Журналістка Аня М’ясникова, яка працює у виданні «Накипіло», отримала поранення під час обстрілу центру Харкова, і це перше, про що вона хоче сказати всім з лікарняного ліжка. Друге – неналежний стан підвалів у місті. Коли викликати допомогу неможливо, бо в «укритті» немає зв’язку – це страшно
«Ми познайомилися з Анею кілька років тому. Працюємо в Харкові, але так сталося, що роззнайомилися в Києві на якомусь конкурсі. І коли в стрічці спливло повідомлення про її поранення, вибило дух. Зараз Аня в лікарні, у неї перелом латеральної кісточки. Уламок пройшов майже наскрізь, але зачепився за ту кістку, перебивши її. Вибух був за 30 метрів від Ані… Домовилися, щойно знімуть гіпс і будуть сили, зберемо групу медійників і знову пройдемо курс першої домеддопомоги. Ми говорили по телефону, і я дуже хочу, щоб її, поранену, почули і інші», – розповіла співкоординаторка харківського Центру журналістської солідарності Ганна Черненко.
Аня М’ясникова поділилася своїми відчуттями після того, що сталося.
У перші хвилини оглушує, а потім дієш, як вчили на курсах
– Коли ти бачиш, як тече твоя кров, коли відчуваєш, яка вона волога, густа, і ти її розтираєш в пальцях – це відчуття, яке зі мною залишиться. Те, яка за відчуттям моя кров.
Мені незручно, що стається куди більше горя, а тут до мене стільки уваги. У Харкові за декілька годин до мого травмування через обстріли під завалами будинку померла дитина з мамою, а в мене тільки перелом… А всі питають мене, як я. У когось поламане життя, а в мене тільки нога…
Але якщо вже моє поранення стало публічним, я б дуже хотіла наголосити на тому, як важливо проходити курси домедичної допомоги цивільним і носити з собою аптечку. Хоча б мати з собою турнікет і ізраїльський бандаж. І, головне – вміти цим користуватися. Найбазовіше – вміти зупинити кровотечу, бо без цього ти можеш померти за кілька хвилин.
Якби я не проходила курси, на яких ти відпрацьовуєш від початку, що і як казати, коли викликаєш допомогу, що першим робити – знайти безпечне місце і накласти пов’язку, я могла б розгубитися. А якщо ти не зорієнтуєшся, якщо ти будеш у шоці, то буде трагедія. Знати і вміти – це може врятувати тобі життя. Я пам’ятаю перші хвилини після поранення: тебе оглушує, тебе дезорієнтує сильно. Але потім тваринний інстинкт збереження – він вмикається, і ти не думаєш, що і де сталося. Ти думаєш: був вибух, мені треба покинути епіцентр. І далі ти рухаєшся по крокам, яких навчили на курсах домедичної допомоги, знайти безпечне місце, викликати допомогу.
Я проходила такі курси 4 рази. Ці знання ніколи не будуть зайвими. Коли росіяни бомблять Харків хаотично і всі райони, ти ніколи не знаєш, куди прилетить, і чи не прилетить саме в твій будинок, або туди, де ти будеш гуляти чи сидіти в кав’ярні. Чи як я – просто йти вулицею.
Це Харків – тут одним вибухом не обмежується
Я просто йшла додому. Ми того вечора затрималися в редакції. Перший вибух стався за 30 метрів від мене. Це я вже потім змогла оцінити відстань. Я бачила спалах і дуже гучний звук, і як у повільній зйомці: мене вкриває сажею, я відчуваю, що болить нога. Ще не знала, що з нею. Я бачу, як повільно падає скло з вікон поруч зі мною, і мені пощастило, я була на розі будинку, якби була трохи далі, то всі вікна з 5-ти поверхів посипалися б на мене.
І ще пощастило, що я йшла не з того боку, де був приліт (таким шляхом теж часто ходжу). Із різницею у хвилину до вибуху я була просто навпроти розбитого ракетою будинку… Ми з колегою тільки напередодні поговорили про етичність фото людей після обстрілів, які закривавлені, які в шоковому стані. І я сказала, що не хотіла б, щоб моє фото, якщо щось станеться, були оприлюднені. Так і вийшло, він біля машини швидкої оберігав мою приватність, поки медики надавали мені допомогу.
З переломом можна бігати…
Після вибуху я зрозуміла, що мені треба кудись тікати. Це Харків, не буває такого, щоб росіяни обстріляли місто однією ракетою. І побігла за будинок шукати укриття, почала дзвонити в редакцію, щоб повідомити, що сталося, що вибухнуло поруч, що я поранена і не зможу сьогодні чергувати на стрічці.
