різними частинами держави Україна сприяє єдності держави й зміцненню зв’язків між її Сходом і Заходом? Те, що у прифронтовій області люди мають можливість користуватися послугами національного поштового оператора двічі на тиждень — це точно про “Схід і Захід разом”?
Після відмови від карантинних обмежень нам потрібно знаходити механізми стимулювання людського трафіку “Схід-Захід” в усіх сферах: від дотування пасажирських залізничних перевезень до практикування обміну учнями, студентами й дорослими спеціалістами. Чому б, приміром, не практикувати обмінні візити вчителів, бібліотекарів, медиків, керівників і провідних спеціалістів ОТГ? Ви скажете, подібне існує. І будете праві. Але впевнений: це має бути системою, а не результатом “крапкових” проєктів. Системою, яку творить, контролює і фінансує держава. Держава, яка кожного дня, в кожній ланці своєї життєдіяльності, плекає єдність своїх частин. Єдність у визнанні розмаїття — і єдність у спільних цінностях. Пізнавати і утверджувати які можна і варто, максимально дивлячись один одному в очі.
Особисто для мене це — не порожні слова. Моя рідна мова — російська. Я народився у Російській Федерації, але з першого місця народження постійно живу і працюю в Україні. З мамою і бабусею, які мене виховували, спілкувався російською. Навчався в російськомовній школі — тоді в західноукраїнському Рівному такі ще існували. А в 10 класі пішов на олімпіаду з української мови та літератури. І сталося так, що послідовно виграв усі етапи й вийшов до фінального, четвертого. Який проходив у Тернополі.
Там я заговорив українською. І здобув перше місце. Яке повторив і наступного року, в Ужгороді.
Минуло 15 років — і я, ставши журналістом, редактором, засновником власного проєкту неформальної освіти для учнів “Школа універсального журналіста” — заснував конкурс під назвою “Я — журналіст!”. Спершу обласний, згодом регіональний, а з 2016 року — всеукраїнський. Нагородження проводимо щороку в Національній спілці журналістів України, де маю честь працювати секретарем з навчальної діяльності в команді однодумців під орудою голови Сергія Томіленка.
Наша переможниця 2018 року — Таня Удодова з Лисичанська. Переселенка з окупованого Луганська. А робота її була присвячена журналістові з Тернополя, учаснику Революції Гідності, який загинув, захищаючи малу батьківщину Тані від проросійських сепаратистів.
Ось вам — Схід і Захід разом.
Цієї зими Таня зі своєю наставницею, вчителькою-волонтеркою Вірою Усцовою, приїхала до Острозької академії, де я проводжу “Школу універсального журналіста”.
Участь у курсах була для дівчини безкоштовною — це мій приз, моя відзнака як засновника конкурсу для неї. Бо я вважаю принципово важливим, аби ми, українці Заходу й Сходу, якнайчастіше спілкувалися й переконувалися в тому, що ми — єдині. Ті, хто вже ніколи не зможе викреслити з пам’яті дату 9 травня як день Великої Перемоги. І ті, хто вважає доцільнішим відзначати 8 травня День пам’яті та примирення. Ті, чиї діди воювали в Радянській Армії — й ті, чиї рідні полягли за Україну в лавах повстанського руху. Ті, кому розповідали казки й співали колискові російською — й ті, хто з молоком матері ввібрав у себе багатство й мелодійність української пісні, поезії, казки…
…Щороку запрошуючи переможців конкурсу “Я — журналіст!” на нагородження до столиці, стикнувся з тим, що дехто з них приїжджає до Києва вперше. З одного боку, приємно й відповідально, що саме твій конкурс став для цієї дитини приводом відвідати столицю. А з іншого — й трішки тривожно: чому за 15-16 років життя дитини — далеко не останньої за досягненнями в своєму регіоні — їй досі не створили іншого приводу доторкнутися до серця нашої країни, побувавши у найкращому в світі Києві…
…Я не знаю багато патріотичних цитат, але пам’ятаю такі слова “Любити Україну справами”. Умисно не шукаю в Гуглі автора, хоча міг би зробити це за секунди. Просто хочу бути максимально щирим із читачем. Щирим у глибокому переконанні, яке хочу передати вам. Любити Україну — це робити конкретні справи для неї. Захищати український інформаційний простір — це гривнею підтримувати якісний національний продукт і стимулювати його створення та поширення, а не ухвалювати нові й нові заборони. Чи то артистів, чи то продукції цілих видавництв, чи то ще чогось. (Ну не несуть загрози національній безпеці всі підряд книжки російських видавництв, які потрапили до «чорного списку» в останній рік президентства Петра Порошенка. А ті, які несуть, – забороняйте конкретно, а не продукцію видавництв у цілому. Як влучно пожартував один уже колишній нардеп, таке враження, що Кримський міст будували російські книжкові видавництва та інтернет-магазини…). Ось він — вектор розвитку: творити якісне своє і давати можливість вибору.
Розвивати українську журналістику — це не писати законопроєкти, які виглядають як опудало для цивілізованого світу. А захищати журналістів і редакції — чи то у випадку скорочення годин регіонального мовлення на Суспільному, чи то у випадку реальних нападів на працівників ЗМІ, які залишаються не розслідуваними, а винні – належно не покараними.
Перш ніж лякати медійників в’язницею за фейки чи створювати додаткові механізми регулювання діяльності медійників, підсилюючи повноваження Нацради, варто створити умови, аби реальна державна підтримка і захист українського журналістського продукту і українських журналістів виглядала не як фейк, а як доконаний факт.
А там, дивись, і з фейками легше стане. Коли любов до України буде не фейковою. Не показово-стерильно-ідеальною, як на бігборді. Від якого більшості ні холодно, ні жарко – лише гроші з бюджету «освоїли». А реальною. У справах. Справах, що зміцнюють нашу єдність.
Віталій ГОЛУБЄВ,
секретар Національної спілки журналістів України,
засновник Школи універсального журналіста та Всеукраїнського конкурсу «Я — журналіст!»