Я шкутильгаю до укриття, записую голосове повідомлення, і тут стається другий вибух. Я скрикнула і побігла, запис обірвався.
У моїх колег потім хтось питав, а як можна бігати з переломом? Я не знаю, як, але з переломом можна бігати, якщо так вибухає..
Я розумію, що ніхто не знає, у якому я підвалі
Я хочу написати про стан укриттів. Бо, коли ти забігаєш у підвал, і розумієш, що в тебе кровотеча, а немає зв’язку… Я до поліції не додзвонилася, до швидкої змогла, але я їм 7 разів називала адресу. Мене просто не було чутно. Зв’язок переривається, а кров іде. І це добре, що я розуміла, що і як маю казати лікарю. Бо коли я проходила курси домедичні, нас вчили, як правильно і що повідомляти, в якій черзі.
У мене із собою був бинт кровоспинний, я перемотала ногу, щоб зупинити кров. Коли кажуть, що укриття готове, зроблене – це не так. У тому, в який спустилася я, була тільки лавка і все. І не працює зв’язок. Я розумію, що ніхто не знає, де я, в якому я підвалі. І якби я розгубилася чи складніше поранення, мене б не знайшли.
Я дивом додзвонилася до колеги і друга. До мене першим добіг він. Я почула швидку і з болем та відчуттям, що моя нога все більше німіє, вибралася з підвалу. Дякую поліцейським, які донесли мене до швидкої. А потім мене повезли до лікарні.
Мені пощастило
Я почуваю себе, на диво, добре. У мене уражена латеральна кісточка – перелом. Витягли уламок, наклали шви. Лишаюся в лікарні. Гіпс знімуть десь за півтора місяця. З позитивної посмішки лікаря я розумію, що все йде за планом. Мені пощастило.
Я навіть добу була на якомусь позитиві і підйомі. Були сили переписуватися з купою людей. Мене в хорошому сенсі здивувало і порадувало, скільки людей мені написали. І навіть писали мої герої чи люди, яких я зустрічала раніше на якихось заходах чи брала в них коментар. Це неймовірно приємно, коли тебе пам’ятають не тільки твої знайомі, а герої. Це про те, що ми робимо роботу не просто, щоб показати щось, а робимо важливе для цих людей.
Колеги кажуть, щоб я поки не працювала і відпочила. У нас є такий внутрішній мем у редакції, що коли я чергую, щось обов’язково стається. Але на цей раз росіяни не дочекалися мого чергування і обстріляли місто раніше. І вже мене дістали тією ракетою зблизька… Я намагаюся відпочити, але, якщо чесно, зі сном поки є проблеми. За ці дві доби я спала пару годин. І все.
Нагадаємо, Центри журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, що реалізується за підтримки Міжнародної та Європейської федерацій журналістів, а також ЮНЕСКО. Вона покликана допомагати представникам медіа, що працюють в Україні під час війни. Центри діють у Києві, Львові, Івано-Франківську, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі та надають журналістам організаційну, технічну, юридичну, психологічну й інші види допомоги.
Контакти Центру журналістської солідарності у Харкові – телефон: 093 813 75 44 (Співкоординатор Анна Черненко)
Про ЮНЕСКО.
ЮНЕСКО є спеціалізованою установою ООН з питань освіти, науки і культури. Вона робить внесок у мир та безпеку, сприяючи міжнародній співпраці в освіті, науці, культурі, комунікації та інформації. ЮНЕСКО сприяє обміну знаннями та вільному потоку ідей для прискорення взаєморозуміння. Вона є координатором Плану дій ООН щодо безпеки журналістів і проблеми безкарності, який спрямований на створення вільного та безпечного середовища для журналістів і працівників ЗМІ, зміцнюючи таким чином мир, демократію та сталий розвиток у всьому світі. ЮНЕСКО тісно співпрацює зі своїми партнерськими організаціями в Україні для надання підтримки журналістам на місцях.
Використані терміни та подання матеріалу в цій публікації не є висловленням будь-якої думки з боку ЮНЕСКО щодо правового статусу будь-якої країни, території, міста чи району або їхніх органів влади, так само як і ліній розмежування й кордонів.
Автор несе відповідальність за вибір і представлення фактів, що містяться в цій публікації, а також за висловлені в ній думки, які не обов’язково відповідають позиції ЮНЕСКО та не покладають зобов’язань на Організацію.
За матеріалами Харківського ЦЖС